Раді Вас бачити!

Ми мчали на звук, не розбираючи дороги.

Бісові діти !

Вирішили влаштувати нам «приємний сюрприз».

Я не збирався витрачати магію на звичайних волоцюг, що вирішили поживитися за наш рахунок — для таких вистачить і сталі.

Оріон нісся вперед, як скажений, роздуваючи ніздрі та здіймаючи хмари куряви. Моя рука міцно стискала руків’я меча, а поруч, майже впритул, летів Еліас. Його світле волосся розвівалося від гонитви...

Хто б міг подумати, що вчорашня «заноза в дупі» буде сьогодні їхати поруч зі мною.

А для цього варто було лише з'їздити одне одному по пиці!

Я поглянув на нього, наші погляди зійшлися, в блакитних очах не було й тіні страху — лише холодний, майже хижий спокій.

Те, що треба!

Ми вилетіли на галявину, і в ту ж мить повітря розітнув свист. Стріла прошила простір там, де секунду тому була моя голова. Я ухилився, і цей підлий спосіб ураження ворога, мене лише розізлив!

Сучі діти!

— Нечесний початок — кинув Еліас, і в його руках, немов з нізвідки, з’явився мій кинджал.

Я вихопив меч. Сталь дзенькнула, готова до бою. На нас сунули п’ятеро. Розбійник, що ховався за кущем підбіг до мене першого, замахнувся важкою булавою, але я потягнув повід Оріона, він зробив крок убік, пропускаючи його повз себе, і сильний змах мого меча по руці дурня, вибив булаву з неї, а з рани хлинула червона, густа кров.

Він закричав як навіжений!

На що, я руків'ям меча вдарив його в щелепу.

— Замовкни!

Він повалився в пил, навіть не встигнувши зойкнути.

Але справжнє видовище розгорталося поруч.

Доки я розбирався з цим недомірком, Еліас вже зіскочив з коня і на підльоті поцілив у волоцюгу, що біг просто на нього!

Рухався він так, ніби танцював. 

Не просто бився — він грався.

Ай да принц...

Сучий син, ну дає!!!

Перший піднявся і вже двоє нападників спробував затиснути його в кут, але принц зробив неймовірний пірует, прослизнувши під лезом одного, одночасно поціливши ногою в коліно іншому, і той йолоп згинаючись від несподіванки наткнувся на меч також йолопа як і він!

Принц не став зволікати.

Його кинджал промиготів в повітрі, як срібні блискавки. 

Один рух — і він вибив меч із рук розбійника, іншим рухом — лезо кинджала вже протикало горло ворога. Еліас був граційним, швидким і смертельно небезпечним.

Його білий одяг вже був у крові.

Твою матір!

Я відстаю!

Тому, зістрибнувши з коня, я взяв на себе двох інших. 

Вони діяли грубо, розраховуючи на силу, але я не давав їм шансу. Мій меч описував у повітрі дуги, відбиваючи удари та контр-атакуючи. Я відчував кожен рух, кожну напругу м’язів. Коли один із них спробував зайти з тилу, я, не обертаючись, зробив випад назад, відчувши, як сталь входить у шкіряний обладунок.

Еліас підкрадався наче кіт до останнього ідіота що вцілів. Він хаотично розмахував мечем, та бачачи що залишився сам, з криком спробував перехитрити принца, той в мить відскочив від маневру, і на розвороті просто відтяв голову нападнику мечем, який ймовірно взяв у першої своєї жертви.

Крихітна галявина перетворилась на арену. 

Де завдання — вижити!

Ми зупинилися одночасно. 

Навколо панувала тиша... 

Тільки наше дихання. 

Еліас витер лезо об рукав останнього трупа, поправив пасмо волосся і глянув на мене з легкою посмішкою.

— Сподіваюся, це була розминка? — запитав він, ховаючи кинджал.

Да він знущається?!

Бісів принц!

Він убив трьох, а я двох!

Моя щелепа поскрипувала.

Що за чорт!

Я вклав меч у піхви. Магія так і залишилася дрімати в моїх жилах. Сьогодні вона нам не знадобиться, поки що, так точно!

Не на таких волоцюг її розтрачувати.

Я підійшов до Оріона, кінь був напружений, але вже заспокоювався, метушня припинилась.

Принц сховав кинджал у галошу черевика, а меч за ремінь і поправив плащ. Його обличчя знову стало маскою королівської байдужості, хоча в глибині блакитних очей ще жеврів той самий хижий вогник.

Він застрибнув у сідло одним плавним рухом, навіть не торкнувшись стремена. Я кивнув, погоджуючись із ним. Ми збиралися рушити в дорогу, залишаючи позаду галявину, де стоїть запах крові й страху.

