Раді Вас бачити!

Прокинувшись з ранку я мала кепський настрій. Мене дратувало все. Я впустила і нагодувала сокола, що і розбудив мене шумом. Прочитала лист від батька, все було добре, він мене любить і хвилюється.

У вбиральні я терла обличчя водою аби хоч трохи виглядати відпочилою. Ліжко чудове, кімната лише моя, в чому причина безсоння?

Я намагалась не згадувати... 

Схоже, на даний час лише Вік ще не з'являвся в моїй уяві з оголеним торсом.

І на тому дякую!

Я намагалася збагнути, чи буде хоч раз, що йдучи спати, я не розглядатиму перед цим напівоголеного чоловіка?

Пів ночі переверталася з боку на бік! З таким темпом я або нікуди не доїду, або засну просто в сідлі!

Ближче до сьомої ранку, всі четверо, ми зустрілися біля сходів і рушили на сніданок, удаючи з себе звичайнісіньких мандрівників. Тепер моє завдання ускладнилося: доводилося докладати зусиль, аби не уявляти без одягу вжедвох!

Щоб якось врятуватися, я вирішила триматися ближче до Віка. Він принаймні здавався безпечним варіантом — ще й пообіцяв викинути з голови всякі дурниці й бути собою.

От і перевіримо, який він на справді!

У світлі вранішнього світанку, хоч і було мало що видно з убрання двору, та ясно одне – це не вчорашня таверна, аж ніяк. Тут у постояльців водяться рубіни та у господаря відповідно теж. Адже були місці сходи до спалень, вичищена підлога, а стіл за який ми сіли, хоч і був менший ніж в мене вдома, але виглядав чистим і без плям. 

Маленький рай на землі, особливо в порівнянні з минулим місцем ночівлі.

Просторий світлий зал, м'які стільці з пуфами і відвідувачі в дорогих одежах. Магазини мали вже працювати, щоб встигнути обслужити відвідувачів що покидають місто. 

Це була моя мета.

Кожен замовив собі що бажав, тому, ми в трьох їли юшку зі шматом хліба і сиром, а Сандор на додачу ще й шматок м'яса. 

Апетит у нього був хоч куди...

Погляд на мене він принципово не підіймав.

Що мене повністю влаштовувало...

Проковтнувши чергову ложку гарячої юшки, я промовила в простір, не дивлячись ні на кого конкретно:

— Мені потрібно пройтися крамницями. Треба зібрати все необхідне для подорожі.

Еліас одразу просяяв. Він теж в нетерпінні бажав змінити це лахміття на чистий, власний одяг.

Сандор, не втримавшись, випалив:

— А що ти збираєшся купувати? Книгу «Як не вбити себе, щойно вийшла за поріг»?

Я кинула на нього гострий, невдоволений погляд.

Ну й гумор у нього — хоч стій, хоч падай! 

Довго ще згадувати буде?!

— Краще пошукаю посібник «Як не заморозити відмороженого», — відрізала я. — Думаю, стане в пригоді коли ти поруч! – Перевела подих і швидко випалила. – А якщо серйозно, мені потрібен власний плащ. Твій на мене завеликий, висить як на вішаку.

— А я б хотів змінити це вбрання, — підхопив Еліас. — Почуваюся в ньому справжнім злодієм.

Сандор закотив очі:

— О боги, ну й модники зібралися. – Його сірий погляд пройняв принца наскрізь. – Попереджаю: якщо ти знову набереш купу шовків, я рознесу тут не одну крамницю з цим лахміттям. Мене нудить від того як згадаю, як твої «занавіски» маячили перед очима на милі навколо!

Еліас лише тихо хмикнув, явно не боячись погрози.

— Я куплю щось практичне, і нове. Шовки пришлю тобі на весілля! Хоч колись полежиш на чомусь ніжному...

Зуби Сандора скрипнули, а Вік розсміявся.

Доки перепалка не продовжилась...

Я втрутилась знову. 

