Раді Вас бачити!

Після пристрасного фіналу, ми все ще лежали на ліжку...

Його тіло біля мого, голова на грудях...

А довге, чорне волосся зібране з боку, я перебирав пальцями на його плечі...

Ледве відчутно торкаючись до ніжної шкіри...

Ще мить...

Казав я собі...

Та тривожні думки вже бентежили мою душу...

Збігалися до купи, як неминуча лавина зі схилу...

Заповнюючи собою все тіло...

Я підвівся, і його тіло ковзнуло об моє...

Рука простяглась в мій бік у пошуку контакту...

Я повернувся до нього обличчям, спираючись на плече...

Взяв його за руку і переплів зі своїми пальцями...

Потім я їх поцілував...

Кожен окремо...

Я хотів продовжити...

Цю мить єднання...

Безтурботну ідилію...

Солодку ілюзію щастя...

Та час спливав...

Я набрав у легені повітря...

Та нарешті я сказав те, що тисло мені на груди великим каменем, і випалювало своєю значністю:

— Є невтішні новини від агентів. Мої здогадки вірні. Потрібно сховати Місандею...

Він навіть не підвівся з ліжка, тільки міцніше стис свої пальці в моїй руці.

— Що на цей раз? Хто?

— Я поки не знаю всіх імен... Та я знаю одне – їй тут більше небезпечно залишатися!

Він підвівся, повільно, так щоб я бачив як м'язи на його руках і тілі перекочуються...

І притягнув мене до себе назад, обіймаючи за плечі.

У цьому жесті було стільки спокусою, якого мені зараз бракувало...

— Зізнаюся, почути від тебе такі слова, я не очікував... — Руки гладили мою спину. — Ти справді готовий її відпустити, чи накажеш сидіти вдома і чекати?

Я притиснувся до нього дужче і перевів подих.

Мороз пройшов шкірою від думки про те, що я буду тут, а вона десь там...

Сама...

Без захисту...

— Так... Їй вже не накажеш, тому я сподіваюсь, що ти мені допоможеш... — Я підвів погляд вдивляючись в його обличчя. — Ти бачиш речі, які я, можливо, пропускаю... То порадь як краще вчинити? Де є таке місце де можна її сховати? Уберегти!

Він вклав мене на подушки і знову ліг на мої груди...

Долоня знову переплелась з моєю...

— В такому випадку варіантів не багато...

Я набрав в легені повітря... 

У неї є тільки я, та я не можу бути всюди...

— Я зараз готовий на все!

Я відчув вібрацію, він всміхався...

— Оо, як довго я чекав цих слів...

Я нахмурився.

— Тільки не кажи про примусовий шлюб! Я обіцяв собі і її матері, що якщо вона захоче заміж, то це буде її вибір! Не так як у нас з...

Крістофер різко підвівся і поглянув мені в очі...

— Її вибір? Тут повен палац чоловіків, розкажи хоч про одного на кого вона звернула увагу сама? Чотири роки вона ходить цими коридорами, і що? Вона не обере нікого, доки ти біля неї! 

Крістофер почав злитися...

— У тебе, що разу одне й теж саме : «вона не готова», «вона ще юна», «її скривдити», «хай сама обирає»... А коли будемо ми? Не по кутках як злодії, а поруч! Щодня! Що хвилини... Спати в одному ліжку, прокидатися... Коли?

Він правий, але я ще вагаюсь, тим паче зараз...

Я намагався не драматизувати події нашого особистого життя... 

Спочатку вона...

— Мирному життю в королівстві загрожує небезпека... є речі важливіші за нас.

Його красиве обличчя скривилось в секундній гримасі болю...

— Для мене не має нічого важливішого за нас!

Крістофер притис мене до ліжка своїм тілом ...

— Згадай себе, і поглянь нарешті правді в очі. У неї не має вибору, якщо завтра тебе вб'ють, що буде з нею? 

— Мене ніхто не вб'є!

— Ну звісно, я й забув...

Його очі стають вологими, та він не дає сльозам пролитися...

Я теж згадав...

І ковтнув від розуміння...

— Її роздеруть на шматки охочі до рубінів і магії! Шлюб в цей час, найкращий спосіб захистити її! Хочеш, щоб вона обирала? Чудово! Дай їй таку можливість, і сховаєш заодно, і охорона буде надійна! 

Він почав м'яко тертися об моє тіло, і перша хвиля збудження прокотилась мною, він мене спокушав, як завжди... 

Голос перетворився на шепіт...

— Невже ти гадаєш, що їй не хочеться ось так... — Він торкнувся долонями моїх грудей, переходячи до шиї ... — Жити, бажати, кохати...

Я прочистив горло... 

В такій ситуації уявляти свою дочку я не збирався!!

