Раді Вас бачити!

Вітер ішов над пагорбами довгими м’якими хвилями. Трава перекочувалася під його подихом, мов жовте море. Десь далеко кричав птах.

Азарг зупинився на узбіччі стежки й присів навпочіпки. Алія вже знала, що це означає, і мовчки чекала. Він підняв із землі кілька невеликих камінців, покрутив їх у пальцях і обережно розклав на пилюці.

Трикутником. Потім один камінь трохи посунув убік.

Алія нахилилася, розглядаючи його витвір.

— Це щоб Кайл нас знайшов?

— Ага.

Азарг випростався й обтрусив руки.

— Ми так завжди робимо. Він іде слідом, дивиться на мітки й розуміє, куди ми звернули.

— А якщо їх хтось інший побачить?

Азарг знизав плечима.

Вони рушили далі стежкою.

Вона вела між пологими пагорбами. Вітер летів низько над землею, ворушачи довгу суху траву. Інколи він приносив запах пилу, інколи — прохолоду з низин.

Деякий час вони йшли мовчки.

Потім Алія запитала:

— А ці вітри… вони часто з’являються?

Азарг хмикнув.

— Досить часто, щоб на них заробляти.

— Ти казав, що ви їх… збираєте?

— Не вітри.

Він поправив ремінь сумки на плечі.

— Ефір.

Алія насупилася.

— І як його збирають?

Азарг на секунду сповільнив крок.

— Коли вітер проходить, на місці лишається слід. Щось на кшталт… залишкового руху сили. Якщо встигнути, його можна замкнути в колбу.

Він легенько поплескав по сумці.

Скло всередині тихо дзенькнуло.

— А потім?

— Потім здаємо в гільдії магів.

— І все?

— І все.

Він усміхнувся.

— Маги платять за ефір. Він їм потрібен для всяких своїх… дослідів.

— Отже, ви просто знаходите вітри?

— Знаходимо. Іноді ловимо. Іноді тікаємо.

— Тікаєте?

— Буває, що вітер виявляється не зовсім вітром.

Алія скоса подивилася на нього.

— Це як?

Азарг лише знизав плечима.

— Побачиш. Ти ж не вчора народилася — напевно знаєш, що є деякі місця, куди ніхто не ходить.

Вони піднялися на невеликий пагорб.

Згори дорогу було видно далеко вперед — світла стрічка між травами.

Азарг знову зупинився, знову нахилився і знову виклав мітку трьома камінцями, знайденими по дорозі.

Алія вже не запитувала.

Він підвівся, глянув на дорогу й спокійно сказав:

— Кайл нас наздожене до вечора.

Алія чомусь відчула полегшення. І одразу ж роздратовано насупилася.

Вони пройшли ще кілька десятків кроків. І раптом позаду тихо клацнув камінь.

Алія зупинилася.

— Ти чув?

— Вітер.

Але вона все одно обернулася.

Трава повільно гойдалася.

Нікого.

Алія вже збиралася йти далі, коли з-під стебел долинув тихий звук.

— Циц… Циц…

Вона насупилася.

— Ти чув?

Азарг повернув голову.

— Що?

— Там.

Вона показала назад. Кілька секунд вони дивилися на траву.

Нічого.

Потім між стеблами майнув довгий пухнастий хвіст. І зник.

Алія кліпнула.

— Ти це бачив?

— Що?

— Там хтось був.

Азарг спокійно знизав плечима.

— Тут завжди хтось є. Це степ. Дивися краще під ноги, щоб не наступити на змію.

Вони пішли далі.

Хвилин за десять Алія раптом сказала:

— Зачекай.

Вона озирнулася назад. На дорозі, де лежала остання мітка, щось змінилося. Алія примружилася.

— Здається… один камінь зник.

Азарг важко зітхнув.

— Уже?

— Що означає «уже»?

Він розвернувся і зробив кілька кроків назад.

Камені справді лежали не так.

Два лишалися на місці. Третій зник.

Азарг подивився на траву. Потім тихо сказав:

— От же дрібний злодій.

— Хто?

Він уже знову йшов уперед.

— Побачиш.

Алія збиралася поставити ще одне запитання, але в цю мить із трави біля самої дороги раптом висунулася вузька темна мордочка. Блискучі чорні очі. Довгі вуса. У зубах затиснутий маленький камінь.

Істота завмерла, дивлячись просто на Алію.

Секунду вони дивилися одна на одну.

Потім звірятко тихо сказало:

— Циц.

І миттєво пірнуло назад у траву.

Алія кілька секунд стояла нерухомо. Потім повільно повернулася до Азарга.

— Це що було?

Азарг навіть не зупинився.

— Проблема.

— Це… тхір?

— Схоже на те.

— Він украв камінь!

— Я помітив.

— І що тепер?

Азарг хмикнув.

— Тепер у Кайла буде дуже цікава дорога.

Вітер знову пройшов над пагорбами.

Десь позаду в траві тихо шаруділо маленьке тіло.

І час від часу до них долинало задоволене:

— Циц… Циц…