Раді Вас бачити!

Я нарешті купив собі чистий одяг — не з-під якогось волоцюги і не шовкові туніки, як звик, а звичайний, непримітний сірий одяг. Плащ теж непримітний – чорного кольору.

Сандор десь зник, залишивши мене в крамниці з одягом, та коли я повернувся до коней, він уже був тут як тут. 

Я оглянувся: крім крамнички з капелюшками і книгарні праворуч, а також лавки знахарки і шинку ліворуч, більше нікуди він би так швидко не збігав туди і назад.

Значить, знову пив свій затхлий ель.

Фу-у...

Його смак — це окремий вид катування...

Від спогадів про той ель аж перекосило. 

Хай таким насолоджується сам. 

Я пас!

Заскочивши в сідло, він уже поглянув на мене, та я все ще вагався.

Негоже йти до дами серця без подарунка?!

То що вигадати?

Капелюшок навряд чи їй потрібен, ель теж, книги, мабуть, теж не на часі читати — що ж робити?

Якби ще даму можна було запитати...

Ну що ж...

Проїдусь верхи, можливо, щось впаде в око...

Оглядаючи двір, я помітив удалині щось неймовірно красиве...

Я побачив таки те, що обожнюють усі жінки... 

Квіти... 

Їх була неймовірна кількість...

Я згадав, як вона йшла до мене в саду під час нашої першої зустрічі у своїй персиковій сукні. Як її руде волосся розвивалося, як щоки рожевіли, коли я зірвав для неї квітку...

Яка вона була щаслива і сором'язлива...

Так!

Я знайшов те, що треба! 

Я вскочив на Лайма і, пришпоривши його, поїхав у бік цієї неймовірної краси. Сандор тільки поглянув мені в слід, і все... 

Ні тобі реплік, ні шпильок, нічого...

Ніби він змирився з долею і пливе за течією... 

Але ж вчора він був ніби зацікавлений? 

Чи то мені здалося...

Ну і грець з ним!

Я вирішив сам кувати свою долю, а може, що й вийде... Мене зустріла невеличка крамниця і безліч букетів: від троянд до лілій і півоній, гортензій і айстр...

Тепер переді мною стоїть нелегкий вибір — обрати щось одне...

Я стурбовано поглянув на продавчиню. Вона розставляла букети і від свого заняття відірвалася, щойно збагнула, що я зупинився саме біля неї. Це була пишна, рожевощока жіночка з ямочками.

Я полишив коня і розгубився. Вона, помітивши мою паніку, взяла цю нелегку справу в свої вправні руки, розпитуючи, чи молода моя дама серця, чи любить квіти, який колір подобається, а я давав відповіді на те, що знав. 

Та знав я небагато...

І так, перебираючи букети, ми дійшли з нею до ніжних білих жоржин. Вони дійсно нагадували мені Місандею — не зіпсовану, ніжну, хоробру і невинну квітку...

Я розрахувався і був щасливий.

Нарешті я проявлю ініціативу як кавалер!

Мої груди розривалися від тієї кількості повітря, що я вдихав від хвилювання...

Вийшовши з крамниці, я скочив на коня і не міг припинити посміхатися.

Нарешті я її потішу..

Здивую...

Останнім часом вона лишень хвилювалася за нас, за себе, за бійки і розбійників. 

Я хотів розвіяти ці думки...

Побачити її посмішку, можливо, навіть більше...

Хоча квіти це не практично, але посіє зерно тепла до мене...

Мені це потрібно...

Я цього прагну...

Прагну сам...

Порівнявшись із Сандором, ми рушили до центру площі, де я вже видивився Блека з конями, та все ще не бачив своєї «дами серця»...

Місандеї...

Та на півдорозі до нього з крамниці хтось вийшов у зеленому плащі — я зрозумів, що це вона...

