Раді Вас бачити!

Я тулилася до шиї Георга. Ми проїжджали частину лісу без доріг. Просто невелика стежина, їхали всі по черзі. Хотілось забутися, і водночас я хвилювалася, що хтось щось запитає. Та найдужче я злилася на себе.

От дурепа!

Це ж треба, звалитися, як свіжоскошена трава!

З ніздрів Георга йшов пар, ранок уже остаточно взяв свої права, але в лісі ще було прохолодно. Слава богам, що встигла хоча б одяг купити і плащ. Їхати було тепліше і не так незручно. Лише в стегнах маю дискомфорт.

Ідіотка!

Чому не купила лікувальний бальзам?

Чому гарні думки відвідують мене тоді, коли я вже бог знає де?

Використовувати живу воду на такі дрібниці не хотілося...

Я поглянула на своїх подорожніх.

Сандор як завжди попереду, Вікторіо біля мене, а Еліас — десь там, по заду. Тепер незручно вже не через сон, а через той букет. 

Він же хотів як на краще...

Можливо, приємно хотів зробити...

Звідки йому знати?!

Я перевела погляд на Віка. Він був повністю занурений у дорогу, його обличчя виражало глибоку зосередженість, ніби він боровся з власними думками. Я відчувала, що він щось знає, і це мене тривожило.

Скільки і що йому розповів його батько?!

Я йому мій?

Якось же він мав пояснити, чому я раптом не хочу нікого бачити...

Я ж майже нічого не розповідала, там і так було зрозуміло, що нічого хорошого!

Раптом Оріон уповільнився, і Сандор зупинився. Ми доїхали до нього, першим заговорив Вік:

— Щось не так? – Його карі очі уважно оглядали навколишню місцевість. Сандор притис палець до губ, натякаючи на необхідність говорити тихіше.

— Так, щось не так! Бачиш он те дерево? – Він вказав на велику сосну, що лежала вдалині, перегородивши шлях.

— Це жива сосна! Я тут проїжджав місяць тому, і тоді не було жодного поваленого дерева, — Сандор сплюнув на землю, висловлюючи своє невдоволення.

— Це пастка? – Вік кинув стурбований погляд на мене.

— Так! – Сандор вимовив ці слова як очевидну річ.

— Комусь потрібно, щоб ми тут застрягли!

— Вочевидь!

Мене охопив страх. 

Ну, звісно, ще цього мені бракувало. 

Чортів король!!

Чортове завдання!!

Чортів чорт!!

Стиснувши вожі я обережно торкнулася ногою попони, намацала свій посох, і на душі стало трохи легше.

— Оскільки ми вже тут, то це або незнайомці, або «добрі» знайомі, – голос Сандора нагадував мені пилку. Скрипучий і грізний, навіть пошепки. Йому це геть не сподобалось...

Жестом руки він велів усім злізти з коней. Еліас підійшов до мене, а Вік поглянув на нього таким поглядом, сповненим майже ненависті, що мені стало лячно...

Що це між ними сталося?

Та обдумувати це було ніколи. Взявши коней за вожі, ми пішли просто за Сандором, який уже йшов поруч з Оріоном, обходячи місце зі зваленим деревом по великій дузі.

У суцільній тиші...

Раптовий гучний крик, ніби прямо у вухо, змусив моє серце пропустити удар. 

Клятий ворон. 

Я вчепилася у вожі Георга і покірно йшла біля Еліаса. Вік замикав нашу процесію.

Пройшовши пів шляху, Сандор жестом підізвав Віка до себе; вони пошепки щось обговорили і знаком вказали нам із принцом залишатися на місці.

Вони пішли в бік поваленого дерева з іншого боку, де ми мали на нього натрапити.

********* Вікторіо ***********

Роздратування після історії з букетом усе ще сиділо всередині. 

А ця пастка... чудова нагода випустити пар.

Хто б її не влаштував, живим із цього лісу він не вийде.

Я торкнувся персня з евдіалітом.

Магія звичними хвилями прокотилася по тілу, залишаючи по собі легке поколювання, свербіж, насичення...

Я був готовий.

Ба більше — я прагнув бою.

Або вони, або блондин!

Еліас, принц, одна хрінь...

Білобрисий йолоп...

Він мій суперник!

