Раді Вас бачити!

Ранок у торговому дворі Халстада завжди починався з води.

З бочок, із глухого плюскоту, з лайки тих, хто не встиг зайняти місце біля умивальні. Пил, що долітав із південним вітром, за ніч осідав, і його потрібно було змивати з обличчя й з рук, вичісувати з волосся.

Алія спустилася з глечиком раніше за інших служниць. Вона все ще відчувала вчорашню тишу всередині — неприємну, як паузу перед ударом. Та тиша змусила її занервувати й зібрати у вузлик свою невелику кількість речей, якими вона встигла обжитися.

У дворі вже стояли двоє нових постояльців.

Старший розмовляв із господарем. Спокійно, неголосно.

Молодший — той самий із розсіченою бровою — стояв біля бочки, стягнувши плащ і сорочку до пояса. Обливався водою й коротко здригався від холоду.

Вона збиралася пройти повз.

Справді.

Але затрималася.

Не тому, що він був красивий — хоча був. Шкіра на плечах обгоріла від сонця, рухи — впевнені, без зайвої показовості.

Просто… вона дивилася занадто довго.

Він помітив.

Підняв брову, трохи насмішкувато.

— Вода безплатна, — сказав він. — Але відра швидко закінчуються.

Алія моргнула, усвідомивши, що тримає глечик і стоїть, як дурна.

— Я не по воду прийшла.

— Тоді по що? — Він нахилив голову, ніби справді чекав відповіді.

— По роботу.

Він усміхнувся й знову хлюпнув на себе водою.

І тоді вона побачила.

На його передпліччі — не поріз, не звичайний шрам. Лінії. Нерівні, ніби хтось малював по шкірі розпеченим дротом. Червонуваті, що тягнулися до ліктя, спліталися в ламану спіраль.

Не візерунок.

Слід.

Її пальці стиснулися на ручці глечика.

Вона вже бачила таку мітку.

Одного разу до церковного дому привели пораненого чоловіка. Він марив, кликав вітер на ім’я й лаявся на нього так, ніби це був давній знайомий. Настоятелька тоді прошепотіла:

— Дивись, це Шукач. Небезпечна людина.

У нього теж була така мітка.

Алія відвела погляд першою.

— Ви надовго? — запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав звичайно.

— Не знаю, — знизав він плечима. — Як вийде.

Це була не відповідь.

Вона кивнула й пішла, відчуваючи його погляд, що проводжав її спину, поки вона віддалялася.

Не важкий. Просто уважний.

***

У залі зранку було шумно. Каравани готувалися вирушати, інші — тільки прибували. Господар уже нервував.

— Аліє, — покликав він, — віднеси сніданок на двох і простеж, щоб у третій кімнаті не було зайвих вух.

— Чому?

— Бо наші нові гості хочуть тиші.

Вона нічого не сказала. Лише кивнула.

Підіймаючись сходами з тацею, вона сповільнила крок біля дверей третьої кімнати.

Голоси були приглушені, але слова — чіткі.

— …якщо це тут, ми відчуємо.

— Відчуєш ти, — відповів старший. — Я лише перевірю.

— І якщо вона вже нестабільна?

— Тоді ми запізнилися.

Серце вдарило сильніше.

Вона.

Алія завмерла.

— Не поспішай, Кайле, — продовжив старший. — Ми не знаємо, хто це. І не знаємо, чи знає вона сама.

Кайл.

Ім’я залишилося в пам’яті.

Дошка під її ногою скрипнула.

У кімнаті стало тихо.

— Хто там? — голос старшого став жорсткішим.

Алія штовхнула двері, не даючи собі часу на роздуми.

— Ваш сніданок.

Обидва чоловіки подивилися на неї.

Спокійно. Без різких рухів.

Але тепер вона дивилася на них інакше. Це були не просто подорожні.

Шукачі.

І вони щось шукають. І, судячи зі слова «вона», — не річ.

Вона поставила тацю на стіл.

Кайл затримав на неї погляд трохи довше, ніж потрібно. І від того погляду стало трохи неспокійно. Не відчуття небезпеки, а від думки про щось могутніше, ніж вона сама. Як просто неба перед грозою — коли повітря густішає й завмирає.

Коли вона вийшла, їй знадобилося кілька секунд, щоб знову зробити вдих.

Унизу у дворі хтось голосно сперечався про ціни. Чувся стукіт посуду й рипіння кроків.

Здавалося, ранок жив своїм звичним життям.

Але тепер вона точно відчувала: вони приїхали не випадково.

І якщо вона вже вирішила йти — це треба зробити сьогодні. Бо завтра може бути пізно.