Раді Вас бачити!

Місандея

Ранок видався досить активним. Хвилювання перед дорогою вигнало сон, тож я вже давно була на ногах.

Перед від’їздом встигла провідати татка.

Він, як завжди, турботливий: вручив мені флягу з «живою водою» — про всяк випадок.

Поцілував на прощання і побажав бути обережною.

Як я зрозуміла не тільки в дорозі, а з чоловіками також!

В моїй кімнаті Нені вже встигла спакувати мою поклажу. Що саме вона туди поклала — для мене загадка, але я не переймалася. Вдягнула амазонку, взяла на плече невеличкий ранець і поклала те, що має бути під рукою: гаманець із рубінами, стопку паперу- елементаль, чорнило, коштовності з корцієм. Посох біля ліжка, та сокіл в клітці на столі, для листування.

Татко не дозволив би мені залишитися без зв’язку.

Мій татко...

Кінь чекає на мене у стійлі. Посох в руці. 

Щоразу, коли я торкаюся дерева посоха, відчуваю, як зайва магія перетікає в нього, і температура мого тіла нарешті стабілізується. Сподіваюся, він завжди буде поруч, щоб «розряджати» мене, коли стає надто багато магії.

Довго вмовляти татка взяти його коня Георга не довелося, декілька обіймів, поцілунок у щоку і він мій. Татків красень — статний, чорний кінь, з розкішною гривою та шерстю, що виблискує на сонці. Але довелося взятися за ножиці: щоб не привертати зайвої уваги, потрібно було його трохи «замаскувати». Шкода було зрізати таку красу, та виходу не було.

Хто б повірив, що ми прості мандрівники, якби побачив такого коня?

Ніхто! 

Або останній телепень, хоч їх в королівстві не мало, сподіватися натрапити лише на них протягом всього шляху, просто дурість!

Думки про те, що я більше не побачу татка аж до повернення, бентежили мою душу...

Мій татко...

Тут зовсім сам!

Швидше б завершити завдання.

Ну і з деякими нареченими розібратися.

Я стригла Георга, занурена у власні роздуми, аж поки тишу конюшні не порушили кроки. 

Це був Сандор Стормаут. 

Він прийшов по свого коня Оріона — могутнього, величного коня, здатного витримати свого неабиякого господаря. Сандор, маг блискавки, виглядав так само впевнено, як і його кінь.

Велично і жахаюче в одночас...

Він не відразу помітив мене за спиною Георга, або ж просто не вважав за потрібне вітатися першим. Його погляд був прикутий до Оріона, якого він вичищав з такою ж ретельністю, з якою я намагалася надати Георгу вигляду звичайної робочої коняки.

— Не надто коротко? — раптом промовив він, не повертаючи голови.

Чорт!

Його голос був низьким, з тією особливою хрипотою, що змушувала мене насторожитися.

— З такою гривою він виглядає як обскубаний горобець.

Я завмерла з ножицями в руках, відчуваючи, як щоки знову стають гарячими.

Ха-ха-ха.

Який жартівник!

Схоже до кінця поїздки доведеться терпіти його почуття гумору?!

— Краще бути обскубаним горобцем, ніж мішенню для кожного розбійника на шляху, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав рівно. — Не всім же подобається привертати до себе увагу.

Він лише хмикнув, і в цьому звуці було стільки зверхності, ніби я щось не розумію.

Дякую що нагадав, я і сама знаю!

Він взяв вожі коня й вивів Оріона зі стайні.

Попереду була довга дорога, і якщо мені доведеться ділити її з цим чоловіком, то краще почати з того, щоб згладжувати конфлікти.

Та хіба він один моя проблема ? 

О боги, там ще двоє...Як з ними бути?

Сонце вже підіймалося вище, заливаючи стайню золотавим світлом. 

Час виходити. 

Я востаннє провела рукою по шиї Георга, відчуваючи, як він тихо пирхає, ніби розуміючи, що наше спокійне життя в стінах палацу залишилося в минулому.

Прив'язала до крупа свій посох ,накрила попоною .

Попереду чекав невідомий шлях.

Беру його за вожі й виводжу на подвір'я.

Де ще двоє моїх залицяльників вже чекають...

Блек одягнений звичайно, не виділяється з маси, а от принц...

Матір моя рідна, аби могла воскресла!

Якби це виразитися по м'якше...

Стоїть у святковому вбранні та ще й з трьома поклажами речей й двома слугами. Ніби він зібрався не в поїздку країною, а на бал при дворі короля не інакше...

Побачивши мене, його Високість розплився в задоволеній посмішці, очі заблищали, а його неймовірний одяг переливався на сонячному світлі.

— Е-е-е-е.

Я втратила дар мови. 

Його дорогий шовк приверне увагу всіх псів своїм королівським запахом...

Запахом рубінів...

От телепень!

Моя місія через нього під загрозою.

Та найгірше те, що я навіть сказати йому про це не можу.

Це — королівська таємниця.

Я вже набрала в легені повітря, щоб щось нейтральне сказати, коли побачила рух.

Рух праворуч — це був Сандор...

Він окинув принца таким поглядом, що цей королівський павич аж зблід.

Він уперше бачив Сандора чи що?

Коли той глянув обличчям зі шрамом таким поглядом, ніби перед ним стояв найдурніший блазень у королівстві. 

Губи його скривились, та не гаючи часу він підняв руку, і з його пальців зірвалися потужні розряди блискавки просто в бік принца...

