Раді Вас бачити!

Галявина, що ще хвилину тому була ареною відчайдушної боротьби, тепер потонула в неприродній, важкій тиші.

П’ятеро нападників лежали нерухомо, розкидані по траві, наче зламані ляльки.

Я посеред цього безладу, сидячи на спині свого коня відчував як мої руки дрібно тремтіли — у мене відкат!

Не від втоми, а від того липкого, холодного жаху, що повільно розливався в грудях.

Від усвідомлення.

Я дивився на свої долоні, на яких запеклася чужа кров. Кожне обличчя, яке я щойно позбавив життя, тепер виринало в пам’яті з болісною чіткістю: здивовані очі, хрип, останній видих.

Це були люди, у них були імена, можливо, сім’ї.

Від цієї думки до горла підступила нудота.

У ельфів в критичний момент відключаються емоції. Ми діємо, а потім під час відкату відчуваємо все що скоїли, коли були без емоційними, просто знаряддям для виконання цілі.

Я стільки років тренувався, і ось застосував свої навички, і перетворився на кого?

На безжального вбивцю...

На зброю!

В країні ельфів не так як тут, там ти маєш бути кращою версією себе — як завжди говорив мій батько:

Борись, вчись і перемагай!

Тільки переможець отримує все!

Я його ненавидів, ненавидів і любив, бо не дивлячись на все — він мій батько, а я його син...Майбутній король.

Та чи потрібна мені та корона?

Я б хотів, щоб повернувся мій брат, він чистокровний ельф, а я лише змішанець, непорозуміння, щось не природнє — ельф з магією.

Якби можна було народитися у звичайній родині, бути звичайним ельфом, не наділеним магією, не «проклятим дитям», без всіх витікаючих наслідків для моєї родини й для мене.

Я бажав цього, всім серцем і душею.

Та доля познущалась...

Різкий тупіт копит вирвав мене з заціпеніння. З- за дерев вилетіла Місандея.

Вона виглядала збудженою, обличчя було рішуче.

Сандор висварив її, і якщо бути чесним, я з ним погоджувався.

Вона була хоробра і така безглузда в цій хоробрості, ніби щось не сумісне з логікою, і чарівне у своєму пориві.

Але коли вона побачила тіла вбитих, а нас живими, то в її очах читалося полегшення.

Сандор продовжував сипати докорами, але Місандея не відступала, вона вважала що ми стікаємо кров'ю, привезла нам цілющу" живу воду", тому вона не мовчала стиснувши вудила, а хотіла лише подяки.

Та раптом Сандор підскочив до першого грабіжника, що виявляється не помер від його удару. Він його перевернув і почав трясти, я відчув полегшення, що можливо ми не всіх вбили, та за хвилину нападник помер, захлинувся власною кров'ю.

Тоді Місандея зблідла і відвернулась.

Її почало нудити.

Я вирішив, що годі сидіти безпорадно на коні, час щось зробити, віддячити бодай чимось...

Я підхопив бурдюк з водою, зістрибнув з коня.

Пішов у її бік.

Сандор поглянув на мене, але нічого не сказав.

Вона діяла відважно, але побачити як життя покидає людину — це важко, особливо важко для жінки.

Я зробив крок вперед, відчуваючи, як важко дається кожен рух, мене ще не відпустив мій відкат.

Та я мушу хоч щось зробити для людини, яка щиро вірила, що ми помираємо посеред цієї галявини.

Наївна, мила, добра.

Я підійшов у притул і простягаючи їй воду сказав те, що мав сказати:

— Дякую тобі, Місандеє. Це… це було дуже сміливо.

І все.

Вона взяла воду, похитала головою, і більше нічого.

Не той стан для розмов.

Я ледь помітно посміхнувся, але в очах застиг невимовний смуток. Я був вдячний їй за турботу, але в глибині душі я заздрив її чистоті.

Вона примчала сюди, щоб врятувати життя, тоді як я — принц, який мав би нести світло — щойно власноруч загасив три життя. І це тавро, знаю, залишиться на моїй совісті назавжди.

Для ельфів — життя всього живого неоціненне, але в критичний момент, кордони змиваються й організм діє як заведений, заведений на усунення загрози.

Вона вмила обличчя, очі були вологі, рот також, їй було їх шкода, можливо вона думала, що ми занадто з ними вчинили, але зробленого не повернеш!

Врешті я допоміг їй звестися на ноги, вона поглянула на мене і сказала:

— Дякую. — Її губи більше не тремтіли від хвилювання, вона по трохи опановувала себе.

