Раді Вас бачити!

Міські ворота відчинялися на світанку. Алія прийшла ще раніше.

Небо лише починало сіріти, і вулиці ще були майже порожні. Нічна прохолода трималася між кам’яними стінами, а сухий вітер ліниво перекочував піщинки бруківкою.

Вона стояла біля стіни, удаючи, що поправляє ремінець на мішку, і спостерігала.

Вартові позіхали. Один сидів на перевернутій бочці, другий ліниво перевіряв вози кількох подорожніх, які вчора змушені були залишитися в місті через церковну процесію. Їхні власники, як і Алія, чекали відкриття воріт.

Ніхто не звертав на неї уваги.

Коли важкі стулки воріт нарешті почали розходитися, скрип прокотився площею.

Першим вийшов якийсь чоловік. Алія помітила його краєм ока.

Він рухався дивно — рівно, майже не дивлячись довкола. Ішов так, ніби вже знав дорогу. І наче йшов не сам.

Вона вирішила, що це запізнілий караванник, який поспішає наздогнати своїх. За кілька хвилин вона пройшла через ворота слідом.

Свіже ранкове повітря зустріло її прохолодою й запахом сухої трави. За містом дорога одразу ставала ширшою та тяглася між низькими пагорбами на південь.

Алія не озиралася. Якщо озирнутися — можна передумати. А передумувати було не можна. Забагато всього збіглося водночас. Шукачі, церква, відчуття наближення вітру — і вона.

Навряд чи це випадковість.

***

Зникнення помітили лише ближче до ранку.

Караванник, що прокидався вночі, розплющив очі вже на світанку й насупився.

Місце поруч усе ще було порожнім.

Він сів, потягнувся й оглянув двір.

— Фарійсе? — покликав він.

Відповіді не було.

За кілька хвилин він уже стояв біля воріт, розмовляючи з вартою.

— Кажу вам, він уночі вийшов і не повернувся.

— Може, в місто пішов, — ліниво знизав плечима вартовий.

— Він без чобіт вийшов, — похмуро сказав караванник.

Це змінило справу.

За деякий час про зникнення вже знав господар торгового двору.

Ще за кілька хвилин про це знали й двоє постояльців із третьої кімнати.

Кайл слухав мовчки. Азарг ставив запитання спокійно й точно.

— Коли його бачили востаннє?

— Уночі, — відповів караванник. — Я чув, як грюкнули двері. І подумав — по нужді вийшов.

— А вранці?

— Не повернувся.

Азарг кивнув.

— Він міг піти з міста?

Вартовий біля воріт почухав підборіддя.

— Уранці один чоловік вийшов першим. Ішов дивно… ніби ще не прокинувся.

— Це він? — запитав Азарг після того, як вартовий описав незнайомця, що видався йому дивним.

Караванник подивився на нього й зблід.

— Так.

Вартовий хмикнув.

— Ну, значить, пішов.

— Він був один? — тихо запитав Кайл.

Вартовий замислився.

— Ні… зачекайте.

Він примружився, згадуючи.

— Дівчина ще була. За кілька хвилин пройшла. Із мішком.

Кайл і Азарг переглянулися.

— Як виглядала? — запитав Азарг.

— Звичайна. Темне волосся. Служниця, мабуть. Я її часто біля караванного двору бачив.

Азарг не поспішав із висновками.

— Куди веде дорога? — запитав він.

— Західний тракт, — відповів вартовий. — Потім пагорби. А далі на південь починається пустеля.

Кайл підвів погляд.

— Пагорби…

Азарг кивнув.

Він уже здогадувався, про що думає його учень.

— Схоже, вітер знову знайшов дорогу, — тихо сказав він.

Кайл нічого не відповів. Але його рука мимоволі торкнулася передпліччя — там, де під шкірою тягнулися нерівні лінії старої мітки.

Вони не боліли. Поки що.

— Ходімо, — сказав Азарг.

— Думаєш, ще не пізно?

— Якщо пощастить.

Вони вийшли з воріт за кілька хвилин.

Вартовий провів їх поглядом.

— А хто вони такі? — запитав караванник.

Вартовий знизав плечима.

— Люди, які йдуть туди, куди інші не хочуть.

Дорога за воротами вже поволі нагрівалася під сонцем, що сходило. Десь попереду, серед пагорбів, вітер і далі вів свою здобич.

І дорога, якою йшла Алія, вела туди ж.