Спочатку:
На сторінку книги
Зранку було спокійно. Надто спокійно. Навіть вітер, що зазвичай чіплявся за одяг і намагався збити ритм, сьогодні ніби тримався осторонь. Він біг нерівно — поривами, але не торкався їх напряму. Наче чекав на щось.
Алія це відчувала. Спочатку — як легке занепокоєння. Потім — як напруження десь під шкірою.
Вона їхала поруч із Кайлом, трохи попереду інших. Рей тримався позаду, не втручаючись у їхню розмову.
— Ти сьогодні тиха, — сказав Кайл, не дивлячись на неї.
— Слухаю, — відповіла вона.
— Що?
Алія завагалася.
— Сама не знаю.
Він хмикнув.
— Чудова відповідь.
Але не продовжив. І це було дивно. Раніше він би зачепився, з’їдливо пожартував, не відпустив би. А сьогодні — ні. Алія кинула на нього швидкий погляд.
Він теж виглядав напруженим. Не злим — настороженим. Наче чекав чогось і сам цього не усвідомлював. Навіть Циц тихо сидів у гриві коня, вчепившись усіма лапками, і чи то дрімав, чи то тремтів.
Вітер змінився. Алія різко підняла голову.
— Зачекай.
Кайл натягнув повіддя.
— Знову?
Але зупинився.
Рей уже дивився в бік схилу.
— Де?
Алія не відповіла одразу.
Вона прислухалася.
Відчуття було не таким, як раніше. Здавалося, попереду не один потік, а кілька. І вони зіштовхувалися.
— Погано, — тихо сказала вона.
Кайл насупився.
— Наскільки?
Вона повільно видихнула.
— Дуже.
І в цей момент усе зірвалося. Вітер ударив в обличчя. Не поривом — розривом. Повітря ніби смикнули в різні боки, і світ на мить викривився.
Коні стали дибки. Кайл вилаявся, стримуючи повіддя.
— Назад! Спішуємось!
Але було пізно. Другий удар прийшов збоку. Алія не встигла навіть скрикнути, як її різко вибило з сідла. Вона вдарилася об землю, і повітря вибило з грудей. Вітер одразу навалився зверху, притискаючи, тягнув, ніби хотів затягнути далі, у бік каміння.
Вона спробувала підвестися — і не змогла. Було відчуття, ніби на неї опустили кам’яну плиту. І водночас вона перестала розуміти, де верх, а де низ. Лише відчувала, як її тягне кудись геть.
— Алія!
Голос Кайла пролунав десь далеко. І майже одразу — поруч. Він не думав, просто кинувся до неї. Вітер ударив його в плече, збиваючи з кроку, але він не зупинився. Прослизнув, ледь не впав — і все одно дістався. Різко й сильно схопив її за руку.
— Алія, дивись на мене!
Вона не одразу змогла. Усе пливло.
Він смикнув її ближче, майже притискаючи до себе, закриваючи своїм тілом від наступного удару.
Вітер ударив знову. Цього разу — в нього. Він стиснув зуби, але не відпустив.
— Алія!
Вона нарешті змогла сфокусувати погляд. Його обличчя — надто близько. Надто чітко.
— Дихай, — сказав він майже їй у губи, намагаючись прикрити її своїм тілом. — Чуєш? Дихай.
Вона вдихнула. Важко, але вдихнула.
І в цей момент знову відчула вітер. Він був поруч. Не всюди — а тут. Зламаний. Розірваний. Але…
— Він поверне, — видихнула вона.
— Куди?
Вона на мить заплющила очі.
— Праворуч… зараз…
Кайл не сперечався. Він просто змістив їх обох. І за мить потік ударив у те місце, де вони були секунду тому.
Він видихнув крізь зуби.
— Дідько…
Алія розплющила очі.
І зрозуміла, що він досі тримає її. Не просто тримає — притискає до себе, ніби вона щось цінне. Його рука на її передпліччі. Інша — на спині. Вона відчувала його дихання. Рване. Тепле. І надто близьке.
Вітер раптом стих. Так само різко, як і почався. Світ повернувся на місце. І довкола все залило тишею.
Лише коні десь нервово фиркали, завмерши, а не розбігшись у паніці.
Кайл не одразу відпустив її. Продовжував тримати й дивитися. Наче перевіряв — чи вона тут.
— Ти в порядку? — занадто різко запитав він.
Вона кивнула.
— Так…
Він видихнув. І тільки тоді трохи послабив хватку, але не відпустив до кінця. І вони раптом залишилися надто близько, лежачи на землі.
Алія подивилася на нього. По-справжньому. Як у момент їхньої першої зустрічі, коли ще не знала, хто він. І раптом побачила в його очах не роздратування, не холод, а страх за неї.
— Ти… — почала вона.
Він насупився.
— Що?
Вона замовкла. Він був надто близько. Кайл трохи нахилився, ніби хотів щось сказати.
Або…
Вона й сама не зрозуміла, що саме. На мить усе стихло. І якби хтось із них тоді подолав останні сантиметри…
Кайл різко видихнув і відсторонився. Наче згадав, де вони і що не самі.
— Наступного разу попереджай раніше, — кинув він, відводячи погляд.
Алія моргнула й тільки тепер зрозуміла, що її серце б’ється надто швидко, і що вона майже не моргала. І відчула різкий біль від піщинок, що потрапили в очі.
— Я… намагалася, — тихо сказала вона, відчуваючи, як сльози промивають очі.
Не дивлячись на неї, Кайл кивнув і підвівся, простягаючи руку. Вона прийняла. Його долоня була теплою. І він стиснув її трохи довше, ніж потрібно.
Позаду почулися кроки. Підійшов Рей, оглянув їх.
— Усі цілі? — спокійно запитав він.
Кайл коротко кивнув.
— Так.
Рей перевів погляд на Алію.
— Ти впоралася.
Вона не відповіла. Бо не була впевнена, що це правда. Вона не встигла попередити. Не відчула раніше за Рея.
Маг ледь усміхнувся. Але в очах не було колишньої легкості. Він бачив усе, що сталося між Кайлом і Алією, і нічого не сказав.
Вони повернулися до коней, яких тримав Азарг, зібрали розкидані речі. Кайл майже не відходив від Алії і ніби сам цього не помічав. Наче це було природно.
Коли вони знову рушили, порядок змінився сам собою. Кайл їхав поруч із нею. А Рей — трохи позаду.
Маг не намагався наздогнати чи втрутитися.
Дорога тягнулася далі. Спокійна й звичайна. Наче нічого не сталося.
Але це було неправдою. За кілька хвилин сталося надто багато.
Рей це розумів.
Він дивився на їхні силуети попереду. На те, як Кайл іноді трохи нахиляється до Алії, щось говорить. Як вона відповідає. Тихо й легко. Без напруження, яке було раніше.
Він відвів погляд.
І вперше за весь час не спробував опинитися ближче.
Бо вже знав.
Цього разу він запізнився.
