Раді Вас бачити!

Слова Алії повисли в повітрі важко й неприродно — ніби вона вимовила те, що всі й так знали, але не наважувалися озвучити.

Чоловік відвів погляд.

— Неважливо, — пробурмотів він. — Уночі не виходьте.

— Дякую за попередження, — спокійно кивнув Азарг.

Алія відчула, як Циц перебрався з гриви Квіточки до її рук, ледь тремтячи, ніби щось відчував — і це щось йому зовсім не подобалося.

— Гаразд, — коротко сказав Азарг. — Нам потрібне місце для ночівлі. Сарай або порожня хата.

Чоловік кивнув у бік околиці села.

— Є одна. Там самітник жив. Якраз один із тих, хто зник. Тож хата тепер порожня.

— Підійде.

Усередині майже нічого не було. Чи то господар не дбав про зручності, чи після його зникнення сусіди винесли все, що могло стати в пригоді.

Та над головою був дах, довкола — стіни, а в сінях можна було завести трьох коней і дати їм самим щось знайти серед куп старого сіна.

Запах у хаті був затхлий, але не відразливий — просто запах давнього приміщення, де давно ніхто не жив.

Хата складалася лише із сіней і основної кімнати з піччю посередині, від якої вбік виступав глиняний «стіл». Лави не було. Вочевидь, цей виступ правив ще й за лежанку.

Кайл зайшов першим, оглянувся й одразу пішов надвір по дрова — згадав, що збоку бачив щось схоже на полінницю.

Алія зупинилася на порозі. Інтуїція буквально кричала: тут не можна залишатися.

— Тут не спали, — вирвалося в неї.

— Та це й так видно, — кивнув Азарг на відсутність постелі.

— Ні, — тихо сказала вона. — Я не про це.

Він подивився на неї. Вона стояла, прислухаючись.

— Тут… не залишаються.

Азарг затримав на ній погляд ще мить, потім кивнув.

— Тоді не затримуємося. Ночуємо — і на світанку йдемо.

Кайл приніс кілька полін, розпалив піч і насупився, помітивши, як дівчина обережно вмостилася на краю глиняного виступу. Вона зосереджено оглядала кімнату в нерівному світлі вогню, обережно погладжуючи притихлого Цица.

Азарг зняв із коней дві похідні постелі й розклав їх ближче до центру.

Кайл закінчив із вогнем і сів поруч з Алією — майже впритул.

— Ти їх відчула? — тихо спитав він.

Вона похитала головою.

— Ні. Але Циц непокоїться. Сподіваюся, я встигну відчути.

Він кивнув.

— Добре. Тоді ти перша на варті.

І додав:

— Розбудиш.

Не «якщо що».

Коли.

Алія це помітила.

— Добре.

Сутеніло швидко. Вогонь тихо потріскував. Ззовні не було ні голосів, ні кроків. Село мовчало. Навіть тварини, здавалося, намагалися не видавати зайвих звуків.

Алія сиділа, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася на двері. Вітер не йшов. Здавалося, він топтався на місці. Або щось його стримувало. Наче перед ним стояла невидима перешкода.

Атмосфера нагадувала передбурю. Тиснула. Здавалося, варто вийти надвір — і побачиш щільні хмари чогось дрібного й живого, що опускаються з важкого повітря. Відчуття неправильності вже не просто висіло в повітрі — воно тиснуло.

— Щось не так, — сказала вона вголос.

Кайл заворушився, одразу прокинувшись від звуку її голосу.

— Де?

Алія насупилася.

— Не тут.

Вона затнулася й додала:

— Під нами.

Кайл різко сів.

— Що?

Алія заплющила очі й слухала. Слухала. І раптом…

— Тихо, — прошепотіла вона.

Він завмер. Спершу — нічого. А потім… На межі чутності ковзнув звук. Наче щось прослизнуло під підлогою.

Кайл повільно видихнув.

— Дідько…

Алія розплющила очі.

— Вони не зовні. Вони знизу.

У цей момент щось м’яко вдарило в стіну ззовні. Несильно. Наче перевіряло.

Кайл і Азарг уже були на ногах.

— Не виходь.

— Я й не збиралася, — тихо відповіла вона, підводячись.

Удар повторився. Ближче. Потім — з іншого боку.

Азарг підвівся без зайвих слів.

— Перевіримо?

Кайл глянув на Алію. Вона похитала головою.

— Ні. Вони чекають. Щоб ми самі вийшли.

І в цю мить з-під підлоги долинув звук. Не скрегіт і не тріск.

Щось інше.

Наче земля вдихнула.

А тоді дошки під ними ледь помітно піднялися.

Кайл схопив Алію за руку й різко відтягнув назад. І тієї ж миті між щілинами підлоги вирвалося щось тонке. Темне. Схоже на корінь.

Але рухалося воно надто швидко й точно. Безпомилково вдаривши туди, де щойно була її нога.

Алія різко вдихнула.

— Кайле.

— Бачу!

Ще один удар. Стрибок. І ще один «корінь» пробив підлогу вже з іншого боку.

Здавалося, підлога ворушиться. Наче під нею котяться хвилі.

Азарг вилаявся:

— На вулицю — зараз!

— Ні! — різко сказала Алія.

Обидва глянули на неї.

— Там гірше.

Кайл стиснув зуби.

— Тоді що?

Алія дивилася вниз, слухала. І раптом зрозуміла:

— Вони тягнуться до тепла.

— І? — різко кинув Кайл.

Вона підвела погляд.

— Вогонь.

Кайл зрозумів першим.

— Дідько…

Азарг уже схопив палаючу головешку.

— Відходимо від печі!

Вони відступили.

І тієї ж миті біля вогнища підлога здійнялася сильніше. Корені вирвалися одразу в кількох місцях — туди, де було тепло. Але вже не там, де стояли вони.

Кайл схопив Алію за плече.

— Куди?

Вона не думала. Просто відчувала.

— Тепер — назовні!

І потягла його до дверей.

Ніч зустріла їх тишею й порожнечею.

Але вже за секунду земля під ногами знову здригнулася.

Кайл різко зупинився.

— Ти впевнена, що тут безпечно?

Алія завмерла. Слухала. І її обличчя зблідло.

— Ні, — прошепотіла вона.

Земля перед ними тріснула. І з неї повільно піднявся ще один «корінь».

Кайл видихнув:

— Чудово. Схоже, доведеться самим перевірити, наскільки тут безпечно.

І витяг кинджал.