Раді Вас бачити!

Із загальної зали вони вийшли так само мовчки. Сестра йшла попереду. Алія — за нею, рахуючи кроки, щоб не думати про виснажливе відчуття голоду й холоду.

Вони вийшли зі знайомих коридорів центральної будівлі, де жили послушниці. Пройшли повз приймальні зали монастиря. Далі коридори змінювалися. Ставали вужчими та темнішими. Світло падало рідкими смугами з вузьких вікон під самою стелею. Камінь тут здавався ще холоднішим. Наче сюди не доходило навіть те мізерне тепло, що було в інших частинах монастиря.

Алія раніше тут не була. І це її лякало.

Вони спустилися вузькими сходами. Ще нижче. Запах змінився: з’явилася сирість і щось затхле. Сестра зупинилася біля важких дверей. Відчинила:

— Заходь.

Алія ступила всередину. Кімната була майже порожня. Камінь. Стіни. Підлога. Жодних ліжок.

Лише вузька щілина під самою стелею, звідки падав блідий світ.

— Ти залишишся тут.

Алія обернулася.

— За що?

Сестра подивилася на неї.

— За те, що ще не навчилася мовчати. І за те, що надто багато думаєш. Богиня дала тобі завдання: молитися.

— Скільки?

Двері зачинилися глухо. Без відповіді.

Спершу було холодно й тихо. Алія сіла біля стіни, підтягнувши коліна до грудей, і дрібно тремтіла. Тут не було ні інших дівчат, ні чужих голосів, ні кроків. Лише звук її власного тремтіння.

Навіть дзвони й молитви сестер і послушниць майже не долинали сюди.

Там були лише вона і порожнеча.

Спочатку Алія просто намагалася рахувати. Потім — згадувати слова молитви. Далі — просто не думати. Але думки все одно поверталися.

Ім’я. Дім. Мати.

І щоразу — обривалися. Наче кожна секунда в цій кам’яній кімнаті стирала їх. Потроху. По краплі. Виймала всі кольори й звуки.

Алія стиснула зуби.

— Я пам’ятаю, — прошепотіла вона.

Тихо. Майже беззвучно. Але навіть це тут здавалося порушенням. Вона заплющила очі.

І тоді знову відчула це. Вітер. Слабкий. Ледь помітний. Але тут він відчувався сильніше, ніж у загальній залі. Він пробирався крізь щілину під стелею тонким струменем. Наче шукав шлях до неї.

Алія підняла голову й дивилася на світлу пляму. Потім підвелася і вирішила спробувати дістатися до неї.

Щілина була надто високо. Навіть навшпиньки — не дістати.

Вона торкнулася стіни. Камінь був холодний, шорсткий і нерівний.

Алія провела пальцями. Спершу невпевнено. Потім почала уважно обмацувати його долонями. Камінь був старий, і в одному місці ніби трохи западала кладка. Вона провела рукою там іще раз. Серце забилося швидше.

Час у цій кам’яній кімнаті губився. Дні — чи години — зливалися. І орієнтуватися можна було лише за рідкісними моментами, коли приходила сестра й приносила їжу та воду.

Сестра не говорила з нею. Лише відчиняла двері, залишала миску й ішла.

Алія їла, пила воду дрібними ковтками й слухала вітер.

Він приходив крізь щілину і часом приносив запахи землі, трав, волі.

Алія заплющувала очі й малювала в уяві ті місця, де він пролітав, ніби будувала в голові мапу. Наче вже знала, де потрібно буде пройти.

Вона вставала й знову обмацувала стіну, наскільки вистачало зросту. Якось спробувала вилізти вище. Підтягла до стіни миску й стала на неї. Важка глиняна посудина витримала легку вагу худої дівчинки.

Але висоти не вистачило. Вона спробувала підстрибнути — і лише зісковзнула, вдарившись. Було боляче, але Алія не скрикнула. Кричати не можна.

Вона спробувала знову. І ще. І ще раз. Її пальці намацували дрібні виїмки й тріщини, і вона намагалася запам’ятати їх. Кожного разу повторювала спроби піднятися вище. Але зривалася й падала. Нестерпно боліли бік і коліна. Та вона не зупинялася — аж поки одного разу не торкнулася краю вузької щілини, що слугувала тут вікном.

Холодне повітря вдарило по руках. Алія завмерла. Серце гупало, мов монастирський дзвін, що відмірює час молитви.

Вона повільно підтяглася вище й, зігнувшись, залізла в віконну нішу. Вона була схожа на конус, що звужувався назовні й закінчувався відкритою щілиною. Та була вузька, але камінь навколо не був монолітним. Кладка була стара, і місцями з’єднання кришилися. Якщо натиснути — деякі камені починали хитатися.

Алія почала тиснути на них. Спершу нічого не виходило, але згодом один камінь піддався й випав назовні. Вона різко відсмикнула руку й завмерла, прислухаючись — чи не почув хтось цього.

Тиша. Ніхто не прийшов.

Вона глянула на свої пальці й уперше за довгий час усміхнулася.

Відтоді все змінилося. Вона більше не рахувала час, не згадувала молитви.

Щось усередині підказувало їй, коли наближалася сестра з їжею, і дівчинка швидко спускалася вниз. А потім чекала, поки кроки наглядачки віддаляться, і знову дерлася нагору, щоб знову й знову розхитувати каміння.

Вона вивчила напам’ять шлях угору й повільно працювала. Крихта за крихтою, виколупуючи розчин між каменями.

Її пальці були в крові. Нігті ламалися. Але вона не зупинялася. Бо тепер знала: тут є вихід.

Вітер знову прийшов уночі. Вона відчувала його сильніше, ніж раніше. Наче він кликав її.

Алія стояла під стіною й дивилася вгору. Її пальці тремтіли від утоми й від розуміння, що якщо вона продовжить — зможе вибратися. Але тоді назад дороги не буде.

Вона заплющила очі. І вперше поставила собі запитання: чи готова? Готова залишитися сама?

Вітер торкнувся її обличчя. І їй здалося, що він прошепотів: «Ти не будеш одна».

Алія розплющила очі.

Та зрозуміла, що це може бути не обіцянка. А попередження.