І був страшенно радий, що сховав букет під плащем, щоб не зіпсувати сюрприз. Кров пульсувала в скронях, в роті пересохло коли я під'їжджав до них...

Хотілося швиденько подарувати, щоб це шалене серцебиття прийшло до норми...

Лихо...

Треба взяти себе в руки: це вперше, коли я дарую їй квіти не просто зірвані, а куплені з думкою про неї. Нарешті ми під'їхали, і вона, стоячи за руку разом із Блеком, поглянула на нас...

Спочатку на Сандора, що був попереду, і потім на мене...

Наші погляди зійшлися...

І я відчув, як серце пропустило удар...

Я ковтнув слину...

Треба покінчити з цим пошвидше і насолоджуватися її реакцією. Я під'їхав поближче і зліз з Лайма навмисно спиною до неї, щоб вона не побачила раніше часу мій подарунок...

Потім я розвернувся...

Прекрасні білі жоржини з'явилися просто з-під мого плаща у неї перед очима, ще мить — і вона збагне, що я зробив, і буде задоволена...

Та як тільки її погляд впав на квіти...

Моїм надіям настав кінець...

Її красиві зелені очі розширилися...

Не від захвату – від жаху...

Руки затряслися, а щоки вкрилися білизною, ніби вся кров відхлинула від її обличчя...

Я був шокований...

Побачивши, як їй погано, я потягнувся, щоб її притримати, та вона відсахнулася...

Її тіло втратило рівновагу, і вона впала на землю без свідомості...

Це тривало секунди...

Але ніби минула година...

Почалась метушня...

Я впав на одне коліно і потягнувся до неї...

Коли важкі кроки Сандора почулися за спиною, він зістрибнув з коня і попрямував у наш бік. 

Вікторіо відштовхнув мене від Місандеї і сам навис над її непритомним тілом.

Я не розумів, що сталося?

Чому така реакція на квіти?

Чи на мене? 

Адже тоді, в королівському саду, вона люб'язно прийняла в дар квітку і навіть була задоволена...

Я схибив...

Та не зовсім розумів де...

Чи дійсно справа не в квітах, а в мені?

Я їй не приємний?

Лихо...

Як складно щось зрозуміти...

І запитати бодай щось зарано, але ці здогадки мене вбивають, особливо зараз...

Сандор вже теж навис над нею і почав мені кричати про бурдюк з водою... 

Я ніби вийшов із заціпеніння, підійшов до свого коня і дістав бурдюк. Сандор вихватив його у мене з рук, і набравши повний рот води, виплюнув просто їй в обличчя...

Тяжкі краплі чистої води рясним струменем падали їй на обличчя повертаючи відчуття...

Вона отямилася і з криком різко сіла; очі палали від жаху ще секунди, доки зір не сфокусувався на нас.

Волога вкрила її всю, обличчя і волосся були мокрі. Погляд шалений, вона тремтіла...

Потім її підхопив Сандор, та погляд, що вона кинула на букет, сказав мені все...

Це був погляд невимовного жаху з сумішшю огиди...

Це був найгірший подарунок з усіх...

Чи можливо настільки не любить жоржини, щоб падати без свідомості?

Дивитися на букет ніби він змія, що здатна тебе отруїти...

Чи ці квіти символізують щось інше...

Доки Сандор піднімав розгублену і все ще налякану Місандею, з землі на ноги...

Блек підійшов до мене...

Нахилився і підняв букет білих жоржин...

Що якраз лежав біля моїх ніг...

Його постава була напружена...

Він дивився просто мені в очі, своїми...

А потім...

Дим повалив з букета, його пройняв жар його магії... 

Вона охопила клятий букет вогнем...

Красиві квіти, що я купував з такою радістю...

Перетворилися на вугілля, і попіл...

Та погляд його холодних карих очей сказав мені дещо...

Ніби так само...

Як і букет...

Він хотів спопелити і мене...

********* Місандея *********

Я знову ніби чула його голос...

