Спочатку:
На сторінку книги
Дорога за містом швидко порожніла.
Передмістя з його рідкісними городами лишилося позаду, і тепер тракт тягнувся між низькими пагорбами з рідкою жорсткою травою. Каміння стирчало з землі, мов старі драконячі зуби. Сонце тільки піднімалося, але повітря вже починало нагріватися.
Алія йшла швидко. До мішка вона пришила дві лямки, щоб він не тягнув плече. Думки все ще крутилися навколо одного й того ж: піти якомога далі від міста. Поки не пізно.
Вітер між пагорбами був інший.
Він не дув поривами, як у місті. Він тягнув. Майже непомітно, але наполегливо, ніби десь попереду хтось поволі тягнув за невидиму нитку, що ніби тягнулася з глибини живота.
Алія зупинилася на мить і подивилася вперед.
Чоловік, який вийшов із воріт першим, усе ще був на дорозі. Він ішов тим самим рівним кроком, не озираючись і не сповільнюючись. Відстань між ними майже не змінювалася.
Дивно.
Зазвичай подорожні або йдуть швидше, або зупиняються. Але цей просто йшов. Спокійно й рівно, ніби вже багато разів проходив цією дорогою.
Алія насупилася.
І раптом знову відчула це.
Ту саму внутрішню тишу.
Не порожнечу. Не страх. Радше — напруження. Як перед грозою.
Вона озирнулася. Пагорби довкола здавалися звичайними. Каміння, пил, рідка трава. Але вітер… Він ніби чекав.
Чоловік попереду зупинився, звернувши з дороги вбік. Алія теж сповільнила крок.
Він стояв на краю невеликої воронки в піску. Звичайний осип — такі часто утворювалися на схилах. Пісок сповзав униз і збирався в м’якій ямі. Нічого незвичного.
Чоловік зробив крок уперед.
Алія раптом різко видихнула. Щось було не так.
— Зачекайте! — крикнула вона.
Він не відреагував. Зробив ще крок. І земля під його ногами повільно зітхнула.
Пісок раптом поплив. Спершу трохи. Потім сильніше.
Чоловік похитнувся. Його нога провалилася.
Він не закричав. Не спробував відскочити. Він просто почав повільно йти вниз.
Пісок навколо його ніг рухався. Кругами. Наче вода, в яку хтось кинув камінь.
— Гей!
Алія кинулася вперед.
Чоловік уже провалився майже до колін. Його тіло нахилилося, і він важко осів набік.
Він був непритомний. Алія схопила його за руку. Шкіра була холодною й вологою.
— Давайте! Отямтеся! Допоможіть же мені! — видихнула вона, намагаючись тягнути.
Але тіло не рухалося.
Пісок продовжував повзти вниз, затягуючи його все глибше. Тепер уже по пояс.
Алія вперлася ногами в край воронки й потягнула сильніше. Пісок під її чоботами заворушився.
Вона завмерла.
На секунду їй здалося, що земля дихає.
Знизу. Під стопами.
І тоді пісок у центрі воронки раптом розійшовся.
Усього на мить. Але цього вистачило.
У глибині майнуло щось темне. Вологе. Величезне. Надто велике для звичайної істоти.
Алія різко втягнула повітря.
— Ні… ні, ні…
Вона потягнула чоловіка ще раз. Тіло трохи зрушило.
І в цей момент згори почувся тупіт копит.
***
Кайл помітив воронку першим.
— Батьку, дивися!
Старший Шукач уже бачив.
На дорозі попереду стояла дівчина. Вона стояла навколішки біля краю осипу й тягнула когось із піску. Сам пісок рухався.
Кайл вилаявся крізь зуби.
— Пізно…
— Ні, — спокійно сказав Азарг. — Ще ні.
Кайл уже зістрибував із сідла. На ходу він стягнув ремені, скидаючи важку сумку й металевий футляр, який ударився об каміння й відкотився вбік.
Пісок під ногами дівчини різко просів.
Кайл скотився схилом воронки й схопив чоловіка за плече.
— Тримай його!
Їхні руки на мить зіткнулися в піску. Алія навіть не встигла здивуватися.
Удвох вони потягнули тіло вгору. Пісок під ними почав обертатися швидше. Десь глибоко знизу пролунав глухий скрегіт.
Азарг уже стояв на краю воронки.
— Швидко.
Він схопив чоловіка за куртку й різко смикнув угору.
Тіло вирвалося з піску.
Тієї ж миті центр воронки різко обвалився всередину. Пісок осипався вниз, закриваючи темну діру.
І все стихло.
Лише вітер пройшовся схилом, піднімаючи легкий пил.
Кілька секунд ніхто не говорив. Кайл важко дихав, усе ще тримаючи чоловіка за плечі.
Алія сиділа поруч, упершись руками в землю.
— Що… це було?.. — тихо сказала вона.
Азарг не відповів одразу. Він дивився на осип. Пісок уже лежав спокійно. Ніби нічого не сталося.
— Воно спало, — раптом сказала Алія.
Кайл підняв голову.
— Що?
Вона все ще дивилася на пісок.
— Там… під землею. Воно спало.
Вона провела рукою по волоссю, намагаючись підібрати слова.
— А потім вітер… ніби розбудив його.
Азарг уважно подивився на неї.
— Ти це відчула?
Алія кивнула.
— Не його. Радше… поклик. Але не для мене.
Вона замовкла. Кайл раптом згадав про контейнер і озирнувся.
Той лежав за кілька кроків від воронки. Скрізь щілину в кришці сочилося блакитнувате світло.
Кайл підвівся й підійшов до нього.
— Батьку…
Старший Шукач уже бачив. Він спокійно кивнув.
— Так.
Вітер.
Кайл машинально торкнувся передпліччя. Під шкірою тягнулися нерівні лінії мітки.
Азарг знову подивився на Алію.
Вона все ще сиділа на землі поруч із непритомним чоловіком.
— Ти врятувала його, — сказав він.
Вона знизала плечима.
— Він просто йшов… просто туди.
— Ти знала, що там небезпечно?
Алія повільно похитала головою.
— Ні.
Потім тихо додала:
— Але відчувала.
Азарг на секунду замовк.
Потім тихо сказав Кайлові:
— Схоже, ми її знайшли.
Вітер пройшовся пагорбами.
Десь глибоко під піском щось повільно ворухнулося — і знову затихло.
