Спочатку:
На сторінку книги
Тунель розширився різко, ніби їх виштовхнуло з вузького горла в щось значно більше.
Світло посилилося.
Зеленкувате сяйво більше не жевріло тут і там тонкими прожилками — воно стало суцільним — живим і дихаючим. Стіни тут уже не нагадували камінь. Вони виглядали м’якшими, ніби натягнута тканина, під якою щось постійно рухалося.
І це був звук пульсу гігантської істоти. Тепер він був не десь попереду. Він був усюди.
Кожен удар віддавався вібрацією крізь підлогу і стіни. Глухо. Важко. Наче сам простір навколо них стискався і розтискався.
Алія зупинилася першою.
— Не рухайтесь, — прошепотіла вона.
Але вони й так уже завмерли.
Перед ними відкривалася порожнина. Величезна. Нерівна, ніби вигризена зсередини. Усі ті прожилки, якими вони йшли, сходилися саме сюди — впліталися, перепліталися між собою і тягнулися до центру.
А там…
Кайл тихо видихнув крізь зуби:
— Дідько… що це?
У центрі пульсувало потовщення. Не зовсім куля. Не зовсім серце. Занадто велике. Занадто неправильне.
Воно виглядало як сплетений вузол із деревної кори й тваринної тканини. Згусток переплетених коренів, судин і тієї самої зеленої маси, що світилася зсередини. Його поверхня повільно стискалася й розтискалася, проганяючи жилами густу, темно-зелену рідину.
Кожен удар супроводжувався тим самим звуком.
Поштовх. Тягучий гул. Перетікання.
Алія відчула, як у неї збилося дихання.
— Воно живе, — сказала вона майже беззвучно.
— Та вже дякую, — тихо кинув Кайл, не зводячи очей із центру. — Це ми вже зрозуміли.
Але він теж не рухався. Бо те, що вони бачили навколо, приголомшило їх.
Це була не просто порожнина. По краях, там, де стіни переходили в підлогу, лежали рештки — висохлі й виплюнуті цією істотою. Кістки, клапті одягу, шерсть. Те, що не пішло далі. Те, що виявилося «зайвим».
Азарг, раптом осиплим голосом, сказав:
— Схоже, це серце цієї істоти.
Пульс став сильнішим і швидшим. Наче їхню присутність відчули й усвідомили.
Алія різко підняла голову.
— Воно знає.
Кайл смикнувся:
— Що?
— Воно знає, що ми тут.
І ніби у відповідь пульс збився. На мить. А потім — вдарив сильніше. Усі прожилки навколо почали рухатися швидше. Потоки всередині прискорилися.
— Назад? — швидко спитав Кайл.
— Ні, — одразу відповіла Алія.
І сама не одразу зрозуміла, чому.
Але вітер… Він був тут. Слабкий і зламаний, але тепер їй здавалося, що вона може доторкнутися до нього, попросити, спрямувати.
Алія зробила крок уперед.
Кайл одразу схопив її за руку:
— Ти що робиш?!
— Слухаю, — різко відповіла вона.
Її погляд був прикутий до цього вузла.
— Воно не просто жере.
Вона зробила ще крок ближче.
— Воно збирає.
Азарг насупився:
— Що збирає?
Алія ковтнула.
— Ефір.
Тиша на мить стала абсолютною. Навіть пульс ніби пішов углиб. Кайл повільно видихнув:
— Хочеш сказати, ця тварюка…
— …не просто виросла, — закінчила вона. — Її змінив вітер. Вона теж його породження, як той птах.
Пульс знову вдарив. Сильніше. І цього разу їм здалося, що на нього щось відгукнулося десь під їхніми ногами.
Кайл різко підняв голову:
— Оце мені вже зовсім не подобається.
Підлога знову здригнулася. Наче щось усередині прийшло в рух.
Алія раптом зрозуміла.
— Колись це було дерево.
— Що?
Вона не відривала погляду від центру.
— А тепер це те, чим воно стало.
І в цю мить поверхня «серця» здригнулася інакше. Не стиснулася, як людське серце, а розкрилася. Зовсім трохи. На ній з’явилася тріщина. І зсередини на мить показалося щось темне.
Кайл видихнув:
— Скажи, що мені здалося.
Алія повільно похитала головою.
— Ні. Нам точно не здалося.
І пошепки:
— Це ще не все.
«Пульс» ударив іще раз. Ще сильніше — ніби прокладаючи шлях тому, що вже раз визирнуло назовні. Ніби відповідаючи на власний поклик.