Ніби знову в тому дні, коли отримала того листа...

~ Приходь до саду... ~

Моє єство розквітло від хвилювання...

Я так хотіла прийти в той сад з ним...

Наївна, закохана я...

~ Я покажу тобі, які вони красиві у ночі... ~

Він манив мене...

А я не пручалась...

Доки не відчула його руки по всьому тілу...

~ Ти ж сама цього хотіла... ~

Я хотіла, та не знала чого саме...

Не знала всього...

Міцні руки хапають мої щоки і випалюють просто в обличчя...

~ Брудна малявка! ~

Можливо, він правий...

Я сама у всьому винна...

Різкий дотик вологих крапель вириває мене з видінь минулого, і я бачу вже не його...

З жахом я розплющую очі...

І бачу Вікторіо і Сандора, що схилилися до мене, та Еліаса, що стоїть наді мною...

Мене колотить як в жнива пшеницю...

Ох... Еліас...

Я намагаюсь ковтнути слину...

Та в роті пересохло...

Він не знав...

Тонка сльоза пробігла з ока і впала у вухо...

Та пояснювати я не збираюсь...

Я перевела погляд на букет, і болюча стріла проткнула мої груди і поцілила прямісінько в моє серце...

Він не винен...

Еліас не винен...

Він просто не знав...

І я не хочу, щоб він колись дізнався...

Ніхто з них....

Це була моя помилка...

Моя, і тільки моя...

Доки Сандор перевіряв мої зіниці, здається, Вік усе зрозумів, і підхопивши букет із землі, перетворив зелені стебла і білі квіти на вугілля і попіл...

Боги...

Скільки він знає...

Що саме?

Я сфокусувалась на Сандорі...

Який допоміг піднятися з землі. Він виглядав ще похмурішим ніж завжди...

— Ти в порядку? Нічого не забила? – Його грубі пальці відкинули капюшон плаща і оглянули голову на предмет поранень, сірі очі були прикуті до голови, в очі мені він не дивився... 

Ніби відчував, що мені потрібен час. 

Потім простягнув бурдюк з водою мені в руку.

— Ох... Дякую, — мій голос прозвучав хрипко, зовсім не так впевнено, як хотілося б. Я випила води, щоб зупинити остаточно запаморочення. 

Мені це не сподобалось...

Ось так впасти посеред двору...

Де ходять люди...

Через клятий букет, який мені нічого не зробив...

Хтось міг бачити як Вік знищив його, хтось, хто чекає на нашу помилку.

Сандор підхопив мене під спину і прийнявся обтрушувати, притримуючи за руку. Його велика долоня струшувала пил зі спини, з сідниць і ніг — рухи були механічними, майже грубими...

Але в цій грубості відчувалася дивна, майже недоречна турбота. Я намагалася не здригатися від кожного його дотику...

Він не відпускав мене, і я відчувала, як його погляд — важкий, як камінь, — вп'явся в мою маківку...

Він чекав...

Чекав на пояснення, на виправдання, на будь-яку нісенітницю, яка б пояснила, чому я раптом звалилася посеред дороги, наче підкошена.

— Просто... — я зробила паузу, намагаючись вгамувати серце, що калатало в грудях, як спійманий птах. — Просто закрутилося в голові. Спека, мабуть. Або не доспала. — Я поглянула на всіх трьох. — Не варто хвилюватися...

Сандор стояв зовсім близько, і від нього пахло пилом, і чимось металевим і грозовим. Він примружився, вивчаючи моє обличчя, ніби намагався прочитати там щось, чого я не наважувалася сказати вголос.

— Не доспала, кажеш? — перепитав він, і в його голосі почулася ледь вловима іронія. — Ти виглядаєш так, ніби побачила привида, а не просто перегрілася на сонці. На сонці о восьмій ранку?!

Я змусила себе посміхнутися — криво, натягнуто, але, сподіваюся, достатньо переконливо.