Та все ж відповів на питання:

— Я хочу, щоб вона була щаслива!

Він нахилився до мого обличчя і дужче притис себе до мене...

— Тоді дай їй з кого вибрати...

Він змінив позицію...

Його ноги лягли в здовж мого тіла, а голова лягла на плечі...

Тоді я почав перебирати варіанти...

Котрих у мене було катастрофічно мало...

Я знав багатьох...

І з більшістю, навіть не став би на одній вулиці йти, не те щоб видавати за них свою дочку...

— Я знаю тільки одного хлопця, з яким вона б не почувала себе чужою...

Крістофер, який до цього гладив мій живіт рукою, зупинив свій рух...

— Ну звісно, малюк Блекстоуна, як мило... Ти все ще пам'ятаєш про свого друга, і його сина...

— Він хоча б їй знайомий, вони дружили, і можливо...

Крістофер підвівся на лікті.

— Ах... Мій милий Стронгу! — Його долоня занурилась в моє волосся. — Ти гадаєш що вона, це її матір? Якщо тобі так буде спокійніше, то посилай за ним. Але не додумуй за неї. А щоб вона дійсно могла вибирати, одного чоловіка якось замало! Тим паче, я теж маю певні роздуми з цього приводу!

З важким зітханням я опустив руку йому на спину і з приреченим виглядом кивнув: гаразд, викладай свого претендента…

В його зацікавленість не важко повірити, схоже, він крутив у голові думку про її заміжжя набагато довше, ніж я міг собі хоча б уявити...

— Почну з козирів. А саме з того, що принцу Гріндлея — Еліасу Форестленду підшукують наречену! Прийшов офіційний лист від його батька... — заговорив він із таємничим виразом обличчя. — Хоч він і другий у черзі, схоже, інших претендентів на престол у них не залишилося. А його батько якраз марить ідеєю укласти союз із сильним магом… Адже в жилах принца теж є магія!

Отакої!!

Мій вираз обличчя чітко дав зрозуміти: від такого кандидата я був аж ніяк не в захваті. Тим паче, що Гріндлей — це ж далекий край, глушина, де окрім вікових лісів та хижих звірів нічого й не має...

Боюся, моя Місандея там просто зачахне від нудьги…

Хоча, кого я обманюю?

Нудьгуватиму тут я...

І набагато сильніше, ніж вона...

За майбутніх внуків, я взагалі мовчу!! 

— Тобто це і є твій геніальний план?! — вибухнув я, не розуміючи... — Відправити її в чортові гріндлейські ліси й просто сподіватися на диво? Та будь-який дурень знайде її там за лічені дні...Чи ти гадаєш їхній палац охороняють краще нашого?! Безглуздя якесь!

Крістофер лише скептично вигнув брову, спокійно дивлячись на мій зрив...

— Дивно... Вперше чую, щоб столицю Гріндлея називали «лісом». А перспективу стати королевою — безглуздям? 

— Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі! Це інша країна... Точно ні!

— Тобто, якщо вона закохається в принца, ти будеш проти?? 

— Звичайно, що НІ!

Він ліг мені на груди і торкався рук долонями...

У заспокійливому, звабливому жесті...

Чорт!

Його бурштинові очі впіймали мої, а голос перетворився на шепіт...

— Тоді про що ми говоримо любий? Нехай зустрінеться з ним. Погляне чи вартий він її уваги, і все... Я його попереджу про особливу умову кандидатки в наречені... 

— Не бачу сенсу, як їм по твоєму познайомитися? В палаці їй лишатися надто ризиковано. — Моє серце пропустило удар, від думки про таке. — А в те, що вона просто побачивши його, зомліє від кохання, і на наступний день побіжить під вінець, не віриться взагалі! Таке просто не в її характері.

Крістофер зітхнув від утоми. Підвівся, знайшов свій халат біля ліжка і з роздратуванням вдягнув.

— Тоді... Можна відправити її в безпечне місце разом з ним. Я маю зараз у столиці гідного провідника! Принц теж зможе познайомитися з нею... — Він пройшов кімнатою і підняв з підлоги мій халат. — Поїдуть скажімо в романтичну пригоду, і так доїдуть до потрібного місця... — Швидкими рухами він одягнув халат на мене. — Ніщо так не зближує як спільна поїздка...

Я підвівся...

— Мені це не подобається, вона знає Вікторіо, а не якогось там... принца ельфів!

Роздратування вже підступало, від уявлення, що моя дочка буде на одинці з-зовсім не знайомим їй чоловіком. 

Крістофер підійшов,до столу, розлив вино по келихах.

Потім взяв їх у руки. Поли його халата розвивалися і пояс вигідно підкреслював стрункість тіла. 

Боги...

З роками він став ще кращим...