То вони в одній кімнаті...

То він їй квіти дарує...

Дратує...

Ми обережно пробиралися крізь хащі, аж раптом розібрали іржання коней. 

Вершники. 

Чудово...

Виходить, Сандор мав рацію.

Ми підходили все ближче, намагаючись зрозуміти, наскільки там багато людей.

Магія пульсувала, хотіла вивільнення...

Я тримав себе в руках...

Поки що...

Раптом дерева і кущі повалило, ніби вихором. З густих заростей вискочили семеро вершників, їхні обличчя були приховані під капюшонами, але в руках вони тримали зброю. 

Це були розбійники...

Яка нудьга...

Я сподівався на щось більше...

— Здавайтеся, і будете жити... – прокричав один з них, його голос був хрипким і загрозливим.

Ще чого!

Я поглянув на Сандора, він лише всміхнувся...

Ми не збиралися здаватися...

Я відчув, як магія, що пульсує в мені, готова вирватися назовні. Сандор вже готував свій меч, його обличчя було зосередженим.

Раптом один з розбійників підняв руку, і повітря навколо нього закрутилося, затанцювало...

Ось і він.

На білому коні.

Маг вітру. 

Чудово, я готовий розмазати будь-кого!

Він спрямував потужний порив у наш бік, намагаючись збити нас з ніг. 

Але я був готовий. 

Я тільки цього і чекав...

Можливості застосувати магію!

Ще з учора...

Як Місандея вперше увірвалася на галявину...

Я був м'яким...

Та досить...

Я чекав моменту...

Показати себе...

Показати на що я здатен...

Я здатен вбити заради неї...

Для неї...

Сандор вже теж готувався випустити блискавку. 

Це вже ні...

Вона буде моя...

Перемога!

Я виставив руки вперед, і моя магія вогню великим потоком вилилася на розбійників; перший, що стояв до мене, загорівся, його одяг і кінь були вкриті полум'ям.

Почалася метушня серед нападників...

Крики...

Воплі болю від вершника...

Що горів...

Його лахміття впивалося в шкіру і маска на його обличчі служила йому не на користь, коли пропалювала шкіру обличчя...

А решта...

Решта в паніці почали задкувати, їхні коні були стурбовані, а самі вони налякані, навіть той сміливець на білому коні...

Вони чекали на легку здобич...

А отримали нас!

— Не так швидко! – пролунав голос Сандора.

— Ви думали, що зможете нас обдурити? — з усмішкою запитав він, і в ту ж мить потужна блискавка вдарила в одного з вершників, його тіло заклякло пропускаючи напругу крізь себе...

Змусивши коня злякано заіржати і скинути господаря.

Той корчився на землі від опіку блискавки. В грудній клітині була чорна пляма... 

А з рота виливалась червона юшка...

Мрець...

Розбійники, побачивши, що ми не такі прості, як здавалося, кинулися на втечу...

Залишився тільки маг їх прикривати...

Чудово!

Та ті бовдури далеко не втечуть.

Від Сандора...

А поки я займусь ним!

Він намагався заплутати мене своїми поривами, але я відповідав йому потоками магії. Великий вогняний струмінь, ніби з пащі дракона, що виходив з моїх долонь, обпалював дерева та кущі, якими він хотів мене спантеличити. 

Його магія вітру викорчовувала їх і кидала просто у мій бік, у вухах шуміло від поривів вітру, а мої вогняні промені збивалися з курсу. Намагаючись протистояти його стихії.

Досить сильний маг стояв переді мною!

Я зціпив зуби.

Значить, панькатися не будемо...

Зробимо все швидко.

Як я люблю...

Люблю перемагати!

В цей час Сандор погнався за рештою злодюжок.

В його неперевершеній майстерності володіння мечем можна було не сумніватися. Він легко відбивав атаки двох розбійників, навіть без магії...

Решта, поскакали далі, кинувши своїх товаришів напризволяще...

Волоцюги...

Я відчував, як кров пульсує в моїх жилах, давить на скроні...

Це був не просто бій, це була розплата.

Жага крові...

Розплата за пастку, за спробу нас обдурити.

Пограбувати...

Вбити...

Я знав, що жоден з цих розбійників не вийде з цього лісу живим...

