Раді Вас бачити!

Мури столиці було видно здалеку. А її вплив відчувався ще задовго до того, як з’являлися самі обриси міста. Спершу дорога стала ширшою. І без того широкий торговий тракт розлився, мов повноводна кам’яна ріка, прорізана глибокими коліями від возів. Потім з’явилися люди. Багато. Надто багато після порожніх доріг останніх днів.

За головними воротами місто почало поступово підійматися: спершу будинки стояли доволі рідко, потім щільніше й вище. Камінь витісняв дерево. Вузькі вулиці тягнулися вгору, переплітаючись, наче коріння.

Алія їхала мовчки, розглядаючи все навколо. Вона ніколи не бачила нічого подібного. Тут усе рухалося. Люди, вози, крики торговців, дзвін металу. І водночас… було відчуття, що все підпорядковане якомусь порядку, якого вона не розуміла.

— Не відставай, — кинув Кайл, озирнувшись.

Вона кивнула. Циц визирнув з-за пазухи, принюхався й тихо пискнув:

— Циц… шум…

— Терпи, — пробурмотіла вона.

Але й сама відчувала те саме. Забагато всього. І вітер тут був іншим. Він не гуляв вільно, як у полях. Він розбивався об мури, плутався в провулках, губився. Його було складніше почути.

І від цього ставало не по собі.

— Звикай, — тихо сказав Рей, зрівнявшись із нею. — У містах він завжди такий.

— Який?

Він трохи схилив голову.

— Заплутаний.

Вони піднялися ще вище, і вулиця раптом розширилася, розступаючись перед площею. І там стояла будівля.

Алія сама зупинила коня. Вона не відразу зрозуміла, що саме її зачепило. А потім усвідомила. Вежа. Але не така, як ті, які вони вже бачили. Ця була іншою. Більшою, могутнішою, давнішою.

Широка основа, масивні стіни, що здіймалися вгору в гладкий, майже відполірований камінь. Без зайвих оздоб. Лише символ — вирізане просто в камені коло з перехресними лініями.

І вікна. Вузькі, небезпечні бійниці. Наче будівля не хотіла, щоб хтось зазирав усередину. Наче попереджала.

— Гільдія, — коротко сказав Азарг.

Алія не відповіла. Вона не могла відвести погляду. Це місце не просто стояло. Воно дивилося, оцінювало й дихало силою.

— Поїхали, — сказав Кайл.

Вона змусила себе рушити.

Опинившись у внутрішньому дворі Вежі Гільдії, їх огорнула тиша. Неприродна після гучних столичних вулиць. Шум залишився зовні, ніби його відрізали. Коней забрав конюх, а гостей уже чекали всередині будівлі.

Кам’яні стіни, висока стеля, рівне світло — без смолоскипів, без вікон. Алія не відразу зрозуміла, звідки воно взагалі береться. Люди тут рухалися інакше: спокійно, впевнено. Ніхто не кричав, не метушився. Не кидали цікавих поглядів, але все одно помічали їх. Не дивилися впритул, та погляди були.

— Не озирайся, — тихо сказав Кайл.

Запізно. Алія вже це відчула. Рей ступив уперед.

— Я поговорю, — сказав він.

І пішов до стійки, за якою стояла людина в темній мантії. Надто легко й упевнено. Зовсім не так, як мав би підходити пересічний провінційний маг.

Алія насупилася. Кайл поруч тихо видихнув.

— Бачила?

— Що?

— Як він іде. Думаєш, знову щось приховав?

Вона придивилася й помітила, що ніхто не ставив йому запитань. Його пропускали. Та й на них не звертали уваги — бо він був поруч.

Рей щось тихо сказав. Людина за стійкою кивнула. Надто швидко.

— Погано, — пробурмотів Кайл.

Алія не знала, що відповісти. За хвилину Рей повернувся.

— Нас приймуть, — сказав він.

— Авжеж, — сухо відгукнувся Кайл.

Рей не став відповідати.

— Спочатку здасте ефір. Потім… — він подивився на Алію, — перевірка.

Вона напружилася.

— Яка?

— Нічого складного, — спокійно сказав він. — Просто подивляться твій потенціал.

Кайл одразу повернувся до нього.

— Навіщо?

Рей витримав погляд.

— Бо це вигідно.

— Кому?

