Раді Вас бачити!

Ніч прийшла без попередження. У цій кам’яній кімнаті не було справжніх вікон, за якими можна було б стежити за часом. Лише світло, що проникало крізь щілину під стелею, поволі тьмяніло — і тиша ставала глибшою.

Алія стояла під стіною й дивилася вгору.

Вона вже знала кожну нерівність каменю. Кожну тріщину. Кожне місце, де можна було зачепитися пальцями. Скільки разів вона вже підіймалася? Скільки падала?

Сьогодні було інакше. Вона це відчувала. Вітер прийшов раніше. Він не просто прослизав усередину — він кликав. Наполегливо. Наче попереджав, що часу на втечу лишилося мало.

Алія заплющила очі. Серце билося надто гучно. Якщо вона помилиться — її знайдуть.

Якщо не зможе вибратися — її покарають.

Якщо вийде… вона не знала, що буде далі.

Порожнеча.

Але ця порожнеча більше не лякала так, як життя тут.

Бо там не було їх.

Алія зібралася з духом і полізла вгору. Пальці знайшли першу виїмку. Потім другу. Нога — на виступ. Тіло пам’ятало шлях краще за розум. Вона рухалася повільно. Обережно.

Камінь холодний. Шорсткий. Здирав шкіру. Але вона вже не відчувала болю. Лише мету. Вище. Ще. Пальці намацали край. Вона підтягнулася, стиснувши зуби, і втиснулася у вузьку нішу.

Дихати стало важче. Камінь тиснув з обох боків. Але вона вже була тут раніше. Алія простягнула руку до розхитаних каменів. Декількох уже не було. А той, що вона послабила вчора, піддався одразу.

Камінь вислизнув назовні.

Як і завжди в цей момент, вона завмерла. Але знову ніхто не прийшов.

Алія видихнула. І почала працювати швидше. Камінь за каменем. Пальці зривалися. Шкіра тріскалася. Кров робила поверхню слизькою.

Вона витирала її об сорочку. І продовжувала.

Час зник. Залишився тільки ритм. Натиснути. Розхитати. Витягнути. Повторити. Поки отвір не став достатньо широким, щоб спробувати протиснутися.

Алія завмерла й якийсь час не наважувалася зробити останній рух — опинитися за межами кам’яної пастки.

Вона провела рукою по голові, відчувши короткий жорсткий їжачок волосся, що вже почав відростати. Холод шкіри і пам’ять. «Так ти ближча до чистоти».

Алія стиснула зуби.

— Ні, — прошепотіла вона й полізла назовні.

Камінь вп’явся в плече, вдарив під ребра, різонув стегно. Було надто вузько, і вона застрягла. Лише на мить. Але дихання одразу збилося, а паніка підступила одразу. На мить їй здалося, що камінь стискається ще сильніше.

Якщо вона не вибереться — її точно знайдуть уранці. І тоді…

Алія заплющила очі.

Ні!

Вітер торкнувся обличчя. Свіжий і живий. Вона видихнула й перестала смикатися. Повільно, обережно повернула плече. Стиснулася, намагаючись стати ще меншою. Тіло піддалося.

І вона вислизнула назовні.

Падіння майже не було. Вона вилізла з отвору, що був майже біля самої землі. Але через незручний рух вона вдарилася об ґрунт, збила подих — та не закричала. Перевернулася. Одразу підвелася.

Навколо була темрява. І небо. Справжнє. Величезне. Вкрите розсипом зірок.

Цього всього було надто багато. Надто… вільно.

Вітер ударив сильніше. Вона вдихнула його глибоко. Перший справжній вдих за… скільки? Алія не знала. І раптом зрозуміла: вона зовні. Вона вибралася. Вона зробила це.

Її ніхто не тримає. Ніхто не каже, куди йти. Ніхто не дивиться. Ніхто не називає її «послушницею».

Алія раптом розсміялася. Майже беззвучно. Але це був справжній сміх. Перший за довгий час.

— Я…

Голос дівчинки зірвався. Вона ковтнула повітря.

— Я пам’ятаю.

Вголос слово прозвучало дивно. Незвично. Але правильно.

— Алія.

І це прозвучало правильно.

Вона сказала це вголос. І світ не обвалився. Небо не розкололося. Ніхто не прийшов її карати. Лише вітер відповів. Він закрутився довкола неї, зачепився за сорочку, за їжачок волосся, за її закривавлені пальці.

Наче впізнав. Наче чекав.

Алія усміхнулася й зробила крок. Потім ще один. І зірвалася в біг. Вона бігла, не озираючись.

Бо вперше за довгий час їй не потрібно було дивитися назад.