Раді Вас бачити!

Місандея

Останні приготування завершено. Сукня, зачіска, коштовності. Ніби нічого не забула...

Після розмови з татком, часу лишилось не так і багато. Тому в кімнаті був суцільний безлад. Гребінці, пудра, парфуми: все розкидане по столі.

Тепер, коли вже не треба поспішати, доки служниці наводять лад, в мене накопичується паніка. 

Сьогодні я познайомлюсь з двома чоловіками.

Їм справді потрібна дружина?

Чи їхні мотиви насправді зовсім інші?

Може хотять рубінів татка, я ж єдина спадкоємиця?!

Може їх привабила моя магія?

Чи не хотять образити короля відмовою від >> мишки <<королівства?

І як це буде - коли троє залицяються одночасно? 

Не буду плекати надій ,що в палаці мене >>люблять<<.

Це не так! 

Нікому не сподобається, коли кожну їхню розмову передадуть куди слід. Багатьох з впливових родин відсторонили від свити короля - через мене. А ті, що лишились — тепер чекають моєї помилки, бажають, щоб я зганьбилася.

Ба більше — зганьбила татка.

Нізащо! 

Я виринаю зі своїх думок .

Татко вже прийшов .

Він стоїть в дверях, на ньому кафтан.

Шкіряні штани,фасон.

З усіх приготувань єдине що він зробив- це уклав гелем волосся.

Декому нічого не потрібно щоб бути гарним...

Я навіть заздрю...

Сама собі ,адже він мій ...

Поки що тільки мій ...

Я роблю крок до нього.

Зарано.

 Він м'яко зупиняє мене рухом голови.

— Чекай! Дай я на тебе погляну.— Його погляд повільно мандрує моїм вбранням, ніби запам'ятовує.

Певно так і є. 

Я вирішую що потрібно додати магії цьому моменту.

Чому б ні?

Беру спідницю в руки, роблю крок і поворот. 

Один, другий, третій. Спідниця сукні кружляє в повітрі, відчуваю себе дитиною, яка просто радіє новому вбранню .

Мій погляд вловлює постать батька, що ковзає на мить а потім зникає, але я встигаю вловити радість і захват в його очах.

Мій татко.

Я кружляю доти, доки голова не за паморочиться. Намагаюсь зупинитись, ноги підкошуються, я відчуваю, що падаю... 

Міцні руки встигають схопити мене до того, як я використаю магію. Притискаючись до його тіла, я починаю сміятися. Він теж.

— Ну годі пустунка. Всю зачіску зіпсуєш!—Його долоні тримають мене за талію, і мені так добре.

Можливо, це останній бал на який він мене веде. Можливо, він більше так не погляне на мене .Ось так, як зараз —з любовью, з захопленням, з тим блиском , який означає, що я єдина цінність в його житті.

Дихання збивається і шкірою повзуть від страху мурахи...

Досить!

Татко заслуговує любити ще когось, окрім мене.

Я обіцяла! 

Сама собі обіцяла, йти далі, щоб і він зміг зробити те ж саме.

Заради нього — я мушу!

Просто потрібно частіше собі це нагадувати....

Я через силу посміхаюся .

— Нічого страшного, Нені гарно її заплела, а решта і так вільно лежить по спині. — Він підозріло довго розглядає моє обличчя.

— Все добре? Ти не забилась? 

— Ні.— Я поспіхом переводжу тему .— Ходімо швидше! Ато я точно приверну до себе ще більше уваги ,якщо затримаюсь.

Він погоджується.

Його рука згинається в лікті, я кладу на неї свою.

—Тоді, не дамо нікому такої нагоди!

Ми крокуємо довгими коридорами, придворні вітаються з татком. У нього робота, все знати про всіх. Він єдиний, кому король віддає прямі накази що до магії. Це означає, що його >>люблять << ще більше, ніж мене. Я йду поруч , просто картинка, більшого не потрібно. 

Нарешті ми доходимо .

Я бачу вхід до зали.

До неї входять гості.

Та татко веде мене повз, в кінець коридору.

Там приміщення бібліотеки, саме зараз бажаючих почитати не має.

— Що ми тут робимо ?— Питаю, бо не розумію, чому ми ще не в бальній залі .

Він м'яко направляє мене до центру, ніжний погляд, м'яка усмішка .

Простягає руку в мій бік .

— Міс Місандея Айсвент. Дозвольте запросити вас на танець? 

На обличчя відразу повертається посмішка.

Не можу бути! 

Він хоче продовжити нашу традицію.

Мій перший танець, на будь- якому балу завжди був його.

Як я могла подумати, що сьогодні щось зміниться?

— Лорде Стронг Айсвент. —Промовляю кокетливо. —Для мене це велика честь...

Моя відповідь не може бути іншою. Він скорочує відстань між нами, його рука на моїй талії, моя на його плечі.

Все як завжди...

Тихе звучання музики чути з сусідньої зали, лише воно і наші кроки. Ми кружляємо, сміємося, намагаючись вхопити ще такі рідні, а вже здається, що примарні миті щастя. Мої очі заплющуються, я намагаюся вловити, цю мить насолоди.

