Раді Вас бачити!

Дорога зникла остаточно. Те, що спочатку здавалося просто об’їздом, тепер стало свідомим вибором. Після того вечіра вони більше не поверталися до тракту. Каміння під копитами змінювалося сухою травою, потім — м’якою землею, потім знову каменем. Шлях ішов так, ніби сам не знав, куди веде.

Азарг їхав попереду, не озираючись, рухаючись упевнено, ніби за маршрутом, відомим лише йому одному. Якщо Алія знала, звідки прийде вітер, то Азарг, здавалося, відчував, куди можна пройти коням.

Замикав стрій Кайл, іноді під’їжджаючи ближче до Алі, якщо дозволяла стежка.

— Втомилася? — спитав він, не обертаючись.

— Ні.

Він хмикнув.

— Брешеш.

Вона ледь усміхнулася.

— Трохи.

Він кивнув.

— Скажеш, якщо стане гірше.

***

Надвечір вони виїхали до рідколісся. Воно не було густим. Дерева стояли на відстані одне від одного, ніби не хотіли зближуватися. Гілки майже не перепліталися. Листя було тьмяніше, ніж мало б навесні. Наче щойно народившись, воно одразу починало в’янути.

Алія сповільнила хід.

— Тут щось не так.

Кайл одразу насторожився.

— Як саме?

Вона насупилася.

— Вітер обходить це місце.

Азарг зупинив коня.

— Чому?

Алія подивилася на дерева.

— Наче тут… порожньо.

Кайл примружився.

— Ліс є. Земля є.

— А всередині — ні, — тихо сказала вона.

Азарг зліз із коня.

— Краще обійдемо.

Кайл кивнув і ще раз глянув на Алію.

— Ти впевнена?

Вона кивнула.

— Так.

І додала, майже пошепки:

— Він не хоче, щоб ми туди йшли.

Кайл не став питати, хто «він».

— Тоді не підемо.

Вони обійшли ліс дугою. Край був заболочений, і йти було складніше. Але ніхто не сперечався. Згодом і Азаргу почало здаватися, що з лісом щось не те.

Коли вони знову вийшли на відкритішу місцевість, сонце вже майже сіло. І саме тоді вони побачили дим, що піднімався рівно вгору.

— Село, — сказав Азарг.

Кайл кивнув.

— Або вогнище.

Алія придивилася.

— Ні.

— Там багато людей.

Кайл глянув на неї.

— Відчуваєш?

Вона кивнула.

— Так.

І додала:

— І щось іще.

Село виявилося невеликим. Зо два десятки хат, збитих у нерівне коло. Дерев’яні стіни, дахи, притиснуті до землі. І сліди. Багато слідів у ще вогкій весняній землі.

Занадто багато.

Люди помітили їх одразу. Розмови стихли. Рухи сповільнилися. Декілька просто зупинилися й дивилися. Не вороже, але насторожено.

Азарг зупинився на краю поселення.

— Добрий вечір.

Ніхто не відповів одразу. Потім із-за спин вийшов чоловік, старший за інших.

— Подорожні?

— Так, — коротко відповів Азарг. — Нам би переночувати.

Чоловік подивився на них і завагався.

— Переночувати… — повторив він.

І додав тихіше:

— Не вчасно ви приїхали. Ех.

Кайл трохи подався вперед.

— Це проблема?

Чоловік похитав головою.

— Для вас — може бути.

— У нас… — він запнувся. — Негаразд зараз.

Алія відчула, як усередині щось напружилося.

— Що саме сталося? — спитав Азарг.

Чоловік не відповів одразу. Потім сказав:

— Люди зникають.

Кайл коротко всміхнувся.

— Вовки? Зголодніли за зиму?

Чоловік похитав головою.

— Ні.

— Якби вовки — ми б знали. Звиклі до них. Дали б раду.

Алія подивилася на хати. Вікна були зачинені ставнями. Навіть зараз, коли ще не зовсім стемніло.

— Коли? — тихо спитала вона.

Чоловік перевів на неї погляд.

— Уночі. Завжди вночі.

Кайл трохи повернув голову до Алії й подумав, що вона вже щось знає. Або відчуває.

— Шукали? — насупився Азарг.

Чоловік стиснув губи.

— Так. Але нічого. Ні слідів, ні людей. Наче їх і не було.

Алія повільно видихнула.

— Ні, — тихо сказала вона. — Вони були. Просто їх забрали.

Кайл насупився.

— Хто?

Алія подивилася в бік темніючого лісу за селом і продовжила невпевнено:

— Не хто. А що.