Якби і я зміг так само, переступивши межу взяти себе в руки.

Я відвернувся, не маючи сили більше витримувати її погляд, у якому відбивалося щире, майже дитячий жаль і розуміння що інакше ніяк.

Для неї ми були просто тими кого вона знала, хоч і не довго.

Мене змінив Блек, він закутав її в плащ Сандора і відвів трохи далі від галявини.

Для Сандора це було як відігнати прискіпливих мух. Але для мене цей тріумф мав присмак попелу. Я відчував, як важкий плащ тисне на плечі, як закривавлений одяг наче обладунок, що став затісним, перетворюється на клітку.

Плями крові, вони всюди, вони пропалюють білий одяг своєю яскравою демонстрацією смерті.

Я подивився в небо.

Світ навколо здавався спотвореним.

Сонце, що пробивалося крізь крони дерев, освітлювало не квіти, а багряні плями на пожухлій траві.

Я зробив ще один крок, намагаючись відійти від тіл, але кожен рух віддавався в тілі відлунням того жахливого опору, який чинила плоть.

Я згадав, як легко сталь увійшла в тіло одного з нападників — без жодного спротиву, як його голова покотилась після руху, наче ніж крізь м’яке масло.

Це усвідомлення власної сили, такої руйнівної та безжальної, лякало мене більше, ніж будь-яка ворожа сталь.

Чи так це відчувається завжди?

Дивлячись на Сандора, який уже знову став холодним і відстороненим, наче нічого не сталося. Для нього смерть була буденністю, інструментом, частиною виживання.

Для мене ж вона була межею, яку я щойно переступив, і тепер, стоячи на іншому боці, я відчував, як невидима прірва відділяє мене від того юнака, яким він був ще годину тому.

Я зробив те що мусив, і від цього не легше.

Знову глянув на свої руки. Кров уже почала підсихати, стягуючи шкіру, нагадуючи про те, що я не просто принц, а вбивця.

Я знав, що в палацах, за високими мурами, про цей бій складуть пісні. Нас називатимуть хоробрими. Але ніхто не заспіває про те, як тремтіли мої пальці, коли я витирав меч, і як сильно мені хотілося просто впасти на коліна і вимити ці руки в найближчому струмку, сподіваючись, що вода зможе змити не лише кров, а й той холод, що оселився в серці.

Я вже не буду колишнім.

Можливо саме цього і хотів мій батько, щоб я нарешті став чоловіком, дорослим, здатним на все для захисту всього що вважаю потрібним.

 Для захисту свого королівства.

Я зрозумів: цей день змінив мене назавжди. Я більше не був просто принцом, що вчиться правити, що шукав дружину. Я став ельфом, який знає ціну життя, і ця ціна виявилася набагато вищою, ніж я міг собі уявити у своїх найгірших кошмарах.

Я відчував, як у грудях розгорається вогонь, але це був не вогонь гніву чи рішучості — це був вогонь сумніву і жалю. Я боявся, що цей вогонь зжере мене зсередини.

Та в голові засіло ще дещо:

Чому мої брати не захищалися?

Чому не пішли проти батька?

Чому дозволили йому втручатися в свою долю?

Я не знаходив відповіді, її не було.

Зціпивши зуби, я почав нишпорити в речах грабіжників.

Це було принизливо — ритися в брудному лахмітті волоцюг, але іншого виходу не було. Знайшовши більш-менш пристойний одяг, я відійшов у бік, за кущі, і швидко переодягнувся, намагаючись не думати про те, кому ці речі належали раніше.

Щойно збори закінчилися,я сходив до струмка вимиваючи руки, темні кров'яні кола розпливалися з моїх рук у холодній воді, та під нігтями і на руках я все ще відчував її присутність.

Потім я заскочив на коня і ми були готові покинули це прокляте місце, рушивши далі в дорогу.

Сандор був похмурим, як грозова хмара. В його очах не було ні краплі жалю. Коли він підійшов до Місандеї, що стояла поруч з Блеком його погляд став гострим, як лезо. Він вихопив у неї кинджал, який раніше дав дівчині Блек.

— Тобі це не потрібно, — процідив він крізь зуби. — Якщо не вмієш користуватися!

Сандор був розлючений. Він не припиняв сварити її. І раз по раз називав «малою», і в цьому звертанні було стільки зневаги та роздратування, що дівчина лише сильніше стискала вудила, намагаючись не дивитися йому в очі.

Шлях за словами Сандора пролягав на південь, у бік графства Сен’є.