— Можливо, і привида. У цих краях їх, кажуть, чимало.

Він не підтримав мій жарт. Лише суворо поглянув обдумуючи щось своє...

Я обережно висмикнула рукав з його пальців і зробила крок назад...

Намагаючись відновити дистанцію...

Яка здавалася мені єдиним порятунком від його проникливого погляду...

Нам потрібно було їхати...

Зараз же...

Поки моя уява знову не підкинула мені спогадів...

Спогадів з тієї ночі...

*********** Нінель ********

Повітря в покинутому маєтку було важким, просякнутим пилом століть і запахом старого дерева. Тут, де колись лунав сміх його предків, тепер панувала лише тиша, яку порушувало лише наше дихання.

Був світанок, а цей молодий жеребець вже розбудив мене своїми недолугими руками...

Вони надто боляче стискали моє тіло, ніби злидар, що дорвався до омріяного хліба, вчепився в нього мов клешнями, зовсім не думаючи про ніжність...

Мені не звикати...

Мій шлюб був ще тим пеклом, тому смерть чоловіка стала для мене порятунком...

Крізь розбиті вітражі пробивалися перші, ще боязкі промені світанку. Світло падало на його обличчя, окреслюючи мені його зелені очі і чорне волосся.

Він був ще зовсім юним поруч із мною — недосвідченим, розгубленим, але неймовірно захопленим... 

Ну звичайно...

Чоловіки в захваті...

А якесь хлопчисько, майже на десять років молодше, взагалі втратив голову від щастя...

Коли я зустріла його, на наступний день, на півдорозі до королівського палацу...

Моя карета була «зламана», вісь зрушена...

А нещасна графиня так поспішала до палацу, що була не проти такої приємної компанії, як молодий Александер Т'юліпсен...

Мої очі відразу закохалися в такого «шляхетного» рятівника...

Декілька милих реплік, млосний погляд і манірність...

Що говорила про те, що я готова до «ніжних» знайомств...

І він уже до вечора був у моєму ліжку...

Потім ненароком йому знадобилась моя допомога...

Виконання прохань проходило через Стронга Айсвента, він знав про все, і саме він дав добро на порятунок його брата...

Тепер я тут...

У цьому занедбаному маєтку...

Де лишень одна спальна виглядала як жила...

Саме ця в якій я прокинулась...

Поруч з ним...

Моя шкіра була прохолодною...

А погляд — палаючий бажанням...

Я вирішила, якщо вже терпіти ці дотики...

То хоча б навчу його ніжності, для майбутніх коханок...

— Ти боїшся, що я кудись втечу? — прошепотіла я скорочуючи відстань між нами до мінімуму. Мій голос відлунював від високих стель, наче закляття...

Тонкі пальці пройшлися по його нижній губі, окреслюючи її контур...

— Я з тобою сонечко... Я твоя...

Він не відповів...

Замість цього він потягнувся вперед...

Порушуючи останню межу...

Його рука лягла на мої груди...

А тіло потягнулося до губ... 

Вони зіткнулися з моїми в пориві бажання...

Шалено...

Нестримно і п'янко...

Він смакував мене мов вино...

— Ммм...

Світанок розгорався за вікнами, заливаючи залу бурштиновим світлом...

Коли пристрасть, що довго жевріла в ньому...

Нарешті вирвалася назовні...

Я вчила його як торкатись...

Як цілувати...

Куди цілувати...

Коли входити...

Це було схоже на вибух — різкий, нестримний і солодкий...

Він був не обділений природою...

Деякі частини тіла заслуговували на похвалу...

Я притягнула його до себе знову...

І в цьому поцілунку було все: і досвід, і його відчайдушне бажання, і та дика енергія, що народжується лише тоді, коли двоє людей забувають про все, крім моменту «тут і зараз»...

Його тіло танцювало з моїм...

Палало наді мною і незграбність перших разів потроху відступала...

