Раді Вас бачити!

Вечоріло...

А я знову засидівся за справами у себе в кабінеті.

Скільки всього тримати в голові протягом дня, і зараз все збирати до купи...

Кабінет тонув у напівтемряві, освітлений лише тремтливим світлом лампи. Я механічно перекладав звіти, але думки вперто поверталися до одного й того самого: графство Лемур’є.

Надто часто у звітах траплялася ця назва.

Андре приніс донесення від Етьєна, і коли я порівняв їх із даними інших агентів, пазл склався в тривожну картину. 

Два аристократи, які ніколи не перетиналися, раптом спрямували свої погляди на цей забутий богом край. 

Що їм робити серед шахт, пилу та виснажених робітників? Там не має ні балів, ні розваг, нічого, що могло б привабити вищий світ.

Окрім одного. 

Льомерайд.

Надто підозріло...

Я подзвонив у дзвоник, і за мить на порозі з’явився Андре.

Як тільки він переступив поріг, і закрив двері, я провів рукою, і купол тиші огорнув кабінет.

— Негайно до бібліотеки, — наказав я, не підводячи очей від паперів. — Мені потрібні архіви по історії графства Лемур’є. Хочу переконатися, що мої підозри правдиві.

Він вислухав, тільки зробив кивок головою, я зняв купол, і він вийшов.

Я продовжив думати...

Лемур'є славився копальнями в яких знаходили льомерайд найчастіше. Якщо вони у змові, і бажають привласнити мінерал, то королівство у великій небезпеці...

Якщо вони справді полюють на мінерал, ми опинимося на порозі катастрофи. Жага влади засліплює. Тоді кожен маг стане мішенню. У цього злодійства має бути лідер, той хто знає більше ніж я думаю, хтось, хто ходить зовсім поруч...

Відчуття, що я щось важливе пропускаю, але що?

Якщо в один день вони прийдуть сюди, – в королівський палац. Ні мечі, ні люди їм не знадобляться, лише тому, що вони не потрібні...

Все, що потрібно для того, щоб захопити короля – це мінерал і п'ять стихій у ньому, проти кожного мага...

Без нього всім вірним йому людям загрожує смерть.

А якщо буде більше, ніж один камінь?!

Цього не можна допустити, мінерал не повинен потрапити в лихі руки!

Я піднявся і пішов до вікна. Нічне небо було чисте, і ідеальне коло місяця чудово світило крізь темряву.

Я хвилювався за майбутнє королівства, за свою дочку, за себе...

Перед очима постала вчорашня ніч.

Його обійми...

Його відчайдушні благання кинути все...

Припинити ховатися і жити відкрито.

Він був готовий спалити мости, не зважаючи на наслідки!

Та я ще ні...

Він не розуміє...

І ніколи не зрозуміє...

Тому, що не знає, що це таке бути батьком.

У нього не має Місандеї. 

Мого сонечка, мого єдиного промінчика в цьому холодному, зрадницькому світі. 

Він не знає, як це — бажати дитині свободи...водночас боятися відпустити її. 

Робота чекала, королівство вимагало захисту, але в моєму серці боролися дві стихії: обов’язок перед короною і нестерпне бажання просто сховати свою дівчинку від усього світу, тому, що навіть повітря стає отруєним від щурів, що нишпорять поруч.

Я перекрию їм дихання...

Кожен крок, має бути під моїм наглядом...

Кожен їхній подих — зафіксований.

А якщо вони наважаться торкнутися хоча б сяйва льомерайду, не те, що цілого мінералу...

Що ж, шахти Лемур’є вміють зберігати таємниці. Там на них вже чекатимуть, хто б вони не були...

Шахта стане останнім притулком для тих, хто вирішив, що може грати з долею королівства.

Моє сердце було холодним, як корцій, що тільки підняли на поверхню.

Заради Місандеї я заморожу море, не те щоб спіймати дурнів, що вважають, що зможуть заволодіти мінералом і прийти сюди...

В мій дім!

Маги просто так не здадуться...

Та може буде жорстока і кровава бійня...

Потрібно загрозу вбити, ще до того, як вона розростеться у справжню небезпеку...

Є один мені відомий щур, чому не почати з нього...

Та куди мені сховати найдорожче, що є в моєму житті? 

Мою плоть і кров.

Моє продовження.

Мою Місандею...

У двері обережно постукали. Не чекаючи відповіді, до кабінету увійшов Андре. У руках він тримав масивний, обтягнутий потертою шкірою том «Історії копалень і мінералів Садаліту». Книга виглядала настільки важкою, що здавалося, він напружує м'язи, щоб її втримати. Я знову відвернувся до вікна.

— Поклади її на стіл і можеш іти, — кинув я, не відриваючи погляду від місяця. — Але перед тим, як підеш, знайди графиню Емерсон, без шуму. Передай особисто, що я чекаю на неї...

— Як накажете, — Андре вклонився і майже безшумно зник за дверима.

Я сів за стіл і розгорнув книгу, вона мала гарну палітурку у вигляді кристалів, ребриста поверхня, та найголовніше в середині.

Я проглянув зміст і знайшов Лемур'є.

Графство на півночі країни, у місті Грін є велика копальня. Згідно даних, за 20 років у ній не знайшли жодного нового мінералу, але коли знаходили, то по два кристали за раз.

На глибині чотирьох, п'яти кілометрів в глиб. І за моїми підрахунками, на шахті Вівелс в тому ж Гріні зараз копачі дійшли до позначки в чотири кілометри.

Якщо там є льомерайд він скоро може бути видобутий. І тоді гра почнеться.

Адже це надто заманливо, щоб ігнорувати...

Всі щури заворушаться, покажуть свої голови. Кожен, хто не задоволений королем, захоче влади...