Сандор знав там один заїжджий двір у невеликому містечку,— місце значно краще за будь-яку брудну таверну на шляху. Там можна було розраховувати на пристойні кімнати та гарячу їжу.

Я сподівався, що вона хоч трохи допоможе вгамувати той холод, що оселився в грудях після сьогоднішньої бійні.

Дорога до Сен’є тягнулася нескінченною сірою стрічкою, що розрізала навпіл похмурі ліси. Ми їхали весь день, оминаючи тракти.

Більшість шляху ми проїхали мовчки, та коли Місандея з Блеком відставали, Сандор обертав голову, спльовував на землю з крупа коня і дивився доти, доки вони не починали підганяти своїх коней.

Сонце вже хилилося до обрію, фарбуючи небо в колір запеченої крові, і цей краєвид лише підсилював гнітюче відчуття тривоги, що не відпускало мене. Я відчував себе чужинцем у власному тілі: груба тканина вкраденого одягу натирала шкіру, а важкий запах чужого поту, що в’ївся у волокна, постійно нагадував про те, як низько я пав.

Сандор їхав попереду, його спина була напруженою, як натягнута тятива. Час від часу він озирався, і кожен такий погляд був сповнений негласних докорів. Його гнів, спрямований на Місандею, не вщухав, а лише час від часу трансформувався у холодну, виснажливу тираду. Він вишукував помилки в її поставі, в тому, як вона тримала повіддя, в кожному її невпевненому русі.

Її кінь спіткнувся.

— Ти знову дивишся під ноги коня, мала, — кинув він через плече, навіть не обертаючись. — Дивись прямо на дорогу, щоб керувати конем потрібно бачити всю картину куди він їде. О боги, чорт попутав з тобою зв'язатися!

— Та годі вже — заступився за Місандею Блек. — Їй і так не добре, дай їй спокій!

— Я ще не закінчив, чи тобі подобається подорожувати з трупами?! — Голос Сандора прорізав ліс. — Другий синочок відважних Блекстоунів, готовий відправити труну з її рештками до Стронга Айсвента?! А? Я ні! — Блек не знайшовся з відповіддю, але тон Сандора був йому не до вподоби, схоже намічається ще один спаринг.

А цей здоровань вміє заводити друзів.

Сандор що вже їхав впритул з Місандеєю, і продовжив говорити до неї.

— Перш ніж хапати зброю, нею потрібно вміти вбивати! Затямила?! Якщо не вмієш раджу вчитися, або не висовуватись, мала!

Тоді поли плащу розійшлися, руде волосся колихаючись показало її обличчя. Зелені очі знайшли Сандора, пропалювали в ньому діру, на що він лише дужче посміхнувся своїм шрамованим обличчям.

— Просто зараз готова починати! Ти будеш вчити? Чи боїшся, що я тебе покалічу?!

Це було перебільшення, я бачив його в бою, і якщо в хід піде щей його магія, шансів не багато. Але це була Місандея, дівчина яка готова виїхати з кинджалом на галявину де п'ять ворогів, намагаючись нам допомогти.

На це Сандор засміявся на весь ліс, його сміх переріс в істеричний регіт, що зробило його обличчя ще більш непривітним.

— Як буде час — обов'язково на це погляну!

І цей останній погляд що він кинув на неї, був поглядом задоволеного чоловіка, ніби він домігся того чого хотів.

Дивні в нього методи, та мабуть кожен робить так, як вміє.

Я ж не робив нічого...

Чому?

Не знаю! 

Я просто намагаюся бути собою...

Місандея мовчала. Її обличчя, бліде й застигле, нагадувало маску, але в очах читався відблиск болю, який вона намагалася сховати за покірним мовчанням.

Я спостерігав за ними, відчуваючи, як всередині наростає втома.

Я розумів причини Сандора — обережність була єдиним шансом на виживання, — але ця жорстокість до дівчини здавалася мені зайвою.

Проте я не міг втрутитися, не зараз, не після того що я накоїв...

Зараз не час для шляхетності, і її життю загрожувало більше ніж нашому.

У цьому світі, де кров на одязі стає буденністю, а заїжджий двір у Сен’є — межею мрій, співчуття було розкішшю, яку ми не могли собі дозволити.

Коли попереду нарешті замиготіли вогні малого містечка а потім і двору, Сандор пришпорив коня. Проїжджаючи вулиці, де ще в тавернах сиділи пияки, чути було голоси, сварки і бійки.

Я прагнув сховатися за стінами, де можна було б нарешті зняти чужий, смердючий одяг, й забути про те, що сталося на галявині.