Він знав жінок...

Та не таких як я...

Я перекотила його на спину і залишилась зверху...

Притискаючись грудьми до його грудей...

А стегнами до його стегон...

Він все ще був у мені...

Великий і гарячий...

— Ммм...

Це було приємно...

Я відкинула голову назад...

І моє довге чорне волосся лоскотало мою спину...

Та його погляду я представлена була у всій красі...

Дивлячись в його очі я почала підійматися і опускатися...

Хотіла, щоб він бачив настільки це може бути красиво...

Кохатися...

Торкалась рукою до його руки...

Аж до самих пальців...

Він застогнав мов звір...

Коли я охопила один з них своїми пухкими губами...

Погляд не полишав мій рот...

Коли я поглинала його палець повністю і пестила у ньому...

А на виході охоплювала язиком...

Дражнила...

Манила...

Збуджувала...

Друга його рука вп'ялася в моє стегно...

Яке описувало кола над його тілом...

М'язи рук і живота напружувалися...

Вени на шиї здувались...

Він був на межі...

Вже близько...

І тоді в гру вступав мій голос...

— Ах... Ось так... Сильніше...

Стогони...

Вони зводять чоловіків з розуму...

Змушують повірити...

Що вони ті самі...

Неймовірні коханці...

Імітувати...

Це вміння має знати кожна жінка...

Був лише один чоловік, з яким я не вдавала...

Але я йому не потрібна...

Тому зараз я уявляю...

Що це він піді мною...

Що це його тіло я охопила стегнами...

Що це його член у мені...

— Ах... Так... Ммм...

Я важко дихаю...

Бо думки про його тіло...

Що нарешті належить мені...

Зводить з розуму...

Та тут і зараз...

Не він...

Та у моїй голові він завжди...

Нестримні рухи знизу вверх...

Він підганяє свій пік задоволення...

Своє вивільнення...

Мені потрібно лише допомогти...

І сподіватись на насолоду самій...

— О так.. Швидше... Сильніше...

Останні шалені поштовхи...

Вони розносяться кімнатою...

З його нестримним гарчанням...

Гарячі струмені вологи...

Вивільняються глибоко в мені...

Мої рухи стають більш нестримні...

Тому що женуся за своєю розрядкою...

— Аххх...мМмм...

Притиснувшись сильніше лобком до його тіла, на його останніх поштовхах я здобуваю бажане...

Власне вивільнення...

Маленьку смерть...

Від насолоди...

Ми важко дихаємо...

Його грудна клітина підіймається і рвано опускається...

Разом зі мною...

Віддихавшись...

Я вирішую, що час нам роз'єднатися...

І полишаю його тіло на самоті...

Він закінчив у мене...

Та це не страшно...

Я спринцююсь оцтом...

Тому жодних дітей від чоловіків...

Мені вистачить і племінниць...

Дві чарівні дівчинки, що зовсім скоро виїдуть у світ...

Мені потрібно досягти успіху...

Заради них...

Адже їх може спіткати така ж доля як і мене...

Та я не дозволю...

Він підводиться з ліжка, і йде до вбиральні.

Я теж встаю і одягаю свій синій шовковий халат...

На голе тіло...

Сорочка не потрібна такій жінці...

Як я...

Та я не дозволю зробити з моїх племінниць таких же.

Легкими...

Невагомими кроками...

Я підходжу до вікна...

І розумію...

Що в далині бачу карету...

Карету, що прямує у цей маєток...

А далі ліс і поля...

Та я певна...

Що Стронг Айсвент вже знає, що вона прямує сюди...

Мені лишень потрібно дізнатися, що йому потрібно...

Цьому візитеру...

І хто з ним заодно...

Та я знову дивлюсь на ліс...

Тому що я певна...

Тому, що не можу забути...

Що саме там...

За ворогами корони...

За цим маєтком...

Спостерігає він...