— І ще... Я хочу купити собі власну зброю. – Всі троє перестали жувати.— Про всяк випадок.– Поспішила запевнити я. — І деякі особисті речі. – Дзенькіт посуду продовжився. — Тому гадаю ти проведеш нас до крамниць з одягом і зброєю? 

Моє питання Сандор зустрів пережовуючи шмат м'яса, тому відповісти відразу не зміг.

Вік, що сидів поруч, накрив мою руку своєю і м'яко стис. Я подивилась в його бік.

— Я вже бував тут раніше, я тебе проведу. – Мені стало ніяково від такого контакту.

Але ж нічого страшного не сталося?

Це Вік, мій друг.

Тому я погодилась...

Підвелась з-за столу, накинувши Сандорів плащ на плечі, Вік за мною. А Еліас і Сандор лишилися за столом, доїдати. Домовилися зустрітися через пів години біля площі, і рушити далі.

На виході мене вже чекав Георг, повністю «укомплектований». І посох і клітка з соколом вже були сховані під попоною. Я хотіла знову сісти на коня власноруч, але мені не дали...

Вік підхопив мене за талію і підсадив у сідло, я зніяковіла, вчепившись в гриву коня. Він явно розцінив мій вчорашній поцілунок в щоку, як знак до активних дій.

Трясця!

Хоча...

Він мені подобається, але це я можу сказати не лише про нього, тому приводів для паніки поки не має.

Просто жест і все...

Бажання нарешті пройтися магазинами й викреслити кілька пунктів зі свого "невидимого записнику" стало нестерпним. Навколо було стільки крамниць, що я могла б гуляти ними цілий день, якби не обставини. Але часу залишалося обмаль.

Вік повів свого коня в бік крамниць праворуч, і я за ним. Вздовж дороги вже пакували речі такі ж мандрівники як і ми, і кожен жадав покінчити з покупками по швидше і рушити в дорогу. Такий ніби звичайний день, у звичайному місті. 

Хоч в дорозі я лише третій день, а вже по трішки звикаю до людей навколо, які просто живуть, а не чекають доки ти схибиш. Я й не помітила як напруга, що була в палаці по трішки, але відпускала. І хоч завдання і було ризиковане і не побоюсь зробити висновок – смертельно небезпечне, та зараз я цього не відчувала.

Я відчувала себе вільною і навіть трішки самостійною. Хоч і чудово розумію, якщо не буде моїх подорожніх, я тут просто пропаду.

Ми під'їхали до красивої крамнички, з жіночими сукнями, капелюшками і стрічками. 

Оце вже точно ні!

Обирати такий одяг в дорогу я перехотіла, ще два дні тому. Покрутишви головою, я знайшла крамницю з чоловічим одягом. Вік кивнув і лишився з надвору.

Гадаю в ньому буде зручніше...

Особливо між ніг...

Ця проблема мучила мене ще з учора, але нестерпно стало саме зараз, коли я знову сіла в сідло...

Зістрибнувши з коня без допомоги Віка, і прив'язавши його до колоди, я увійшла в цей для мене новий світ чоловічого вбрання.

О-ля-ля..

Очі розбіглися...

Тут було все, від комірців, сорочок, чобіт до дорожніх плащів. Я обрала його найпершим, щоб не забути, він був красивого зеленого відтінку.

 Те що треба!

 У гущині лісу, такий плащ легко сховає людину. 

Беру!

Потім я підійшла до прилавка і почала говорити з продавцем. Дуже приємний чоловік років шістдесят, сивий, але міцний. Він показав мені декілька пар штанів та сорочок, дійсно невеликого розміру. Я обрала чорні штани та дві білі сорочки, практичність понад усе.

— А є у вас гардеробна? Я б хотіла переодягтися! 

Чоловік відповів ствердно. Пройшовши за ширму я скинула з себе свою амазонку. Дихати стало легше, і я навіть себе похвалила за таке чудове рішення.