Попереду нас чекало завдання і я відчував, що це була лише перша крапля перед великою зливою, яка мала ось-ось розпочатися. 

Це все не просто так!

Та з таким подорожнім як принц, можна пережити й не таке.

Моя думка щодо нього змінилася, чому я був страшенно радий!

Панькатися з ним весь вчорашній день, було сущою мукою!

Щойно ми розібралися з розбійниками, як тишу розірвав дикий, майже звіриний жіночий визг.

— Ааааааааааааа!

Я відбіг у бік вихоплюючи меч. З густих кущів, підіймаючи хмару пилу, прямо на нас летіла...

Місандея!

Її руде волосся розвівалося на вітрі, наче полум’я, а в зелених очах палав такий шалений вогонь, що ставало моторошно.

Що за хрінь!

Яж наказав їй ховатись?! 

Де Блек? Я випотрошу його, як жабу!

Я стояв, не в силах поворухнутися, одночасно шокований і… зачарований....

Зачарований — хоча в голові пульсувала лише одна думка: «Ну що за ідіотка»!

Вона мчала на коні, не розбираючи дороги, не зважаючи на небезпеку, просто сліпо кидаючись у вир подій. 

Це було настільки безглуздо, наскільки й неймовірно красиво....

Пиздець!

Я знав, що не варто мені зараз захоплюватися її відвагою...

Треба всипати їй доброго прочухана за таку безмежну дурість.

Тільки я розібрався з принцом, як тут вилізла ця руда бестія!!!

Кінь, важко дихаючи, влетів на галявину і зупинився лише за кілька кроків від мене, здійнявши цілу хмару сухої землі. 

Місандея натягнула повіддя так різко, що тварина стала на диби, але вона лише граційно припала до його шиї, навіть не хитнувшись. Вона виглядала як саме втілення хаосу: розпатлана, з розчервонілим обличчям і кинджалом, що нагадував мені зубочистку!

Це вона з ним прийшла нас що? 

Вбити зі сміху?

Цим вб'єш хіба, що щура, і то на тарілці!

— Де вони?! — вигукнула вона, озираючись навколо, і лише зараз помітила тіла розбійників, що безладно валялися в траві.

Її запал миттєво згас, змінившись розгубленістю, яка виглядала на її обличчі ще комічніше, ніж попередня лють.

Вона опустила кинджал...

І я побачив, як тремтять її пальці — не від страху, а від адреналіну, що все ще вирував у її крові. Вона була готова померти за справу, про яку навіть не мала повного уявлення, готова кинутися в бій, де її могли проткнути мечем, ще до того, як вона встигла б вимовити своє ім’я.

Божевільна!

Дурна! 

Нестерпна!

Я зробив крок вперед, відчуваючи, як у грудях змішуються роздратування і дивне, майже болісне полегшення від того, що вона ціла.

Єдиний плюс, щоб не прикінчити Блека просто зараз!

Тому, вся моя лють вилилась на неї!

— Ти хоч на мить замислюєшся, перш ніж робити? — мій голос прозвучав хрипко, з нотками металу, які я не зміг приховати. — Ми вже закінчили. А якби ні, то ти що? Примчала сюди, щоб померти за компанію, чи просто вирішила, що нам не вистачало видовищ твоєї зубочистки?!

Вона перевела на мене погляд, і в тих зелених очах, де ще хвилину тому палав вогонь війни, тепер промайнув зухвалий виклик. 

Вона не збиралася просити вибачення. Вона навіть не збиралася визнавати свою провину.

Вона просто витерла спітніле чоло тильною стороною долоні, залишивши на шкірі брудний слід, і зверхньо підняла підборіддя.

Я лише важко зітхнув, дивлячись на цю неможливу жінку. Вона була небезпечною — насамперед для самої себе, — але в цей момент, серед запаху крові я зрозумів, що ніщо інше в цьому світі не змушувало моє серце битися так... нерівно.

І це було найгіршим у всій цій ситуації.

Найгірше те, що я починаю щось відчувати.

Це не добре, навіть дуже погано!

Пиздець!!!!

*********П'ять хвилин тому... Місандея ***************

Ми з Віком неслися геть від місця сутички. Кінь важко дихав, розсікаючи повітря кам’янистого берега, але швидкість не приносила полегшення. Навпаки — у голові, наче отрута, розливалися жахливі картини: вони лежать там, покинуті, стікають кров’ю або благають про допомогу, поки я, маючи при собі живу воду, рятую власну шкіру...

Зрадниця!

На ходу я крикнула Віку:

— Пробач за вчора, і пробач за зараз. Але я так не можу!

Я різко смикнула повіддя, розвертаючи Георга по дузі.

Вік подивився на мене так, ніби я остаточно збожеволіла.

