Спочатку:
На сторінку книги
Холод прийшов раніше ніж голос.
Він завжди з’являвся першим.
Спочатку — протяг. Тонкий, майже непомітний. Він пробирався під тонку ковдру, торкався щік, рук, шиї. Змушував тіло стискатися, шукати тепло там, де його не було.
А потім — голос.
— Встати.
Різкий. Чіткий. Без крику, але від нього все одно хотілося здригнутися.
Алія розплющила очі.
Сіра стеля. Камінь. Жодних прикрас. Жодних тріщин, за які можна було б зачепитися поглядом. Та сама картина, що й щодня.
Залою вже рухалися тіні. Дівчата піднімалися з ліжок — вузьких, кам’яних, із тонкими матрацами, які не рятували ні від холоду, ні від твердості.
Їх було близько двадцяти. Іноді ставало менше, іноді більше.
Ніхто не говорив. Не можна. Заборонено. Перше слово належало Богині-Матері.
Алія сіла, відчуваючи, як холод проходить крізь ступні, коли ті торкаються підлоги. Поруч хтось тремтів. Тихо. Майже непомітно.
— Швидше, — сказала сестра.
Вона стояла біля входу. У чорному. Руки сховані в рукавах. Обличчя — порожнє.
Алія підвелася, тремтячи всім тілом у легкій простій нічній сорочці з небіленого полотна.
Усі дівчата вишикувалися в ряд. Голови опущені. Руки складені.
— Молитва.
І вони опустилися на коліна. Камінь був холодний. Завжди.
Слова йшли самі. Їх не треба було згадувати. Вони були вбиті в їхні голови й пам’ять. Вбиті так глибоко, що інколи здавалося, що вони звучать самі, навіть якщо мовчиш.
— Мати, всевідаюча…
Голоси тихі. Рівні. Без інтонації. Без емоцій. Без запитань. Алія говорила разом з усіма. Не думаючи. Так було простіше. Бо якщо думати — ставало боляче.
***
Ім’я забрали в перший же день.
— Ти більше не Алія.
Тоді вона не зрозуміла.
— А як мене будуть звати?
Сестра подивилася на неї.
— Тебе будуть звати так, як належить. Послушниця.
Спочатку це здавалося грою. Потім — звичкою. Коли тебе не кличуть на ім’я, ти перестаєш на нього відгукуватися. А потім починаєш забувати, яким воно було.
***
Після молитви був обряд умивання, а потім — робота. Щодня. Підлоги. Камінь. Вода холодна. Руки швидко червоніють, потім німіють. Улітку підлоги змінювалися городами. І це навіть здавалося чимось приємним. Але літо в кам’яних чертогах Церкви закінчувалося швидко, і послушниці поверталися назад до кам’яних підлог монастиря.
Алія терла кам’яну плиту, дивлячись на відображення у воді. І не відразу зрозуміла, що не впізнає себе. Коротко обстрижене волосся. Надто великі очі. Худе обличчя.
— Швидше.
Сестра пройшла повз, навіть не глянувши. Алія прискорилася.
Поруч одна з дівчат забарилася. Зовсім трохи. Ганчірка вислизнула з її пальців із гучним «ляск» у тиші кам’яної зали.
Сестра зупинилася.
— Підійми.
Дівчина потягнулася. Рука її тремтіла від холоду, страху чи недоїдання. Але надто помітно для жінки в сірому.
— Ти не стараєшся.
— Я… — вона не договорила.
Різкий удар по губах. Не сильний. Але достатній, щоб вона замовкла.
— Послух — це основа, — рівно сказала сестра.
Дівчина кивнула.
— Так, сестро.
Алія не підняла голови й продовжувала терти кам’яні плити. Не можна. Якщо дивишся — можуть покарати. Якщо не дивишся — можуть не звернути уваги. Вона вирішила не дивитися.
***
Годували їх зазвичай двічі на день. Іноді тричі, але лише тоді, коли день був «вдалим».
Зернова юшка, каша, вода. Рідко — щось інше. Відчуття голоду було постійним. Воно стало невід’ємною частиною життя. Воно стало її фоном. Як і холод. Як і молитва.
Спочатку, коли Алія тільки стала новою мешканкою кам’яних залів, воно ще заважало, змушувало звертати на себе увагу. А потім зникло, залишивши після себе гризучу порожнечу всередині. Таку ж, яка оселилася в її голові, де колись були думки про дім, матір, своє ім’я.
Вночі було найгірше. Порожнеча не давала заснути. Хотілося наповнити її бодай чимось. Алія лежала, втупившись у стелю, і намагалася згадати інше життя.
Іноді виходило. Іноді — ні. І тоді ставало страшно. Бо якщо ти не пам’ятаєш, ким був…
…то хто ти зараз?
Вона стискала пальці під ковдрою. Тихо й непомітно. Наче це могло втримати щось усередині.
Але одного разу прийшло те, що заповнило ту порожнечу.
Вітер з’явився не одразу. Спершу повернулося забуте відчуття. Те, що колись було в дівчинці. Тонке. Майже забуте.
Вона відчула його вночі. Крізь камінь. Крізь стіни.
Алія завмерла, не рухаючись. Слухаючи. Він був слабкий і зламаний. Але живий.
Як і вона сама.
Дівчинка заплющила очі й уперше за довгий час усміхнулася.
Ледь-ледь.
***
— Послушнице.
Голос вирвав її зі сну. Сестра стояла біля ліжка.
— Встань.
Вона підкорилася.
— Ти працюватимеш окремо.
Серце здригнулося. Окремо — це погано.
— Чому?
Слова зірвалися самі. Помилка. Сестра подивилася на неї.
— Бо ти ставиш запитання. Це потрібно виправити.
Холод раптом посилився. Сестра розвернулася.
— Ходімо.
Алія зробила крок і раптом знову відчула вітер, що кликав за собою й приносив запах свіжої трави з відкритих луків.
Сестра навіть не озирнулася, очікуючи мовчазної покори, бо всі завжди йшли.