Маг вітру, розлючений тим, що його атаки не принесли того ефекту, якого він бажав, почав концентрувати свою силу. Повітря навколо нього стало густішим, наче перед бурею. Він хотів створити щось грандіозне, щось, що могло б зламати мій опір.

Над нашими головами здіймався справжній ураган!

Мразота!

Треба діяти...

І швидко!

Я не дав йому часу розгорнутися на повну...

Зібравши всю свою магічну енергію, я спрямував її в потужний потік, який вдарив прямо в центр його вихору. Звук був схожий на розрив тканини...

Та цей клятий маг підхопив мої потоки вогню, і тепер вже вони кружляли разом з деревами.

Чорт!

Я не подумав про такий варіант.

Сандор тим часом вже майже закінчив свою справу. Його блискавки влучно вражали цілі, змушуючи розбійників падати один за одним...

Вони мов щури з корабля, що тоне, ховалися то за деревами то в кущі...

Потужний електричний розряд знайшов їх усіх...

Я не бачив цього...

Я чув...

Чув розряди блискавки...

І їхні крики...

Крики болю...

Чудова музика...

Сандор уже повертався до галявини, я намагався відбитися від своєї ж магії з ураганним вітром на додачу...

Чортівня!

Могутній вогняний ураган...

Яким він хотів накрити мене, пройшов повз...

Тільки завдяки тому, що над моєю головою з'явилася велика прозора льодова стіна...

А великий потік вітру назустріч потоку мага збив його первісну траєкторію.

Чорт!

Місандея...

Вона побачила, який я жалюгідний, і прийшла рятувати?

Божевільна...

Та ще й не сама.

А з оцим непорозумінням!

Я стиснув кулаки, і могутній вогняний струмінь пробив її лід. Поки Еліас своєю магією відводив пориви вітру від мене, я спрямував його прямісінько в свого супротивника. В останній момент він відсахнувся, але марно: я направив потік просто на нього...

Вогонь зачепив його одяг...

Його коня...

Його всього повністю...

Тіло почало горіти...

Він закричав...

Істерично...

І все в мені похололо...

Бо це був крик жінки...

Боги...

Я і уявити не міг, що весь цей час змагався з жінкою...

Я стиснув щелепу.

Вона ворог; вона хотіла нас убити чи пограбувати, одже мала бути готовою до такої кінця.

Місандея кинулася її тушити своїм льодом, вона огорнула її в кокон, як малюка, і потушила одяг, що палав...

Я наблизився, щоб роздивитися...

Вона лежала серед повалених нею дерев, які палали від мого вогню...

Її обличчя було просякнуте тканиною, що в'їлась в шкіру...

Обпалена...

Мов вуголь...

Вона ще дихала...

Її крик стих, ніби це був випадковий звук, що вирвався ненароком. Вона стиснула зуби, терплячи біль, а в її блакитних очах читалося здивування, немов вона не розуміла, чого хоче Місандея.

Я теж не розумів...

Вона хотіла мене вбити...

Тож і я мав намір зробити те саме...

Сандор уже під'їхав до нас...

І одразу накинувся на Місандею. Що схилилась над пораненою, та більше схожою на вуголь ніж на людину. Її важке дихання, це все що було чути навкруги...

— Що ти в біса робиш? — Він підняв її від дівчини і потягнув в інший бік. – Раптом у неї кинджал, і вона ним зробить дірку в твоїй голові? – Він, як завжди, хвилювався за неї, але показати це красиво не вмів!

Вона вже не дивилася на розпатлане чорне волосся дівчини, на її худорляву статуру, що валялася в ногах знерухомлена льодом; вона вже розвернулася до Сандора і схрестила руки перед грудьми!

— Навіщо її вбивати, можливо, вони тримали її силою?!

— О боги, ти що, з глузду з'їхала?

********** Сандор*********

Пиздець!

Я готовий її розірвати за таку дурість...

Я відступив на крок, моє обличчя викривилося від обурення. Я дивився на цю дурепу так, ніби вона щойно запропонувала мені з'їсти власні черевики.

— Силою? Ти бачила її магію? Вона хотіла розірвати Блека на шматки, якби тільки могла! – мій голос зірвався на крик. Я вказав на дівчину, що лежала на землі...

Її тіло все ще тремтіло чи то від жару...