Він мовчки хитав головою, благаючи зупинитися, але було пізно.

Я вже мчала назад.

Перед очима промайнули спогади останніх годин.

Сандор, який вибив двері, бо вирішив, що принц до мене чіпляється.

Еліас, чиє обличчя тепер прикрашали синці лише тому, що він занадто сильно переймався моїм спокоєм.

А що я зробила для них?

Нічого.

Вони ризикували всім заради мене, а я в цей час тікала, як боягузка.

— Ні! — прошепотіла я, втискаючись у сідло. — Я повертаюся. Я не залишу їх помирати.

Вітер свистів у вухах, вириваючи з очей сльози, але я не зважала. Кожен удар копит об каміння відгукувався в серці болючим ритмом: встигнути, встигнути, встигнути...

Вік намагався наздогнати мене, його кінь важко сопів поруч, але я не озиралася.

Я боялась озирнутися і зупинитися, бо він вже благав про це своїми словами...

У моїй сумці, що зараз притиснута до тіла, бурдюк з живою водою здавалася важчою за камінь, наче ще хвилину і я не встигну.

Думки плуталися, перетворюючись на суцільний хаос. Сандор…

Його лють, його відчайдушна відданість, що межувала з безумством.

Еліас...

Чия стриманість стала прихистком, тепер міг лежати в пилу, не здужуючи навіть підвестися.

Я згадала, як Еліас обережно торкався мого плеча, намагаючись захистити від найменшої тривоги, і як Сандор, не роздумуючи, кинувся в бій, щойно відчув загрозу.

Вони були моїми захисниками, моєю опорою, а я втекла, піддавшись паніці, яку тепер ненавиділа всім єством!

Попереду, за поворотом хащі, де ще зовсім недавно гриміла сталь, а тепер...

Тепер там панувала неприродна, гнітюча тиша.

Ця тиша лякала більше, ніж крики.

Я пришпорила Георга, відчуваючи, як кінь напружується піді мною, готовий віддати всі сили.

«Тільки б не зпізнитися» — пульсувало в скронях...

************** Теперішній час... Місандея************

Сандор побачивши мене почав кричати:

— Більшої ідіотки в житті не зустрічав! — процідив він крізь зуби, ледь стримуючи лють.

— Це так ти дякуєш за те, що я намагалася вас врятувати? — я ледь не задихнулася від обурення.

— Від чого, дурна твоя голова? Від парочки головорізів, які тільки й здатні, що дітей грабувати?

— Ну знаєш! — випалила я, ледь стримуючи сльози образи. — Ти міг би зараз лежати тут, стікаючи кров’ю, а в моєму ранці — жива вода і...

— Залиш цю водицю для себе, дурепо — він перебив мене різко, майже гаркнувши. — Якби я хотів, вони б уже перетворилися на попіл. Вони навіть не варті того, щоб я витрачав магію, не те що твоя «допомога»!

— Ти... ти просто невдячний!

— Так ти хочеш подяки, мала? — Він зробив крок у мій бік, скорочуючи відстань до мінімуму. Його гарячий подих обпік шкіру, коли він нахилився до самого вуха. — Тоді я буду дуже вдячний, якщо ти перестанеш плутатися під ногами, коли я чітко сказав сховатися!

— Але ж...

— Ніяких «але». Я сказав — ти робиш, і крапка. Або зараз же повернешся до свого татка! — Його погляд жалив. — І на майбутнє: якщо вже маєш живу воду, бережи її для справді кепських часів.

Поки він це говорив.

Примчав Вік.

— Місандея, ти в порядку?!

Та я його не слухала.

Я бачила лише суворе обличчя Сандора і його сірі очі.

Такі ж холодні й грозові, як і його стихія.

Чурбан! 

Раптом один із найманців, що лежав неподалік, ледь помітно поворухнув рукою і застогнав.

Я мимоволі скрикнула.

Сандор миттєво відреагував: одним стрибком опинився біля нього і грубо перевернув на спину. З рота пораненого потекла ріка крові, дихання стало хрипким, а в очах застиг тваринний жах.

— Як ви нас вистежили? Нас хтось замовив? Хто? — голос Сандора звучав як удар батога. — Говори сука, або здохнеш!

З руки витікала кров великими потоками, з грудної клітини найманця почулося вологе, що булькотить, хрипіння, він лише безпорадно кліпав очима, не маючи сили вимовити ні слова...

Потім його погляд завмер...

Він затих...

Я вперше побачила як життя покидає тіло...

Я більше не могла на це дивитися, мій порожній шлунок почав скручуватися в жахливих спазмах...

Мене знудило...

Любі мої читачі)) Чекаю від вас коментарі, бо так приємно обговорити з вами те, що відбувається в книзі!