Але я знав: навіть за найміцнішими дверима, навіть після ситної вечері, привид тієї сутички не давав мені спокою. Я віз цей тягар із собою, і з кожним кроком на південь він ставав лише важчим.

Та я чітко розумів, що цей біль мені потрібно відпустити, відпустити тому, що інакше я не зумію жити далі...

Ми дісталися невеликої стайні. Віддавши коней конюху, я недбало кинув йому рубін за роботу. Решта супутників почали розбирати свої речі, а я відійшов убік. 

Блек знову крутився біля Місандеї, а мені потрібно було побути наодинці зі своїми думками.

Тут не було слуг, які звикли виконувати кожну забаганку, і після всього, що сталося, я вирішив, що настав час вчитися самостійності. 

Сандор обіцяв, що сьогодні кожен отримає власну кімнату. 

Яке ж це полегшення — знати, що вночі мені знову не прилетить по пиці. Хоч якась добра новина за цей довгий день.

Піднявшись до своєї кімнати, я ледь стримав іронічну посмішку: вона була розміром ледь не з гардеробну мого слуги. Так, розвернутися тут ніде, але в порівнянні з учорашньою ночівлею — це справжній палац. У мене буде ліжко. Справжнє ліжко з чистою білизною та ковдрою. Чим не привід для гордості?

Я тихо засміявся сам до себе. 

Якби зараз хтось із моїх підданих побачив, як ельфійський принц щиро радіє такому скромному місцю для ночівлі, вони б, мабуть, очманіли від подиву. Навіть не хочеться уявляти, у що я перетворюся до кінця цієї подорожі, якщо вже зараз знаходжу щастя в таких дрібницях.

Я опустився на край ліжка, і матрац, набитий соломою, тихо скрипнув під моєю вагою. Звук здався мені майже музикою — він означав спокій, відсутність чужих очей і, головне, відсутність небезпеки. Я провів долонею по грубій тканині простирадла. Ще кілька днів тому, я б скривився від такої грубості, але сьогодні ця шорсткість здавалася мені ознакою справжнього, непідробного життя.

У вікно пробивалося тьмяне світло призахідного сонця. Я зняв важкий плащ, який за день встиг просякнути пилом доріг і запахом коней, і кинув його на підлогу.

Потім принесли обід, рідна юшка з сиром і шматом хліба. Я відчув себе ніби в раю. Мій шлунок влаштував свято, я навіть не підозрював настільки я зголоднів, цей аромат затопив мої ніздрі, і ще довго після вечері стояв у кімнаті.

Змінивши чужий одяг на сорочку Блека.

Я ліг на спину, закинувши руки за голову, і втупився в низьку стелю, де в кутку павук терпляче плів свою павутину. За стіною чулися приглушені голоси постояльців, брязкіт зброї та сміх. Вони були десь там, у своєму світі, а я був тут — у своїй маленькій фортеці, де вперше за довгий час ніхто не вимагав від мене бути принцом. 

Я просто був собою. 

І, мабуть, вперше в житті, цього було цілком достатньо.

Сон почав огортати мене раніше, ніж я встиг додумати цю думку до кінця. Завтра буде новий день, нові випробування і, можливо, нові уроки. Але зараз, у цій тісній кімнатці, я був по-справжньому вільним.

******************************************

Я крокував до його кімнати тунелем.

Він зробив те, чого я не розумів...

Навіщо?

Це була моя справа, бо я його кохав.

Я робив це для нього, а коли мені доповіли, що він дозволив йому втекти, а розлютився.

Той покидьок заслуговував на кожну хвилину.

Кожну крихту болю, що отримував.

Я був у гніві.

Мене трусило, бо це зробив він.

Той, для кого я все робив, був ладен на що завгодно.

Той, кого я бажав, кохав, боготворив...

Я вже бачив двері його кімнати.

Відчинив вічко, він там один.

Я розлючено зайшов до нього.

Побачивши мене..

Він створив купол тиші на всю кімнату.

Обернувся і його губи...

Його красиві губи склалися в посмішку.

Він був в одязі, бо сам мав до мене прийти.

Та я не міг чекати.

Я не розумів...

Навіщо і чому?

Його торс розвернувся в мій бік...

І тільки я хотів відкрити рот і запитати в нього чому?

Як його губи зім'яли мої...

Від такого напору, я позадкував.

Моє тіло вперлось спиною в стіну, а його долоні лягли на мої сідниці.

Він їх пестив і стискав...

То ніжно, то грубо...

Його рот і язик атакували мене все дужче.

Його тіло притиснулось до мого зпереду.

І я відчув...

