Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у вежі був тихим. Не тією настороженою тишею нічної стоянки в дорозі, де будь-який шерех змушує прокинутися ще до світанку. І не в’язкою тишею чужого дому, де навіть уві сні не забуваєш, що ти тут лише гість.
Тут тиша була іншою. Спокійною ранковою тишею, коли сонячні промені ковзають по обличчю й змушують із нетерпінням чекати нового дня, перебираючи подумки, що ще треба сьогодні зробити.
Алія прокинулася й не одразу зрозуміла, що саме її розбудило. Не звук гілки, що тріснула під чиєюсь ногою. Не тривожне очікування. Не кроки за дверима.
А просто світло.
М’яке, тепле, воно лягало на кам’яну підлогу тонкою смугою й повільно піднімалося вище по стіні. У спальнях третього поверху були вузькі вікна, майже непомітні зовні. Вони впускали денне світло в кімнати й замінювали магічні світильники у житлових приміщеннях.
Кілька секунд Алія просто лежала.
Ніхто не кричав унизу. Ніхто не грюкав у двері. Не треба було схоплюватися, хапати речі, згадувати, де вони зупинилися і коли знову доведеться вирушати.
Уперше за дуже довгий час ранок нічого від неї не вимагав.
Ця думка прийшла так просто, що Алія навіть не одразу зрозуміла, чому від неї раптом перехопило подих.
Знизу, з першого поверху, долинав глухий стукіт дерева, приглушені голоси, і вже пахло чимось смачним. Тут було життя. Майже звичайне — таким, яким вона його собі уявляла.
Коли Алія спустилася вниз, Кайл сидів за столом на кухні. Він, звично згорбившись, розкладав перед собою якісь папери. Поруч уже стояло горнятко, від якого здіймалася пара. Азарг порався біля печі так, ніби вона все життя була його власною, і щось неголосно переставляв усередині.
На мить Алія завмерла у дверях, дивлячись на цю картину.
Наче так було завжди. Наче ранки у вежі, запах запарених трав, Кайл за столом і Азарг біля печі були не чимось новим, а давно забутим і нарешті повернутим на своє місце.
Кайл підвів голову, глянув на неї, затримав погляд на мить довше, ніж треба, і кивнув на стіл.
— Знайшов тобі дещо.
Алія підійшла ближче. Перед ним лежав стос тонких зошитів. Потемнілі обкладинки, рівні акуратні записи, якісь схеми, призначення яких вона могла лише вгадувати.
Це були не розрахунки Сефара.
Це були прості навчальні записи магів. Основи роботи з ефіром. Схеми напрямку потоків, контури накопичувачів, вправи на чутливість, нотатки для учнів.
Алія завмерла. Дуже обережно торкнулася пальцями верхнього зошита, ніби той міг зникнути.
— Це…
— Учнівські, — сказав Кайл, відкидаючись на спинку стільця. — Знайшов у бічній шафі. Лежали окремо від решти. Мабуть, для тих, кого сюди приводили вчитися. Сефар же теж спочатку був тут просто учнем.
Алія підвела погляд на Кайла.
Те, що він знайшов, було для неї справжнім скарбом. Якщо Рей мав рацію і вона справді потенційний маг, то ці зошити могли стати тим, що дозволить їй ним стати по-справжньому.
Щось усередині Алії стиснулося так різко, що вона мимоволі міцніше вхопилася за край столу.
Те, як змінилося її життя після зустрічі з ними…
— Я подумав, — додав Кайл так, ніби говорив про щось зовсім буденне, — якщо вже застрягати у стародавній вежі, то хоча б із користю.
Кутик її губ смикнувся раніше, ніж Алія встигла це стримати.
— Застрягати?
— Ну а як іще це назвати?
Він знизав плечима, ніби давно все вирішив. І саме це змусило її завмерти.
Алія перевела погляд на стіл, на його сумку, кинуту біля стіни, на акуратно складені речі, що лежали вже не біля виходу, а тут. На те, що він дістав свої інструменти й почав майструвати нове начиння.
Він не збирався йти.
— Ти залишаєшся?
Кайл подивився на неї. І на коротку мить у його обличчі промайнуло щось надто відкрите й чесне. Потім він звично всміхнувся.
— Ну, хтось же має бути впевненим, що ти не рознесла вежу в перший же день. І простежити, щоб Циц тебе не об’їв.
Алія тихо фиркнула.
Тхір, почувши своє ім’я, вже визирнув із кутка, де щось жував, і обурено затараторив у відповідь.
І чомусь саме від цієї безглуздої, вже знайомої усмішки, від бурчання Цица і від усього навколо всередині стало тепліше, ніж від вогню у печі.