Єдине що бентежило, коли я переодяглась, це надто вільно було в грудях. Все ж я звикла до того, що їх щось підтримує. Потім я згадала, що мені ще дуже довго скакати на коні, і відрила свій бюст серед решти одягу. Переодяглася знову, і тепер стало краще, живіт нічого не стягувало, рухи стали вільніші, а груди на місці. Єдине що турбувало, це волосся. Вийняла стрічку з нього, розпустила і заплела в одну товсту косу. Задоволена собою, я забрала свій одяг, розрахувалась за новий і вийшла з крамнички.

Ну не поганий жеш початок дня?

Біля колоди на мене чекав Вік. Побачивши мене в іншому одязі, він ніби був шокований. Та потім обличчя просяяло посмішкою. А карі очі надто пильно вивчали мою поставу. Він стримувався від коментарів, адже в дитинстві я теж міняла одяг, бо хотіла бути схожою на нього, і бігати вільно, а не чіплятися за кущі сукнею. Він часто недораховувався своїх штанів, досить довго ми були однакового зросту.

Підійшовши в притул до нього я запитала:

— Ну і як тобі? Зійду за хлопчисько? Якщо вдягнути плащ звичайно...

Я стояла в чоловічих чорних штанях, які обліплювали мої ноги і сідниці, в білій сорочці яка мала трохи виріз зверху і з заплетеною косою.

Задоволена собою і цим ранком...

Ох, покупки!

Ви творите чудеса...

Питаючи його я трішки покрутилась, як у дома перед татком. Він завжди просив, і тепер схоже це увійшло в звичку.

— Гарно...

— Що? — Я не зовсім зрозуміла, що йому сподобалось.

— Ти!

— То схожа на хлопця чи ні?

Він підійшов ближче і доторкнувся до моєї рудої коси.

— Що завгодно вдягни, це полум'я... – він вказав на косу. — Видасть тебе серед тисячі, саме так я знаходив тебе під час гри у квача. Ховатись за кущі – погана ідея.

От же ж гад!

Я обурилась, але жартівливо.

— Міг би і раніше сказати. Я теж хотіла виграти!

— Ти так злилась, що я тебе швидко знайшов. Це було мило, тому я мовчав! Тим паче я дуже люблю вигравати!

Я засміялась і не боляче вдарила його в плече. Він похитнувся, але вдавано. Ніяк я його не зрушила. Приємно згадати щось і відволіктися. Але в мене ще був один пунктик не викреслено. 

Зброя. 

Трішки заспокоївшись я взяла Віка за руку вище ліктя, і сказала:

— Тепер мені потрібна зброя, не тільки для захисту. Все ж якщо нас шукатимуть, ти вірно сказав, що такий колір як у мене надто запам'ятовується. Можливо як з Георгом – обрізати і все? 

Його кроки припинились, я навіть потягнула його вперед, але марно, він стояв як вкопаний. Я розгублено поглянула на нього.

Ну що знову не так?!

— Навіть не думай їх різати, – сказав він надто грубо, як малій дитині. – Просто... Тримай під плащем!

І він накинув його на мене.

Ну такий наказний тон мені геть не сподобався! Захотілось обчикрижити його... І не тальки на голові! 

Вміє він, щось ляпнути не те! 

Я сама вирішу різати чи ні! 

Теж мені...

У цей момент на площу вже під'їжджали Сандор і Еліас, схоже пів години минуло...

Роздивившись обох я побачила спочатку Сандора. Його масивну фігуру, і «привітний» погляд важко було не помітити. Він виглядав бентежно...

Оглянув мене з ніг до голови і навіть слова не сказав. 

Невже таке буває?!

А за ним їхав Еліас. Задоволений і красивий, невже його так порадували покупки?

Всього-на-всього сіра сорочка і штани.

Хм... 

Це хоч і не королівське вбрання, але так він виглядав більш не помітно. На додачу волосся сховав під чорний плащ. Я бачила лише одну його руку, а іншу він ховав.

Та коли він під'їхав ближче до нас, то зіскочив з коня до мене спиною.

Але коли він обернувся...

Я побачила...

