Раді Вас бачити!

Минуло майже два місяці.

Зима в Міддарі так і не стала справжньою.

Сніг випадав рідко й майже одразу танув. Зате дощі не припинялися. Вулиці поселення перетворювалися на довгі смуги сірої багнюки, і навіть дерев’яні настили іноді майже зникали під водою.

Дім поступово ожив.

Кайл полагодив віконниці, укріпив дах і притягнув звідкись нову заслінку для печі. Азарг розібрав скрині й розклав карти на столі. У кутку знову з’явилися в’язки мотузок, старі інструменти Шукачів і мідні мітки, якими вони іноді позначали шлях.

Алія більшу частину часу проводила з зошитами.

Спочатку все здавалося дивним. Вправи, вправи й ще раз вправи.

“Сядь на відкритому місці.”

“Спробуй відчути рух повітря.”

“Не шукай вітер. Помічай його відсутність.”

Вона пробувала знову і знову. Іноді виходило, іноді — ні.

Інколи вітер здавався живим: він рухався між будинками, огинав дахи, ковзав уздовж стін.

А іноді повітря стояло так нерухомо, що Алія починала сумніватися, чи відчуває вона взагалі щось.

Одного разу вона просиділа у дворі майже годину.

Коли вона розплющила очі, Кайл стояв поруч, спершися на паркан.

— Медитуєш?

— Вчуся.

— Схоже на сон із відкритими очима.

Алія насупилася.

— Ти міг би іноді не жартувати.

Кайл знизав плечима.

— Тоді мені доведеться говорити серйозно.

— І?

— Я не впевнений, що вмію.

Він пішов раніше, ніж вона встигла відповісти.

Таке траплялося часто.

Іноді Кайл допомагав їй — пояснював, як читати хмари або як зрозуміти, що буря прийде раніше, ніж зазвичай. А іноді раптом ставав холодним і відстороненим.

Наче між ними знову з’являлася невидима стіна.

Алія довго не розуміла, чому.

Одного вечора Азарг зітхнув, дивлячись на них через стіл.

— Не звертай уваги на Кайла.

Алія підняла голову.

— Я не…

— Звертаєш, — спокійно сказав він.

Вона трохи помовчала.

— Він мене ледь терпить.

Азарг тихо усміхнувся.

— Це не так.

Він налив собі трохи чаю.

— Просто ти зайняла місце, яке колись належало іншій людині.

Алія насупилася.

— Його матері?

Азарг кивнув.

Деякий час вони сиділи мовчки. За вікном вітер повільно гнав вулицею мокре листя.

— Кайл був малим, коли ми почали брати його з собою в дорогу, — сказав Азарг. — Він завжди бачив її поруч.

Він подивився на зошити на столі.

— А тепер поруч ти.

Алія обережно провела рукою по обкладинці однієї з книг.

— Я не хочу займати її місце.

— І не займаєш.

Азарг підняв погляд.

— Але Кайлу потрібен час, щоб це зрозуміти.

У цей момент двері відчинилися. Кайл увійшов до будинку, струшуючи з плаща дощові краплі.

— Чудові новини.

Азарг трохи підняв брову.

— Які?

Кайл усміхнувся.

— Кажуть, вершина Лисого пагорба знову суха. Значить, дощі скоро закінчаться. День-два — і можна буде вирушати.

Він подивився на них.

— Схоже, у нас з’явилася робота.

Кайл подивився на Алію.

— Ти ж хотіла практики

Алія відчула, як усередині спалахнуло бажання вирушити в дорогу.

Практика.

Нарешті.