Азарг за спиною хмикнув, але втручатися не став. Лише поставив на стіл горнятко і, ніби між іншим, кинув:
— Ну, раз усе зрозуміло, виїжджаю сьогодні опівдні.
Кайл одразу повернув голову.
— Так швидко?
— Чим швидше доберуся до Рея, тим швидше він зрозуміє, що світ ще можна врятувати. Якщо, звісно, це входить у його плани.
Він говорив спокійно, наче про щось давно вирішене.
Алія перевела погляд на Азарга. Той виглядав напрочуд незворушним і навіть задоволеним. Наче, залишаючи їх тут, уперше за довгий час переконався, що пташенята вже вилетіли з гнізда і за ними більше не треба наглядати.
— Значить, ти все-таки їдеш, — тихо сказала вона.
Азарг подивився на неї й кивнув.
— Так, хтось же має доставити інформацію Рею. Тим паче,він наперед оплатив лише половину.
У його голосі не було сумніву — лише легка насмішка над ситуацією. Наче рішення він ухвалив уже давно й зовсім не сумнівався, що назад поїде сам.
Збори не зайняли багато часу. Майже всі речі Азарг залишив у вежі, взявши лише мінімум спорядження.
— Вам потрібніше, — казав він, стверджуючи, що поповнить запаси в найближчому поселенні.
Він швидко перевірив ремені сідла, перебрав сумки, закріпив флягу з водою, ще раз коротко пройшовся тим, що знайшов у записах, і так само коротко повторив маршрут.
Кайл сперечався з ним про дорогу, про привали, про те, де краще зрізати через старі тракти. Тепер Азаргу вже не треба було намагатися об’їжджати церковників.
До полудня все було готове.
Азарг вивів коня за стару кам’яну огорожу й обернувся попрощатися.
Кайл стояв біля входу до вежі поруч з Алією. Азарг затримав на них погляд і ледь помітно всміхнувся.
— Вежу тільки не спаліть.
— Постараємося, — відгукнувся Кайл.
— За нього не ручаюся, — додала Алія.
Кайл скоса глянув на неї.
— От бачиш. Уже змовилися.
Азарг із усмішкою похитав головою, розвернув коня й повів його до виходу з долини. Біля початку підйому він усе ж зупинився, щоб ще раз озирнутися на це дивне місце.
Світла вежа здіймалася над камінням і зеленню — тонка, пряма. Біля входу стояли дві постаті — надто малі на тлі древніх стін і надто живі для місця, яке стільки років простояло порожнім.
Азарг дивився на них кілька довгих митей. Потім тихо, майже собі під ніс, сказав:
— Схоже, Сіль, наш хлопчик таки виріс.
Вітер торкнувся повіддя, ворухнув гриву коня. Азарг ледь помітно всміхнувся.
— І, здається, все-таки знайшов своє диво. Так само, як я колись знайшов тебе.
Він торкнувся п’ятами боків коня, рушив і більше не озирнувся.
Алія дивилася йому вслід, поки постать Азарга не зникла за поворотом. Лише тоді повільно видихнула й опустила погляд на зошити у своїх руках, які так і не змогла випустити бодай на мить.
Перші двері, які перед нею не зачинили.
Перша можливість дізнатися, ким вона може стати. І зрозуміти — чи справді зможе втримати цю вежу і те, що вона означала.
Вітер тут лащився до неї майже слухняно. Теплий, живий, ручний — ковзав по шкірі, плутався у волоссі, торкався пальців, обличчя, ніби вже впізнавав у ній, якщо не господиню, то хоча б друга.
Та Алія знала: варто дати йому волю — і він знову набере сили, рвоне геть із долини, наробить лиха і все одно повернеться назад, мов Циц після шкоди.
Питання було лише в одному — чи вистачить у неї сил його втримати?
І це вона могла дізнатися тільки сама. А для цього їй ще доведеться дуже багато чого навчитися.
Алія міцніше притиснула до грудей зошити й на мить подумала про записи Сефара, що чекали свого часу поверхом вище.
Поки другий розлом не знайдено, вона залишиться тут.
Першою хранителькою.
Єдиною перепоною на шляху вітру.
Вона згадала мертвий ліс, зламану землю, чудовиськ, народжених надлишком сили, — і вперше дозволила собі сподіватися, що вже сама її присутність тут не дасть світові зовні стати ще гіршим.
Кайл мовчки стояв поруч, не кваплячи її, не порушуючи тиші. Просто залишаючись поряд. Не вимагаючи слів. Не просячи обіцянок.
Самою своєю присутністю даючи зрозуміти: що б не прийшло до їхнього порога, вона більше не зустріне це сама.
Алія підвела погляд до світлої вежі.
Тепер це був її дім. Тепер у вітру нарешті з’явилася хранителька.