Чи то від холоду...

Але в очах вже з'явився вогник люті...

Вона не розраховувала на програш...

Ще одна ідіотка!

Місандея не відступила. Вона дивилася на мене прямо, її погляд був спокійним, але твердим. 

— А якщо вона не змогла піти від них, може вони її з дитинства тримали біля себе! – Вона кинула погляд повний стурбованості знову на дівчину! – Тепер вона безпорадна. Чи маємо ми право позбавляти життя того, хто вже переможений?

— Та ти здуріла мала! Ти що будеш її лікувати? Після того як вона хотіла нас убити? – Я не говорив, я гарчав, мої кулаки стиснулися. — Я знав що ти ідіотка, але не думав, що на стільки? Це може коштувати нам усім надто багато!

Вона була люта і ображена, але я продовжив вбивати їй в голову здоровий глузд!

Жорстоко?

Так!

Але необхідно...

— Краще вже розпитати як вони тут опинились, і прикінчити! – Я проковтнув свою злість і сказав це м'яко, але це реальність...

— Після таких ран їй твій бурдюк живої води не допоможе!!! — Зелені очі поглянули в мої з тривогою, чому вона всіх жаліє?!

— Але... — почала вона, та змовкла...

Вона не сліпа, бачила її рани, і розуміла що лишатись тут ми не збираємось! Я впевнений, що по її щоках знову бігли сльози...

Вона відвернулась і відійшла...

Вона хотіла пережити цей момент сама...

Я дивився на неї...

І не розумів її...

Та більше я не розумів себе...

Роздуми перервав Еліас. Він підійшов і тихо, але впевнено сказав...

— Не має сенсу сперечатися, дівчина віддала богам душу...

Я подивився на Місандею...

Самотню...

Вона постояла ще секунду...

А потім втерла очі і ніс сорочкою, вишмаркавшись голосно...

Поглянула в небо...

Зібралась...

І створила з льоду лопату і почала...

Копати.

Копати яму.

Я був шокований...

Рити яму для невідомої тобі людини...

Тим паче тої, що хотіла тебе вбити...

Нісенітниця!!!

Вікторіо і Еліас вже знайшли для померлої плащ одного з її поплічників...

Загорнули тіло, і перев'язували мотузками.

В цей час я знову поглянув на неї.

Місандею.

Місандею, що копає могилу...

Щоб не лишати воронам тіло ворога...

А поховати як належить... 

Бо це все, що вона може...

Я відчув, як мій гнів поступово стихає, поступаючись місцем незручності. Я не міг зрозуміти її, але бачив її біль...

Тоді я підійшов ближче...

Мій погляд зупинився на крижаній лопаті, що важко розсікала землю в руках Місандеї...

Вона не звикла...

Копати ями...

Та в неї померла мама...

Тому вона знає, що це таке – хоронити...

 Підійшовши в притул я заговорив...

— Місандея... – почав я, голос був тихішим, ніж раніше... —Я... я не хотів... Та у неї не було шансів...

Вона не зупинялася, її рухи були швидкими, але в них відчувалася втома. 

— Я знаю... – Сльози продовжували стікати по її обличчю. 

Беззвучні...

Вона не звертала уваги на мене...

Повністю занурена у свій ритуал...

Я підійшов і мовчки взяв з її рук лопату.

Холодну, крижану, як і її долоні.

Зелені очі зустрілись з моїми, і легко кивнувши, вона відійшла.

Це не легко, рити для когось яму...

Я знаю!

Приставив землі лопату і почав рити...

Так ми впораємося швидше...

І заберемось звідси...

Я дорив яму, а Блек і Еліас вклали тіло в неї...

Еліас прочитав молитву своїм лісним богам, за гарне потойбічне життя спочилої...

Три грудки землі впали на плащ від кожного з нас.

Потім Місандея створила ще три лопати, і ми всі разом закопали тіло...

Вона була надто молода для смерті...

Але вона сама обрала свій шлях...

А шлях грабіжника рідко закінчується по іншому...

Вона вимила руки, обтерла чоло, і сказала.

— Ми повинні їхати... – її голос був хрипким. — Ми не можемо залишатися тут. Це місце небезпечне...

Нарешті я почув з її вуст розумні слова...

Мур...мяу...