Від несподіванки всі заклякли. Блискавка оминула «його Дурість» і поцілила просто в три поклажі принца. Слуги тікаючи попадали, не знаючи куди бігти. Секунда — і від розкішних пожитків Еліаса залишилася лише купа обвуглених клаптів шовку та попелу, що ліниво левітували у повітрі...

Очманіти!

Хіба так можна?? 

Ми з принцом завмерли в німому здивуванні.

Бажання сперечатися з Сандором зникло в ту ж мить. Але по погляду принца, я зрозуміла – він йому це не пробачить!

— Що ви собі дозволяєте?! — вигукнув принц, марно намагаючись впіймати в повітрі бодай якийсь вцілілий клаптик свого вбрання.

— Вам мали передати: подорож буде з мінімальною кількістю речей! — голос Сандора прогримів над двором біля стайні, не залишаючи місця для заперечень. — Жодного зайвого вантажу, і це стосується ваших слуг теж! У нас обмеження місць! 

— Це і було найменше, що я міг взяти! — принц кипів від люті, його вуха аж сіпалися коли він стискав щелепу. Але зробити нічого не міг, речі вже зіпсовані. Він гнівно обвів поглядом залишок вбрання. Все що лишилось на Еліасі - це його довга шовкова туніка, штани з чоботами та ранець.

— Чи ви пропонуєте мені весь час їхати тільки в цьому?

Сандор навіть не здригнувся:

— Щось собі придбаєте дорогою! На майбутнє – спідне треба класти в ранець на плечі, а не в поклажі! Можемо вже рушати, чи ви збираєтеся оплакувати свої ганчірки до вечора?

Слава богам, що це не моя поклажа, я навіть не знаю що туди наклала Нені!

Принц перевів погляд на мене, присоромлено. Він так граційно, ніби народився верхи, застрибнув у своє сідло. Слуги й рештки валіз лишилися просто на подвір'ї. 

Він розпустив їх роздратованим змахом руки.

— Рушаємо, — кинув він, не дивлячись на нас.

Мені стало його шкода.

Але я знала: пояснити причину такої жорстокої обережності — значило розкрити таємницю про наказ і нові поклади льомерайду. А довіряти представнику іншої держави таку таємницю, я не могла.

Доведеться пожертвувати його гордістю...

Минуло два дні, сьогодні вже третій, і час невблаганно спливає. 

Треба знайти момент, щоб випитати у Сандора деталі маршруту: скільки ще їхати до графства Люм’єр, через які землі проляже наш шлях і де ми зупинятимемося.

Поки я заглибилася в роздуми, до мене підійшов Вікторіо. Він спритно прив’язав клітку з соколом до крупа мого коня, з іншого боку висіла моя поклажа з речами, і посох.

Він опинився зовсім близько. Я відступила від Георга. Він виглядав як той самий розбишака з дитинства, тільки тепер у ньому відчувалася чоловіча впевненість і якась особлива привабливість.

Трясця!

Знову не туди думки...

Його волосся було скуйовджене, ніби він щойно провів по ньому рукою, очі іскрилися від стриманого сміху, а губи...

Губи щось промовляли...

Що?

— Давай допоможу! — Побачивши, що я не реагую, він підійшов ближче, обхопив мене за талію і легко підсадив у сідло. Я зойкнула і поміцніше вчепилась в його плечі, потім вмостилася зручніше, намагаючись не зважати на його дотик.

— Дякую, я б і сама впоралась! 

— Не сумніваюся— відповів він, не зводячи з мене погляду. — Але час це змінити...

Його карі очі, глибокі й бездонні, здавалося, випалювали в мені діру. Я відвернулася, відчуваючи, як до обличчя приливає жар. 

Не можу я так швидко звикнути до того, як він зі мною поводиться...

Ніби справді щось відчуває....

Цю сцену мовчки спостерігали Сандор та Еліас. Якщо першому було відверто байдуже, то в очах принца читалася неприхована заздрість — він явно шкодував, що не встиг зробити це першим.

Я злегка натягнула вожі, змушуючи коня зробити крок вперед, щоб розірвати цю задушливу близькість. Вікторіо відступив, але його посмішка залишилася на губах — легка, впевнена, майже зухвала. Він знав, що змусив мене ніяковіти, і це знання додавало йому ще більше зухвалості...

Що ж, висновок напрошується сам собою: коло претендентів звужується.

Сандор Стормаут, ця непохитна скеля, остаточно викреслив себе зі списку, обравши роль суворого наставника, а не залицяльника. Що ж, так навіть краще — менше зайвих емоцій, більше зосередженості на завданні.

Тепер залишилися двоє. 

Один — принц, чия гордість була пошматована разом із його шовковими вбраннями, але я пам'ятала нашу розмову і те, що він говорив, йому потрібно дізнатися хто я, а не знатне ім'я з магією. Такі речі цікавлять лише його батька. 

Інший — Вікторіо, чия гра в галантність була настільки майстерною, що я ледь не втратила пильність.Та думка про те, що він роздарорував цю галантність не тільки мені, а можливо і багатьом до мене, грала не на його користь...

Він майстерно скочив на коня і встиг при цьому підморгнути мені.

От нахабний, заморозити йому це задоволене обличчя чи що?

Пффф..

— Рушаємо! — голос Сандора знову розрізав повітря, наче батіг вирвавши мене з роздумів.