Не думати, просто відчувати.

Відчувати його дихання, що лоскоче мене моїм волоссям.

Відчувати його руки, його силу, тепло, його любов.

І тонути.

Тонути в цій любові доки можу.

Доки він дозволяє мені.

Так дивно, я все це мала і навіть не задумувалась ніколи, що це може скінчитися, стати слабшим, або взагалі-зникнути.

Сподіваюсь цього ніколи не буде.

Мелодія зникає, і лише наші кроки чути в порожньому залі бібліотеки.

Нас час вдвох вичерпано...

Ми відходимо один від одного.

Уклін.

— Дякую за танець, прекрасна леді...

Його вуста цілують мою руку, а очі незворушно пильнують за мною.

Мені приємно...

І сумно водночас...

Та час йти на зустріч своїм страхам.

— Взаємно! Мені теж було дуже приємно потанцювати з вами...

Ми більше нічого не говоримо.

Просто йдемо під руку до бальної зали.

До демонстрації розкоші й величі королівської родини.

Прямісінько в епіцентр урагану марнославства і блюзнірства.

У світ посмішок, люб'язності й масок.

Їх тисячі.

Для кожного своя.

Настала і моя черга, одягнути одну з них.

******************************

Кожен день ,як один і той самий.

Все однакове.

Ці сирі стіни,цей запах гниття ,плісняви і смерті.

Я збився з лічби,скільки я тут.

Я так давно не бачив сонця.

Чи побачу я його ще колись?

Все що мені його замінює— слабке мерехтіння факелу,що освітлює коридор для вартових.

Моє існування звелося до чотирьох стін ,якби я міг розставити руки,то вони б впиралися від стіни до стіни.

Міцні ковані двері з двома отворами,що відкриваються з того боку .

Один для оглядин вартових.

Чи я ще дихаю .

Інший для їжі .

Я тут мов пес.

Пес якого покарали .

Пес який вкусив руку яка його годувала.

Я ненавиджу те що я тут.

Скільки прекрасних митей було в моєму житті, я вже не пам'ятаю.

Того колишнього життя не має!

Тепер я знаю лише це .

Порожнє.

Як і я.

Мою магію забрали .

Я сам вклав її в льомерайд.

Іншого виходу не було.

Тоді я ще боявся болю.

Боявся смерті .

Вже ні. 

Але вдіяного не повернеш.

Все прекрасне що було в мені —це вона.

Тепер я сам .

Сам .

Але не завжди.

І іноді приходить він..

А з ним приходить біль .

Скільки я благав мене відпустити. 

Був готовий віддати все що маю: рубіни,маєтки,землі—все.

Тільки б вийти з цього місця.

З цієї клітки.

З цього пекла .

Я благав про вибачення.

Клявся що перепрошу,і зникну .

Зникну назавжди .

Тепер я не можу сказати ні слова —в мене вирваний язик.

Я схожий на привида.

Худий.

Кволий.

Жалюгідний.

Мене ламали.

Роками.

Пальці,ноги,ребра ,обличчя.

Кожного разу коли я думав що це в останнє ..

Він вливав мені в горлянку живої води.

Рівно стільки ,що б це тіло не вмирало. Щоб ребра зрослися,пальці теж ,ноги починали відчувати під собою землю.

І все ..

Ніякого повного зцілення .

Ніякої надії що це завершиться хоч колись.

Я хотів себе вбити сам .

Сотні .

Тисячі разів .

Я марив смертю.

Щоб нарешті отримати його ...

Спокій.

Сльози котяться з очей.

З носу капає рідина.

Ганчір'я на плечах .

Я ще такий молодий .

А вже сивий.

Кожного разу, я сподіваюсь що коли він прийде ,це буде в останнє.

І що разу —це обман. 

Ілюзія.

Мрія.

Я жалюгідний.

Мрію про те ,чого він мені ніколи не дасть.

Свободи.

Тільки ця думка мене тішить.

Що я колись помру.

Кроки.

Надто легкі ,надто тихі, для вартових.Без дзвону ключів .

Це він.

Мене починає трусити,морозити , в одночас кидає в пекельний жар.В полум'я страху...

Кроки припинилися біля моїх дверей

Грудна клітина рухається ,як міхи у кузні. Зіниці збільшуються а мозок кричить— тікай!

Та тікати нікуди.

В замок вже вставлений ключ.

Проворот.

Гучне клацання.

Скрип .

І в камеру заходить він...

Невблаганний.

Непідкупний.

Безжальний.

Я зробив надто велику помилку .

Фатальну.

Я зачепив те ,що належить йому...



* ( Кафтан—подовжена приталена верхня куртка темно-синього або майже чорного кольору, яка доходить приблизно до колін. Вона має жорсткий комір-стійку та застібається спереду. Одяг оздоблено вишуканою золотою або срібною вишивкою вздовж лінії застібки, на комірі, плечах та манжетах) .

*(Фасон: Це високі чоботи до коліна або трохи вище гомілки) .

Дорогі читачі ,ще зовсім трошки і з'являться в історії нові герої. А поки — трошки візуалізації.

Місандея Айсвент.