Він підійшов, простягнув мені один. Я взяв, хоч пити не хотілось.

— Тоді давай вчинемо так... – він взяв мою руку і провів до крісла, ми сіли. Підносячи келих до своїх губ він кинув на мене погляд своїх бурштинових очей.

Відпив...

І мовчав...

Та він знущається! 

Розуміючи, що він не продовжить доти, доки я не зроблю теж саме, я відпив...

— Я відправлю сокола до Гріндейлу, ти до Блекстоуна, і Стормаут отримає від мене персональне завдання – оберігати життя твоєї доньки.

— Стормаут? Сандор Стормаут?? Та він одним своїм виглядом її налякає...

— У нього купа переваг, і за нещодавнє задвадання він хоче винагороду, чому б і не включити його в список кандидатів? — Я не вірю у те, що чую... — Нехай позмагаються за її серце, може до когось і прикепить! А тим часом вона вже приїде в безпечне місце! І якщо в неї вистачить мізків, то її буде захищати не один, а всі троє!

Моя щелепа стислась...

— Ну це вже занадто...

Крістофер відпив з келиха в друге.

— Подумай... 

— Не поїде вона нікуди, тим паче з трьома чоловіками, що я їй скажу? Для чого вони?І для чого кудись їхати?

— Щось вигадаємо настільки вагоме, що вона не зможе відмовитися...

Він нахилився в мій бік і поклав руку на коліно.

— Ти ж завжди можеш звернутися за допомогою до

короля... 

************** Через годину ************

Я вийшов зі своєї кімнати та пішов...

Потаємними ходами...

Темними коридорами...

До низу...

До нього...

Раніше, я намагався не думати...

Не згадувати...

Просто забути про його існування...

Та розумію...

Це не можливо...

Не тепер...

Коли пройшло стільки часу...

П'ять років...

Цілих п'ять років...

Я пройшов до низу в найвіддаленіший куток...

В самий кінець...

Повз пост вартових...

Взявши в руки один з факелів...

Зупинився біля камери...

Його камери...

І перше, що відчув це не злість...

Ні! 

А так хотілось!

Я відчув дещо гірше...

Це сморід...

Огидний запах нечистот...

Він миттєво вривався у ніс...

Заполонив собою все...

Хотілось вийти...

Блювати...

А одяг спалити...

Та я взяв себе в руки...

Вклав у тримач факел і відкрив вічко...

Щоб побачити його...

Сплячим...

Після чотирьох років відтоді...

Коли я бачив його в останнє...

Я кохав Крістофера...

А він кохав мене...

І цей неприємний епізод...

Він взяв на себе...

Очі призвичаїлись до темряви...

І я побачив його...

Прикутого до стіни важкими кайданками...

Вже мало схожого на людину...

Він більше не це слово...

Обдертий одяг, худе тіло...

Запалі щоки, і волосся...

Що мало вигляд болотних ганчірок...

Мені не потрібно було придивлятися...

Все було добре видно й так...

Чорт!

У що він перетворив своє життя?!

Я хотів його ненавидіти...

Я хотів відкрити ці двері...

Підняти цей смердючий шмат лайна...

І вбити...

Швидко...

Безболісно...

Милосердно...

Я довго мріяв про це...

Але тоді я був їй потрібен...

Тоді кожна сльоза пробуджувала це бажання...

А чи зараз...

Я хочу цього?

Припинити нарешті рух його грудної клітини...

Я ж хотів його смерті...

Тисячі...

Мільйон разів...

Та дивлячись на нього зараз...

Я усвідомлюю одне...

Що є речі, страшніші за смерть...

Це неминучість...

Це – ось таке життя...

Порожнє...

Бездарне...

Марне...

Як його останні п'ять років...

І на запитання: Скільки ще?

Я б відповів: Що досить!

Я відігнав від себе видіння покарання...

Фізичного болю для нього...

Цього було достатньо...

І зачинивши вічко пішов назад...

До своєї кімнати...

Без смороду, і без бажання крові...

А в ранці я побачу сонце...

І вирішу, що робити далі...

А він назавжди залишиться в клітці...

Навіть якщо чисте поле простягнеться перед ним...

Навіть якщо руки будуть вільними...

А одяг чистим...

Він все рівно буде там...

Він буде в клітці де б не був...

Бо тепер клітка – це він сам!

То може хай ковтне свободи, поки це мені потрібно...

Хай усвідомить до кінця, що втратив...

І в потрібний момент...

Я завжди зможу відібрати це назад!

Все залежить лише від нього...

Скаліченого...

Так...

Але все ще живого...

Візуалізація в тг каналі...

Сподіваюсь деякі моменти вдалося розкрити)))

Щиро ваша Світт Лана)))

Мур мяу)))