Спочатку:
На сторінку книги
Річка внизу блищала, мов латунь старого чайника, відполірована тисячами доторків за довгі роки користування. Вони зупинилися на урвищі — батько й син, обидва у запилених плащах, обидва з однаково втомленими очима. Ні зайвих слів, ні театральних жестів. Лише вітер шарудів у сухій траві на вигорілому вершку пагорба, а вода внизу перекочувала гальку, ніби перераховувала свої нескінченні монети.
Старший чоловік опустився на коліно. Він тримав урну — просту бронзову, з терновим візерунком на боці, колись нанесеним її рукою. Вона виводила такі самі узори на картах, на корі дерев, на його долоні — «щоб не забув, де ми».
Він відкрив кришку. Попіл усередині лежав тихою жменею, сріблясто-сірий, із ледь помітним мерехтінням — ніби навіть після смерті вона підморгнула: «Бачите, я все одно яскравіша, ніж ви думали».
Перша жменя легко пішла в повітря. Вітер підхопив її, розтягнув над водою довгою вуаллю. Друга, третя… Попіл не падав одразу — зависав у повітрі, коливався, ніби розмірковував: «А може, ще трохи побуду з вами?»
Кайл раптом згадав, як у дитинстві вона так само кидала в повітря борошно на кухні й сміялася, коли воно осідало на його волосся.
— Прощавай, Сіль, — тихо сказав батько. — Ти хотіла саме тут. Над швидкою водою.
Кайл відвернувся. Йому здалося, що якщо ще секунду дивитиметься на попіл, то побачить у ньому її обличчя.
На четвертій жмені вітер раптом рвонув сильніше.
Трава лягла в один бік.
Вода внизу здригнулася — і на мить пішла проти течії.
Кайл це побачив.
— Батьку…
Але той уже дивився в небо. Попіл не розсіювався — він закручувався спіраллю, тонкою, майже невидимою. Сріблястий пил витягнувся на південний схід.
До Халстона.
Остання щіпка повільно осіла на воду. Лише в одному місці на мить спалахнула крихітна іскра — і не згасла одразу, ніби затрималася, тремтячи.
— Мати це відчувала, — сказав Кайл.
Батько закрив урну.
— Так.
— І ти про це знав?
Мовчання.
— Коли її поранили в долині Чорного Каменя, — продовжив батько, — це був не просто укус. Того дня потік рвався. Вона сказала, що відчуває протяг у світі. Не вітер. Протяг. Наче світ десь тріснув.
Кайл стиснув щелепи.
Він пам’ятав, як шкіра на руці матері почала темніти. Як візерунки на пальцях стали вже не її малюнками, а чимось чужим. Як вона сміялася й казала, що все мине. Як ночами прокидалася від вітру, якого не було.
— Чому ти не відвіз її до гільдії? — тихо.
— Тому що гільдія не лікує Шукачів, — спокійно відповів батько. — Вона ними лише користується.
Вітер знову здригнувся. Цього разу слабше.
Кайл провів долонею по обличчю.
— І тепер ми йдемо за дівчиськом, яке вона «відчула»?
Батько дістав із-за пазухи складений аркуш. Обвуглені краї, нерівні лінії. Карта. Позначка. Напис її рукою:
«Халстон. Знайди її там.»
— Не просто за дівчиськом, — сказав він. — За заміною.
Слово зависло між ними.
Кайл відступив на крок.
— Мені не потрібна заміна.
— Вона потрібна нам.
Це прозвучало ще гірше.
Вони мовчали, поки сонце остаточно не сховалося за обрій. Холод прийшов раптово, як буває тільки біля води. Батько підвівся.
— Є ще дещо.
— Звісно, є.
— Вона сказала: якщо ми запізнимося… її заберуть.
— Хто?
— Хто завгодно. Гільдія — якщо дізнається раніше. Церква — якщо відчує. Або просто солдати, якщо зрозуміють, що вона Чуюча.
— Ми спробуємо її вмовити, — додав батько. — Якщо не захоче — може, підемо. Я не знаю, чи вона сама знає, ким є.
Внизу пирхнули коні.
Вони спустилися до стежки. І тільки там Кайл помітив свіжі сліди. Біля урвища хтось стояв раніше.
Він підняв голову.
Вітер дув із південного сходу. З боку Халстона.
І цього разу він був не прощальним.
Він звав.
А десь далеко, у місті, тієї самої миті хтось різко прокинувся серед ночі — з відчуттям, що його щойно покликали вголос.