Можливо почекати, доки вони роздеруть одне одного?

У двері постукали...

Чорт!

Я вже майже забув за неї. 

Тишу кабінету порушив легкий, ледь чутний стукіт підборів. Двері відчинилися, і до кімнати увійшла графиня Нінель Емерсон. 

Рух рукою, і ця розмова стає приватною.

Червона сукня, блакитні очі і чорне волосся, тендітна, але з принадами.

У свої тридцять п’ять вона виглядала бездоганно: впевнена в собі, з тим особливим блиском в очах, який з’являється лише у жінок, що знають ціну своєї краси.

Це не помітив би тільки сліпець...

Я підвівся, повільно обійшов масивний дубовий стіл і зупинився навпроти неї. 

— Доброї ночі, графине Емерсон. — Я нахилився до її руки і лишив на ній легкий поцілунок.

— Доброї ночі, лорд Айсвент, — її очі повільно ковзали кабінетом, її впевненість не похитнулася. Ця жінка зовсім не боялася лишатися у компанії чоловіка сам на сам.

Я не став витрачати час на ввічливі розмови.

— Мені потрібна ваша допомога, графине, — мій голос звучав низько, майже пошепки.

Вона підійшла до мене без слів, її руки вже почали гладити одяг, поверх моїх грудей підіймаючись до шиї, коли я м'яко поклав на них свої долоні.

— Ваші чари потрібні не мені... Вони потрібні королівству. Чи готові ви послужити короні, і відновити честь своєї родини, так бездумно заплямовану вашим кузеном?

Її обличчя напружилось на секунду, і знову погляд став грайливим.

— Залежить від того, що саме доведеться робити?

Я вивчав її.

Тягнув час.

Щоб вона зрозуміла всю серйозність.

Потім зробив крок ближче, скорочуючи дистанцію до мінімуму.

— Я хочу, щоб ви спокусили декого. Він прибуде за два дні до палацу. Зробіть так, щоб він втратив голову.

Мій погляд не полишав її очей.

— Мені байдуже, як ви це зробите, вдавайте закохану, беззахисну, неважливо. Але до кінця тижня він має бути повністю у вашій владі. — Я повільно оглянув її тіло, від очей, губ і шиї до досить виразного декольте.

Жінка ледь помітно посміхнулася, і в цій посмішці було більше небезпеки, ніж у будь-якій зброї. Вона знала про свої переваги. І вміла їх використовувати.

Те, що треба.

Вона не стала сперечатися чи ставити зайвих питань. Замість цього вона зробила крок вперед, скорочуючи дистанцію до неприпустимої. Її груди вже майже торкалися мого одягу.

Вона повільно зняла рукавичку, не відриваючи погляду від моїх очей, оголюючи тонку, бліду шкіру пальців, і провела ними по краю мого одягу, лоскочучи оголену шкіру шиї. Від неї пахло розкішшю, та свіжістю моря.

— Спокусити? — прошепотіла вона, і її голос, низький та оксамитовий, змусив повітря навколо вібрувати. — Ви забули сказати головне...

Вона стояла зовсім близько, не соромлячись контакту. Її погляд, важкий і водночас грайливий, прикував мене до місця. Графиня повільно, майже не вагомо, торкнулася кінчиками пальців мого підборіддя, змушуючи підняти голову. Її очі вивчали моє обличчя з такою відвертою зухвалістю, що навіть я, досвідчений інтриган на мить затамував подих.

— Його ім'я... — прошепотіла вона, нахиляючись до мого вуха.

Це було гарно.

Але в моєму випадку – безнадійно.

Їй ніколи не зрівнятися з Алісією. 

Інших жінок для мене не існує!

— Александер Т'юліпсен.

Вона відступила на крок, але зробила це так, що я мимоволі замилувався. Моїй би Місандеї її впевненість у собі. Її рухи були просякнуті такою грацією та прихованою небезпекою, що сумнівів не залишалося: цей хлопець не мав жодного шансу. 

— Дайте мені три дні, — кинула вона, вже прямуючи до дверей. 

Як тільки вона вийшла, я видихнув.

Досить давно я не мав такого близького контакту з жінкою, тим паче з такою як ця.

Сподіваюсь я не зробив щойно найбільшу помилку в своєму житті.

Я заплющив очі. 

Потрібно розповісти Крістоферу...

Він щось придумає…

Я зачинив ящик з паперами, взяв книгу і пішов до своєї спальні. Андре йшов позаду. Коли я дійшов до дверей, то він пішов у бік служниць.

Троє молодих дівчат занесли воду і наповнили ванну у вбиральні. 

Саме таку роботу могла б робити моя Місандея, та у неї є я! Її не спіткає доля бути чиєюсь служницею, чи іграшкою для розваг...

Для неї все найкраще!

Вона квітка яку я ростив в саду, яку оберігав та не зберіг повністю...

Мені не загладити цю провину ніколи...

Я роздягнувся і занурився у ванну. Вода огортала моє тіло, знімаючи напругу. Я швидко закінчив з купанням, обтер тіло і загорнувся в халат. Все як завжди, тільки голова повна думок. 

Мабуть,кожного батька спіткала в свій час ця клята дилема: відпустити своє дитя, змиритися з тим, що вона вже доросла, адже я розумію, що всі ці обійми і поцілунки, від того що їй хочеться тепла. 

Як вона в цьому схожа на свою матір.

Алісія...

Пробач...

Якщо я став для неї не таким батьком...

Як ти хотіла...

Я стараюсь. 

Наскільки це можливо для батька одинака...

Я одягнувся.

Пройшов коридорами...

Знайшов потрібні двері...

І увійшов...

Вітаю, нова інтригуюча панянка))) 

І багато цікавенького на завтра))

Мур мяу