Раді Вас бачити!

Кайл не любив чекати. Особливо в чужих місцях, де було надто тихо. Де існував якийсь свій розпорядок і ритм, який ніяк не вдавалося вловити ззовні.

Азарг сидів біля стіни, спокійно спостерігаючи за тим, що відбувається, ніби вже давно все зрозумів і просто чекав, коли це дійде до інших. Рей кудись зник — «залагодити справи», як він сказав. Алія пішла ще на одну перевірку.

І це не давало спокою. Занадто довго. Чого вони взагалі від неї хочуть? Наче від того, що вона складе якісь тести, їм стане легше збирати ефір. Чи вони справді заберуть її до своїх веж! Дарма вони повірили тому Рею і приїхали сюди.

Кайл провів рукою по волоссю й різко видихнув. Йому хотілося рухатися — і явно не лише йому одному. Хвіст Цица, що час від часу сипав дрібними іскрами, вже майнув за рогом.

— Я оглянуся, — кинув він батькові й пішов наздоганяти улюбленця Алії, який, вочевидь, вирішив самостійно знайти дівчину.

Азарг навіть не повернув голови.

— Не лізь туди, де не розумієш правил.

— Я просто гляну. Та й цей пройдисвіт уже кудись утік.

— Саме так усе й починається, — спокійно відповів Азарг.

Але не зупинив. Кайл уже йшов швидким кроком слідом за втікачем-пухнастиком.

Усередині будівля була заплутаною. Коридори розходилися в боки, сходи вели вниз і вгору, двері — однакові, без позначок. Тут не було випадкових людей. Кожен знав, куди йде.

Окрім нього.

Він пройшов один поворот, другий. Спустився нижче. Тут було тихіше. Холодніше. Камінь під ногами — вологий, наче сонце сюди ніколи не доходило.

І запах. Спершу ледь вловимий. Потім сильніший. Не гниль. Щось інше. Кайл насупився. Схоже, саме цей запах і привабив тхорика.

Попереду почулися голоси. Він зупинився за поворотом.

— …не тримається, — сказав хтось.

— Тримається, — спокійно відповів другий. — Просто чинить опір.

— Вони всі спочатку такі.

Кайл трохи нахилився, щоб роздивитися тих, хто говорив. За ґратами було приміщення. Низьке. Без вікон. Уздовж стіни — люди. Вони сиділи. Або лежали. Хтось дивився в підлогу. Хтось — у порожнечу.

Їхні очі здавалися надто порожніми. Рухи — млявими. В одного руки були обмотані металевими смугами, закріпленими до стіни. Не ланцюгами, а якимись акуратними скобами. Наче так було «правильніше» або наче його не тримали — а привчали.

— Цей ще нічого, — сказав один із магів. — Швидко зламається.

— Із півдня? — спитав другий.

— Так.

Кайл стиснув зуби. Один із тих, що сиділи, раптом різко сіпнувся, ніби щось відчув.

— Вітер… — прошепотів він.

Голос зірвався.

— Тихо, — сказав маг і торкнувся його шиї чимось металевим.

Чоловік сіпнувся й затих.

Кайл зробив крок назад. Надто різко. Так, що під ногою скрипнула підлога. І він ледь не скрикнув, коли відчув, як маленькі лапки вже деруться на його штанину.

Один із магів повернув голову.

— Хто там?

Але Кайл уже, підхопивши тремтячого тхорика, відступав геть, не розбираючи дороги. Йому здавалося, що серце б’ється надто голосно. Він піднявся сходами майже бігом, не звертаючи уваги на людей, на повороти, на погляди.

Лише коли опинився в головній залі, зупинився.

Подих збився. Він провів рукою по обличчю.

— Дідько…

Алія.

Думка вдарила різко.

Якщо вони дізнаються. Якщо Рей скаже. Якщо її теж…

Він різко розвернувся. Чи можна йому довіряти, чи він завів їх усіх у пастку? А вони самі просто прийшли сюди, як вівці, повіривши в обіцяну допомогу й безпеку? Кайл стиснув кулаки. Рей знав. Не міг не знати. Якщо з Алією щось станеться — він не чекатиме пояснень.