Раді Вас бачити!

Щойно я переступила поріг кав’ярні, як одразу ж начепила на обличчя натягнуту усмішку й попрямувала до столика, за яким сиділа Ліна. Подруга захоплено гортала щось у телефоні, тому не одразу мене помітила.

— Привіт! — радісно вигукнула я, опускаючись на стілець навпроти.

Ліна відірвала погляд від екрана й прискіпливо взялася мене розглядати. Моя усмішка миттєво почала спадати, але я щосили спробувала втримати її на обличчі з надмірним ентузіазмом.

— Ти якась дивна, — пробурмотіла вона, примружившись. — З тобою точно все гаразд?

Маска доброзичливості спала остаточно. Ну чому вона завжди все помічає?

— Так, — бадьоро збрехала я, але Ліна лише підозріло звузила очі й недовірливо скривилася.

Я приречено закотила очі. Від неї правди не приховаєш. Я вже остаточно збагнула, що з мене нікудишня брехуха, і зрештою мені просто необхідно поділитися з нею всім, що сталося.

— Гаразд, — важко зітхнула я. — Я зовсім не в порядку.

Я сперлася ліктями на стіл і втомлено підперла рукою голову. Ліна занепокоєно озирнулася довкола, а тоді раптом зупинила свій погляд на великому вікні кав'ярні. Її очі шоковано розширилися.

— Стривай, це хіба не Давид? — запитала вона, з підозрою зиркнувши на мене.

Я дещо невпевнено, але все ж глянула у вікно. Мені хотілось посміхнутися, але я стримала себе. Він стояв, спершись один плечем до стовпа світлофора, його міцні руки були сховані у кишенях, а погляд був зосереджений на мені. Карі очі ні на мить не відвернулись, вони стежили, торкались моєї шкіри, яка вже починала рум’яніти.

— Я можу зараз встати та відправити його до біса, — заявила подруга.

— Все нормально.

— Він сказав тобі щось? Якщо…

— Господи, давай перестанемо говорити про нього. Зі мною все добре.

Її погляд недовірливо пройшовся мною, але потім вона зітхнула та кивнула головою. Я полегшено видихнула.

— Чому ти хотіла зустрітися? — поцікавилася я.

— Ах, так! — вона зчепила пальці у замок й підсунулася ближче, зручно вмощуючись на стільці. — Один мій давній знайомий розповів, що його компанія терміново потребує фінансового аналітика. Я одразу ж запропонувала твою кандидатуру, і він без вагань погодився.

— Справді? — відверто здивувалася я.

Я вже встигла розповісти Ліні, що більше ні за що не повернуся до старої компанії, але навіть не сподівалася, що нові перспективи з’являться так швидко.

— Ти можеш прийти до нього на співбесіду в будь-який день, — вона протягнула мені візитку. — Офіс там, звісно, не такий величезний, до якого ти звикла в Давида, але роботи, гадаю, буде чимало.

Я вдячно кивнула.

— Я насправді готова братися за будь-яку справу, — тихо зізналася я.

— Благаю тебе, тільки не кажи цього йому вголос! — пирхнула подруга. — Бо він умить вигадає, чим би тебе ще додатково завантажити. Стас занадто полюбляє користуватися людською безвідмовністю та витривалістю.

Мій погляд упав на картонний прямокутник, який я стискала в пальцях. Це був далеко не єдиний мій шанс, але один із небагатьох, які дозволяли почати все з чистого аркуша просто зараз. Проте спершу мені все одно доведеться заїхати на колишню роботу — я ж так і не написала офіційну заяву на звільнення. Сама лише думка про це лякала через можливість знову зіткнутися з Давидом. Хоча… я й так бачила його ледь не щодня. Чоловік уперто чекав на мене всюди: коли я йшла по хліб, на звичайну прогулянку, у гості до Ліни чи навіть коли просто виносила сміття. Він повсякчас з’являвся в моєму полі зору.

І я чудово розуміла, що з кожним таким разом мій внутрішній захист слабшав. Я м’якшала.

