Раді Вас бачити!

Вони виїхали за ворота перед заходом сонця. Столиця залишалася позаду не одразу. Спершу зник шум, крики торговців, оклики вартових. Потім зник камінь під копитами. Дедалі рідше траплялися будинки. А їхні стіни ставали дедалі нижчими, ніби намагалися повернутися до землі.

І лише коли навіть міських веж уже не було видно, повернулася тиша — наповнена звичними звуками природи.

Алія не озиралася. Спочатку навмисно — ніби відтинала від себе можливість, яка так і не здійснилася, і сварила себе за марні надії.

Потім, коли дорога знову забрала всю її увагу, їй уже просто не хотілося кидати прощальний погляд на столицю.

Вітер тут був інший. Вільний. Він не бився об стіни, не плутався у вузьких вулицях. Він ішов рівно, спокійно, ніби теж залишав місто разом із ними.

Алія вдихнула глибше. І раптом зловила себе на тому, що несвідомо рахує кроки коня. 

Раз.

Два.

Три.

Вона різко зупинила Квіточку. Кайл обернувся першим:

— Що сталося?

Вона не відповіла. Просто застигла на місці. Серце билося швидше, ніж треба. У повітрі було щось знайоме. Неправильне.

— Алія?

Вона моргнула.

— Нічого.

Але це було не «нічого».

Вона провела рукою по голові. Волосся вже давно відросло, але пальці іноді все одно відчували той холод. І голос.

— Ти більше не Алія.

Вона різко видихнула.

Кайл під’їхав ближче.

— Ти бліда.

Він нахилився трохи вперед, вдивляючись у її обличчя.

— Усе нормально.

— Тату, зупинись, — покликав він Азарга. — З Алією щось не те.

Азарг натягнув повід.

— Стаємо.

Коні пирхнули, переступаючи з ноги на ногу. Вітер трохи посилився, пробіг схилом, зачепив одяг.

Алія не рухалася, дивилася в одну точку.

— Що ти відчуваєш? — тихо спитав Азарг.

Вона не відповіла одразу. Лише повільно підняла погляд вище.

— Там.

Кайл примружився.

— Де?

— На дорозі.

З пагорба відкривався вид на тракт, що спускався вниз і далі — до рідких перелісків. Спочатку там не було нічого. Лише пил, підсвічений світлом заходу.

А потім — рух. Повільний.

Кайл тихо вилаявся.

— Чорт…

Азарг мовчки дивився.

Дорогою рухалася процесія. Сірі плащі. Рівний стрій вершників. І в центрі — чорна карета. Гладка. Важка. Без вікон. Наче вирізана з ночі.

Алія ніби перестала дихати. Серце вдарило так сильно, що на мить потемніло в очах.

— Їдемо, — сказала вона.

Занадто швидко. Занадто різко. Кайл глянув на неї.

— Ти впевнена, що це…

— Їдемо, — повторила вона вже з благанням.

Тихіше.

Але в голосі було щось таке, що він не став сперечатися.

Азарг кивнув.

— В об’їзд.

Він уже розвертав коня.

— Не світимося.

Кайл затримався на мить.

Дивився вниз.

— Вони нас не бачать.

— Поки що, — коротко сказав Азарг.

Цього вистачило. Вони звернули з дороги.

Трава під копитами шелестіла. Схил був нерівний, кам’янистий. Коні йшли обережно, але швидко.

Алія не озиралася.

Але відчувала.

Наче погляд у спину. Наче сама пам’ять повернулася до неї. Чорна карета. Тіснота. Рука, що стискає пальці.

— Більше не побачиш батьків.

Вона різко втягнула повітря.

— Швидше.

Кайл уже був поруч.

— Ми й так…

— Швидше, — благально сказала вона.

Він глянув на неї — і без жодного слова прискорився.

Вони спустилися нижче, ховаючись за складками пагорбів. Дорога лишилася зверху, поза полем зору.

Тепер лише вітер приносив звуки. Глухі. Віддалені. Стук копит.

І… голоси?

Чи їй здалося? Алія стиснула повід.

— Вони не звернуть? — тихо спитав Кайл.

Азарг не обернувся.

— Якщо в них є причина, — звернуть. — І тоді вже пізно буде питати.

Алія на мить заплющила очі й слухала вітер. Він метався. Нерівно чіплявся, збивався. Наче щось порушувало його хід.

Вона різко розплющила очі.

— Вони відчувають.

Кайл насупився.

— Що?

— Не знаю як.

Але знала. Так само, як тоді. Коли її вже знаходили — не раз.

— Вони шукають, — сказала вона.

Кайл стиснув щелепи.

— Тоді нехай шукають в іншому місці.

Він під’їхав ближче до неї. Наче хотів прикрити, затулити від чужих поглядів.

Азарг попереду вже вів їх далі від тракту — в бік кам’янистих складок, де дорога губилася й зовсім зникала.

Сонце майже сіло. Тіні витягнулися, накриваючи каміння й роблячи стежку небезпечною.

І на мить, коли Алія таки не витримала й кинула погляд назад, їй здалося, що одна з фігур на дорозі зупинилася й повернула голову просто в їхній бік.

Вона різко відвернулася.

— Не дивись, — тихо сказав Кайл.

Вона кивнула. Але відчуття вже повернулося.

Те саме, що з’являлося щоразу, коли її майже знаходили.