Всю його жагу своїм тілом..

Наші члени, через штани...

Терлися один об одного...

І я забув для чого прийшов!

Руки гладили шкіру спини підіймаючись і опускаючись.

Шалений жар прокотився тілом від цього палкого, тісного контакту.

Я перехопив ініціативу і закружляв язиком у нього в роті, пестячи його язик.

Покусуючи губу.

Відтягуючи її і знову впиваючись в його рот.

Притискаючись до нього.

Бажаючи міцнішого, палкішого контакту.

Його руки почали стягувати з мене одяг.

А я стискав шию і цілував.

Дико...

Шалено...

Бажано...

Я хотів його..

Потім розірвав контакт, поглянув в його зелені очі...

Потерся носом об його...

Схилився до вуха, провів по ньому язиком...

І прошепотів:

— Сьогодні головний я!

При цьому я спустив руки йому на сідниці.

В штани, і торкнувся голої шкіри...

Зім'яв їх і притулив до себе.

Він лише поглянув на мене затуманеним поглядом.

І продовжував цілувати...

Вуста знову знайшли мої і цього разу вів я.

Це було не часто...

Але сьогодні я хотів цього.

Його губи вже спускалися по моїй шиї.

Я важко дихав...

Відчував все більше напругу...

Там...

В низу...

Палкі поцілунки вкрили мої груди, а руки продовжили подорож ...

Окреслюючи торс, і ніжно пестячи живіт...

Мене трусило, вело...

Член впирався в штани і тканина біляче терлась...

Потім два пальці, розв'язали мотузки і пірнули під край...

Потягли в низ...

Його руки спускали мої штани...

Збуджений член вискочив на зовні...

Просто перед його обличчям...

Він на колінах...

Потерся об нього губами, по самому краю...

Вдихнув запах мого збудження...

Серед губ вислизнув язик...

Гарячий, вологий...

Провів ним від основи до кінчика і сховав голівку серед своїх губ.

— Ох...

Я міцніше вперся спиною в стіну...

Ноги розвір ширше...

Його губи то стискалися то розтискалися навколо мене...

Язик пестив член...

М'язи напружувались...

Сідниці стискались і шалена насолода прокотилася тілом...

Ось так...

Він мій...

А я його....

Ммм...

Я відчував, що течу і довго не протримаюсь.

Ці солодкі губи захопили мене...

Зваблювали...

Манили і полонили...

Він відчув мій стан, мою нетерплячість...

Почав брати глибше...

На всю довжину...

Вправні рухи головою, рукою...

Член ковзав біля зубів...

Та він вправно...

Вміло...

Не давав їм зачепити ніжну шкіру.

Я занурив пальці йому у волосся...

Стискав і ростискав їх...

Підганяв себе в його рот стегнами. 

Його руки пестили і їх...

Розганяючи своїми рухами сироти носолоди...

Коли стало особливо добре....

Коли я був вже на межі...

Коли задоволення підкрадалось все блище...

Я зірвався...

Мої стогони почали заповнювати кімнату...

Бо я відчував, що близько...

Рухи пришвидшились...

Я зафіксував його голову...

 Почав вбиватися в його рот...

Я бачив як на шаленій швидкості його вуста захоплюють мій член своїм жаром...

Поглинають його...

Смакують...

Як він виринає і зникає між його губами.

Чорт... 

Як добре...

Від цієї неймовірної картини...

Він на колінах, мій член в його роті а очі...

Красиві зелені очі дивляться просто на мене...

Я прискорився...

У відчаї і шаленстві...

Я зробив...

Останні поштовхи...

Майже не витягував...

Більше вганяв член в його горло...

Один поштовх...

Другий...

І затих ...

Гаряча хвиля насолоди прокотилась тілом, член пульсував...

Палкі струмені виливалися просто в нього...

З видихом сповненим полегшення...

Я погладив волосся на його голові...

Що ще була міцно притиснута до низу мого живота...

Він прийняв...

Все до останньої краплі...

Потім відхилився...

Випускаючи член на холодне повітря...

Після свого жару...

Я відчув втрату такого дрогоцінного тепла...

Він зробив великий ковток повітря...

І знову припав до нього язиком.. 

Задіваючи найчутливіші місця...

Мммм...

— Я тебе обожнюю...

Я тебе кохаю...

— І сьогодні я тебе трахну!

Віддихавшись...

Я став позаду нього і почав цілувати...

Знімаю з плечей халат...

Ми поміняли ролі...

Саме тут і зараз...

Його братиму я.

Чекаю на віші враження)))

Мур мяу)))