Я мимоволі кинула погляд крізь велике скло на вулицю й раптово помітила, що Давида там уже не було…

***

Моя улюблена пісня Тейлор Свіфт раптово обірвалася, і в кімнаті пролунав гучний рингтон. Я припинила фарбувати вії тушшю й поспішно схопила смартфон, відповідаючи на виклик.

— Ліно, я зараз запізнюся на зустріч!

Я ввімкнула гучний зв'язок і відклала телефон убік, продовжуючи підводити очі.

— Та пізніше підеш, він не образиться, — абсолютно байдужим тоном відгукнулася Ліна. — Я щойно таке побачила! У мене досі серце калатає як навіжене.

Я завмерла й повільно опустила руки, усе ще стискаючи в пальцях щіточку.

— Не говори загадками. Що саме я маю побачити?

— Мерщій зайди на сайт журналу «Стар бізнес».

Я не знала чому, але пальці зрадливо затремтіли від хвилювання, коли я почала шукати названий портал. Щойно відкрилася головна сторінка, моє серце спочатку повністю завмерло від побаченого, а наступної миті забилося з такою шаленою швидкістю, що, здавалося, ось-ось прориве діру в грудній клітці.

Я нерухомо вставилася в екран, часто кліпаючи, наче заголовок міг у будь-яку мить безслідно зникнути. Мої очі знову й знову пробігали по жирних літерах: «Шок у сфері бізнесу: Відомий мільярдер сколихнув усіх своєю заявою про відставку». Нижче виднілося посилання на відеоматеріал, і я, не роздумуючи ні секунди, клацнула по ньому.

На екрані з’явився Давид, і я затамувала подих.

— Я розумію, що для вас це стало повною несподіванкою, оскільки компанія стрімко розвивалася і весь процес йшов гладко, — упевнено заговорив він. — Але насправді на нашому шляху з самого початку лежав камінець. Камінець, який я колись поставив власноруч. З часом він виріс і перетворився на величезну брилу, яка не просто завадила рухатися вперед, а й узагалі почала руйнувати компанію.

У трансляції постала пауза. Я із завмиранням серця чекала, коли він продовжить свою промову.

— Насправді я тут не для того, щоб виправдовувати свої вчинки, — упевнено продовжив Давид із телеекрана. — Це було зухвало та нерозумно з мого боку — брехати партнерам та людям, які спостерігають за мною і прагнуть чогось досягти в цьому жорстокому світі. Я повністю визнаю свою помилку. Але найбільшу провину я відчуваю перед людиною, яка показала мені цей світ з іншої сторони — з тієї, якої я раніше ніколи не помічав. Вона відкрила в мені зовсім інше я. Я побачив ті речі, які до цього ігнорував роками. І вони виявилися прекрасними, як і вона сама. Не знаю, чи побачить вона цей ефір, але я прошу тебе пробачити мені.

Мій телефон більше не видавав ні звуку. Я так і стояла нерухомо, витріщаючись на екран, який уже починав тьмяніти. Господи… Я вражено притисла долоню до рота, повністю захоплена вихором емоцій, що захлиснули мене після перегляду.

Він пішов у відставку. Він привселюдно благав про вибачення. Мені здавалося, що моя голова вмить перестала міркувати. Але серце… серце невпинно калатало, і його потужні поштовхи відлунювали в кожній клітинці мого тіла.

«Я мушу його побачити!» — ця думка спалахнула миттєво й одразу ж переросла в дію. Геть не переймаючись тим, як виглядаю, я чимдуж кинулася до передпокою.

Я рвучко відчинила вхідні двері й застигла на порозі від шоку.

Давид стояв прямо переді мною у своїй звичній, упевненій манері. Я непомітно сковтнула клубок у горлі, заворожено ковзаючи по ньому поглядом.

— Привіт, — безтурботно промовив він.

Моя шкіра відреагувала на його голос, покрившись сирітками.

— Чому ти це зробив?

— Я казав тобі, що зроблю все, щоб ми були разом. Якщо прийдеться піти у відставку — нехай!