— Тим, хто платить вам за ефір… і тим, хто може платити більше. Аліє, ніхто не буде тебе змушувати. Але магів мало. Справді мало. І якщо в тебе є сила… гадаю, ти хотіла б для себе кращого майбутнього і захисту.

Кайл скривився. Але промовчав.

***

Контейнери перевіряли довго. Метал дзвенів, коли їх ставили на стіл. Люди в мантіях відкривали колби, дивилися, перерозподіляли, записували щось у книги.

— Чисто, — сказав один.

— Гарний збір, — додав інший.

Азарг кивнув.

— Головне — оплатіть. І якщо є можливість придбати ще вільні контейнери, домовимося.

Алія майже не слухала. Вона відчувала, як увага людей поступово зміщується на неї.

— Вона? — пролунало поруч.

Дівчина здригнулася. До кімнати зайшов чоловік. Старший, у такій самій мантії, але з тонкою срібною вишивкою по краю. Його погляд зупинився на Алії.

— Так, — спокійно сказав Рей.

— Ім’я?

— Алія.

Чоловік кивнув.

— Пройдімо.

Це не було проханням. Кайл ступив уперед.

— Ми...

— Почекаєте тут, — рівно сказав магістр. Не підвищуючи голосу. Але так, що сперечатися не хотілося.

Кайл усе одно стиснув щелепи.

— Я з нею.

Чоловік перевів на нього погляд.

— Ні.

Кайл не зрушив. Алія відчула, що час втрутитися. І сама сказала, поклавши руку на передпліччя Кайла:

— Усе нормально.

Він глянув на неї з питанням і, побачивши прохання в очах, відступив.

***

Кімната, до якої привели Алію, була меншою за попередню залу. У її центрі стояв стіл, а на ньому — металева конструкція. Схожа на ту, що Рей використовував у долині, але на вигляд складніша. Тонкі лінії, впаяні в поверхню. Вставки під колби.

— Сідай, — сказав магістр.

Алія сіла, намагаючись не надто роздивлятися навколо.

— Розслабся, — сказав він.

Вона не змогла.

— Ти відчуваєш вітер, — продовжив магістр.

Це не було запитанням. Алія кивнула.

— Добре.

Він вставив одну з колб у конструкцію. Метал тихо клацнув засувкою.

— Спробуй сказати, куди він піде.

— Тут немає вітру, — тихо сказала вона.

Магістр ледь усміхнувся.

— Є.

Він торкнувся поверхні металевої конструкції, і повітря здригнулося. Слабо, але достатньо, щоб Алія змогла відчути.

Це було дивно. Наче вітер змусили бути. Відібрали волю й скували. Але вона відчувала його рух і бажання вирватися.

Алія заплющила очі й слухала. Намагалася зрозуміти.

— Ліворуч, — сказала вона.

Магістр не відповів. Просто перемкнув щось зі свого боку, і потік змінився. Став різкішим, набув візерунка.

— А тепер?

Алія напружилася. Це вже було складніше. Але вона все одно відчувала.

— Вгору… потім праворуч.

Клацання.

Магістр завмер на частку секунди. Потім дуже спокійно сказав:

— Ще раз.

Вони повторили.

Знову. І ще раз. І ще.

З кожним разом складніше. З кожним разом точніше.

Алія вже не думала. Вона просто знала. Коли все закінчилося, в кімнаті стало тихо.

Магістр повільно вийняв колбу. І подивився на неї.

— Достатньо, — сказав він нарешті.

Вона підвелася. Ледь не спіткнулася — ноги затерпли.

— Можеш іти.

Вона кивнула й вийшла.

Кайл чекав біля стіни. Він одразу ступив до неї. Але дивився не на неї — на двері, з яких вона вийшла.

— Ну?

— Нормально, — відповіла вона.

— Що робили?

— Перевіряли.

Він насупився.

— Як?

Алія завагалася.

— Просто я показувала, як іде вітер.

Рей підійшов трохи пізніше.

— Усе? — спитав він.

— Так.

Він уважно подивився на неї, але не продовжив розмову. Просто дивився з незрозумілим для неї виразом. Алія відчувала, що щось змінилося. Що сталося дещо, про що вона поки не знала, але їй знову захотілося тікати.

Дівчина озирнулася.

Магістр стояв у дверях і все ще дивився на неї надто уважно. Наче ухвалював якесь рішення, яке могло їй не сподобатися.

— Аліє, прошу вас пройти ще одну перевірку.