В його руці букет з жоржин...

Не червоні чи рожеві, а саме білі...

Страшні картини промайнули перед очима...

Тільки не це!

Я заклякла...

Паніка і мурахи охопили все тіло...

Серце пройняло болем, як від стріли...

Воно обливалося кров'ю і пульсувало...

Мене скрутило...

Руки затряслись, а рот відмовлявся сказати хоч слово...

Я ковтала повітря мов риба...

Поглянула на принца, чия посмішка змінилась панікою, і руки з букетом простяглись до мене...

Я відсахнулась...

Втікаючи...

Від цього букету...

Від цих видінь...

Ноги заплутались...

Я відчуваю що горизонт стає вертикаллю...

Різкий біль...

І потім нічого...

Тільки темрява...

********************************

Я лежав на ліжку цілий день...

Що вчора...

Що сьогодні...

Жива вода і юшка...

Весь мій раціон...

Сили відновлюються...

А ноги вже згинаються...

Може спробувати встати самому?!

Я вчепився в бильце ліжка...

В руках відчувається зачатки сили...

Я напружився...

Підтягнув своє тіло до краю і спустив ногу...

Вона повисла з ліжка...

Потім другу...

Поворушив пальцями...

Слабкі рухи по колу...

І біль...

Слухаються...

А до болю я звик...

Я ковтнув більше повітря, набираючись сміливості... Обперся на руки...

Потім ривком спробував встати...

Вийшло... 

АААааа...

Але дуже...

Дуже боляче...

Мене заштормило, як на кораблі...

Іншою рукою я сперся об стіну...

Ноги трусило від навантаження...

Коліна крутило...

Серце калатало ніби я втікав від собак...

Швидко і шалено, пульс давив на скроні...

Я дав собі час звикнути...

Бути лежачим овочем набридло...

Я лежав надто довго...

Хочу поглянути на двір...

Побачити чи то сонце...

Чи хоч щось, що можна було б не асоціювати зі стіною...

Чи стелею...

Я вирішив спробувати зробити крок... 

О боги...

Як пече...

Наче голки впиваються в шкіру...

Ще один...

Ніби став на розпечений метал...

Я зціпив зуби...

Ух...

Юшка пішла ротом...

Слина розмазувалась по сорочці...

Та я не зупинявся...

Я пробирався до вікна...

Хотів його...

Того повітря...

Того погляду на двір...

Хотів більше, ніж міг собі уявити...

Доки був там...

У тій клітці...

Ноги важили по тонні...

Так було важко ними рухати...

Тримати своє тіло...

Та я не здавався...

Ось воно вже поруч...

Я чіпляюсь руками за раму вікна...

І спираюсь...

Облуплена фарба впивається в долоні...

Ноги трясе і коливає...

Та я стою...

Стою і бачу їх...

Дерева...

Квіти...

Плющ...

Але все це занедбане...

Нікому не потрібне...

Воно гине...

Як і цей дім...

Як і я...

Я не витримав...

Заридав...

Важкі, гіркі сльози текли по щоках...

Бо я більше не можу...

Я не здатен відновити нічого...

Перетворити ці хащі на красу...

О небо, о боги...

За що мені це все...

Це життя без неї...

Без магії...

Я дивився у вікно...

На ці трави в яких не вдихну життя...

На ці пагони, що не розквітнуть...

І зрозумів...

Що я у пеклі...

Не в тій камері...

А тут...

Бо я ніщо...

І нічого не можу змінити...

Та ще мить тиші...

І я почув стукіт копит...

Хтось під'їжджав до маєтку...

Мені стало страшно...

А раптом це він...

Знайшов мене і поверне...

До себе...

В ту камеру...

Та краще...

Хай вб'є...

Швидко...

Чи повільно...

Неважливо...

Аби тільки вбив...

Остаточно...

Бо саме зараз я і так мертвий...

Не тілом...

Душею...

Це була трішки бентежна, можливо нецікава, але така потрібна глава...

Щиро ваша Світт Лана...

Мур мяу...