— Ти збожеволів, — пробурмотіла я. — Ти можеш вибрати собі будь-яку іншу жінку, і не залишати роботу.

— Можу. Але не хочу. Рада директорів забажала моєї відставки. Я не став їм заважати та відійшов від справ генерального директора.

Його слова викликали шок на моєму обличчі. Він говорив це з ще сильнішою наполегливістю, ніж раніше.

— Але як же тепер…

— В мене ще залишається частина акцій, — додав Давид.

— Але ж це те, чим ти дорожив.

Кутики його губ піднялися.

— Я справді працював, бо мені це подобалося. Прагнув довести щось самому собі й усьому світові, — тихо заговорив Давид. — А тепер у мене з’явилося зовсім інше заняття. І йому я віддаюся сповна, як нічому іншому в житті.

Я важко сковтнула, відчуваючи, як запитання саме крутиться на язиці й проситься назовні.

— І чим же ти зараз займаєшся, Давиде Левицький?

Він хитро усміхнувся й ледь помітно схилив голову набік. Давид підійшов ще ближче, і в мої ніздрі вмить ударив його знайомий парфум — аромат, від якого я безсило танула щоразу, коли цей чоловік опинявся поруч.

— Намагаюся повернути тебе.

Кінчики його пальців ніжно торкнулися мого волосся, а за мить зупинилися на підборідді, злегка піднімаючи його вгору.

— І як успіхи? — ледь чутно прошепотіла я.

— Сам не знаю, — він невимушено знизав одним плечем, зазираючи мені у вічі. — Але, здається, усе йде досить непогано.

Мої ноги мало не підкосилися від того, яким палким, магнетичним поглядом він мене зміряв. Його глибокі карі очі уважно вивчали кожну рису мого обличчя, а тоді зупинилися на губах. Я судорожно й непомітно провела по них кінчиком язика, але Давид усе одно зафіксував цей рух. Його подих умить став важчим.

— Можна тебе поцілувати? — з надією в голосі запитав він.

Я буквально плавилася від того невидимого жару, який раптом спалахнув між нами. Давидові все ж удалося зробити так, щоб моє поранене серце знову йому відкрилося. Він справді старався. Я на власні очі бачила, як запекло він боровся за наше майбутнє, і більше не могла ігнорувати той очевидний факт, що досі палко його кохаю.

Я кивнула, і його губи миттю обрушилися на мої у глибокому поцілунку. Моя рука мимоволі потягнулася до його шиї. Боже, я так сильно скучила за ним! Його руки торкалися тієї частини моєї душі, яка вже збиралася закритися від усього світу назавжди.

Його долоня лягла на мою потилицю й притягнула ближче. Я була настільки окрилена, що не одразу збагнула, як Давид поглибив поцілунок, безповоротно тавруючи мене своїми губами.

— Не розбивай моє серце знову, — тихо попросила я між поцілунками.

Його погляд миттєво пом’якшав.

— Не розіб’ю, ніколи, — прошепотів він перед тим, як знову припасти до моїх уст.

І я йому повірила. Хоч він знову дав мені обіцянку, я твердо знала, що цього разу він її дотримається. Я відчувала це в кожному його обережному дотику, у кожному слові та вчинку. За нами зачинилися двері квартири, і я вирішила більше не стримуватися, коли Давид гарячими губами припав до моєї надто чутливої шкіри на шиї. Моє тіло палахкотіло від палкого бажання, щоб він торкався мене більше, довше. Я довіряла йому зараз сильніше, ніж будь-коли у своєму житті.

— Я так не хочу зупинятися, — хрипко прошепотів він, а тоді залишив ніжний вологий поцілунок за моїм вухом.

— Не зупиняйся, — видихнула я.

Підсвідомо я почала намацувати ґудзики його сорочки й квапливо розстібати їх, один за одним оголюючи його ледь засмаглу шкіру.

— Ніколи.

Він підхопив мене на руки та поніс до спальні, доводячи, що я важлива йому та повторюючи одне таке важливе слово — кохаю…