Раді Вас бачити!

«Усі знають про наш договір», — слова Давида прокручувалися в моїй голові, наче заїжджена платівка. Я досі не могла повірити, що це сталося насправді.

— Хто? Як? — це були перші слова, які мені вдалося вичавити з себе. Але Давид тоді лише похитав головою.

Усю дорогу назад він сидів, не зронивши ні слова. Він мовчав у літаку. Мовчав у машині, коли ми їхали до його офісу… Це гнітюче мовчання повільно вбивало щось усередині мене. Чоловік наче замикався в собі, відгороджуючись від усього світу.

Автомобіль зупинився, і Давид швидко вийшов. Я схопила свій телефон і вже збиралася вийти слідом, але він зупинив мене жестом. Його погляд був абсолютно пустим.

— Ігор відвезе тебе до будинку, — холодно кинув він.

— Але…

Давид зміряв мене суворим поглядом, та за мить, схоже, усвідомив свої дії, і його обличчя трохи пом’якшало.

— Будь ласка, — крізь стиснуті зуби прошепотів він. — Їдь додому.

Його погляд став важким. Він тиснув на мене, змушуючи підкоритися й не суперечити йому. А мені ж так хотілося вчинити навпаки! Я мала намір піти з ним, бо була впевнена, що йому стане легше, якщо я буду поруч. Але він затято відштовхував мене. Зрештою я здалася й переможено кивнула, погоджуючись із його рішенням.

— Якщо ти так наполягаєш, я поїду, — сказала я, відчуваючи, як у горлі стоїть неприємний, болісний клубок.

З неприємним відчуттям всередині, я повернулась назад в салон автомобіля та глянула на нього. Мені чомусь стало образливо, те як він поводився. Чоловік не попрощавшись, зачинив дверцята та пішов до вхідних дверей будівлі, де знаходився офіс компанії. Я міцно стиснула пальці на колінах і, важко зітхнувши, глянула на будівлю, яка почала стрімко віддалятися, щойно автомобіль зрушив з місця.

Наступні п’ять хвилин я сумно дивилася у вікно, навіть не намагаючись узяти телефон до рук. Мені геть не хотілося перевіряти, що там пишуть, адже я наперед знала: нічого хорошого там точно немає.

Проте коли пролунав звук сповіщення, я все ж кинула погляд на екран. Там висвітилося повідомлення від однієї з найближчих мені людей. Відкривши чат, я помітила, що повідомлень було вже кілька.

Ліна : Я бачила в інтернеті опублікували ваш договір.

Ліна : Ти в порядку?

Ліна : Подзвони мені.

Мені зараз не завадило б із кимось поговорити, тож, довго не думаючи, я набрала її номер.

Буквально після першого ж гудка в слухавці пролунав її дзвінкий голос:

— Господи, Алісо, я вже думала, що з глузду зійду! — я скривилася, злегка відсунувши телефон від вуха. Ліна інколи буває занадто галасливою. — Я коли побачила статтю, одразу намагалася тобі додзвонитися, але мене весь час перенаправляло на голосову пошту. — Дівчина на мить замовкла, а тоді тихіше додала: — Алісо?

— Зі мною все гаразд, — відповіла я. — Принаймні в такому порядку, в якому взагалі можна бути в цій ситуації.

Я почула, як Ліна важко видихнула.

— Давид із тобою? — запитала вона. Раптом мою увагу привернув гуркіт на задньому плані.

— Ні, я їду до маєтку. — Знову пролунав сильний шум, і я не витримала: — Ти де вештаєшся?

— Сусіди в під’їзді надумали одночасно зробити ремонт! — я була певна, що в цей момент вона закотила очі.

Я згадала, як раніше вона постійно бідкалася через цей галас, а тепер мені й самій захотілося її пожаліти — я ж бо знала, що Ліна тримається з останніх сил. Потім у слухавці почулося, як рипнули й зачинилися вхідні двері.

— Знаєш, мені справді не завадило б зараз із кимось поговорити, — випалила я, перш ніж передумати. Вона, напевно, і без мене мала купу справ, тому я вмить відчула себе егоїсткою. — Звісно, якщо ти не зайнята, — одразу ж поспішно додала.

— Я тільки рада втекти з цього хаосу, — безтурботно відгукнулася подруга.

— Мені просто треба комусь виговоритися, — пояснила я, втомлено дивлячись у стелю автомобіля.

— Ти ж казала, що все гаразд, — м'яко дорікнула Ліна.

Я кинула погляд у вікно, помітивши під’їзну доріжку маєтку та сам будинок. Коли авто зупинилося, я вийшла й попрямувала до входу.

— Усе гаразд, — запевнила я її. — Просто…

— Червоне чи біле? — перебила вона.

Я розгублено насупилася.

— Що?

— Вино червоне чи біле? — перепитала дівчина. — Хоча… червоне підійде більше, — пробурмотіла вона до себе. — Без вина розмова не клеїтиметься, тому я вирішила заскочити в магазин.

— Гаразд, я чекаю на тебе, — сказала я, відчиняючи вхідні двері.

— Твій особистий психолог буде за кілька хвилин, — кинула вона наостанок і закінчила виклик.

Я тихо засміялася й похитала головою. Ми з нею завжди поводилися як особисті психологи одна для одної. Ми знали найпотаємніші таємниці й жодного разу не проговорилися. Я почувалася щасливою, маючи таку надійну подругу.

За якийсь час Ліна з’явилася на порозі маєтку з пляшкою вина та моїми улюбленими тістечками. Вона завжди знала, що мені потрібно. Ми засіли у вітальні. На кухні в одній із шафок я відшукала якісь келихи й наповнила їх вином. Перед тим як умоститися на дивані, я протягнула один із них Ліні.

— Ніколи б не подумала, що все зайде так далеко, — зітхнула подруга.

Я потягнулася до коробки з десертами й узяла один із них.

— Вочевидь, для нас усе було занадто легко й нудно, тому доля вирішила розбавити наші будні, — іронічно промовила я й надкусила тістечко. — Знаєш, поруч із ним я зовсім забула про той договір, — задумливо додала я.

— Ти просто дуже сильно закохалася, — м'яко промовила Ліна й підбадьорливо усміхнулася.

— Можливо, — пробурмотіла я й слабо усміхнулася їй у відповідь.

Я продовжувала жувати, але більше не насолоджувалася їжею, як раніше. Чомусь солодощі зараз не приносили мені жодного задоволення — мабуть, мої думки були повністю зосереджені на іншому.

Я похитала головою, струсивши ці думки зі своєї голови. Так, це вдарило по мені, а Давида зачепило ще більше. Я навіть не знала, з чим він зараз мав справу. Я мусила залишитися з ним, попри всі його протести. Але мій послушний характер не дозволив мені цього зробити. І це дратувало.

— Як думаєш, хто це зробив? — раптом запитала Ліна.

Я на мить замислилася. Про наш договір знали не так багато людей. А ті, хто знали ніколи не підставили б, ні мене, ні Давида. Отже, це зробив хтось інший. Можливо, взагалі не з нашого оточення.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Але хтось, кому було вигідно це зробити. Бути власником бізнесу не так й легко, — промовила я, все ще жуючи. — Є багато друзів, то готуйся, що поміж них з’явиться ворог, який тільки мріє, щоб ти впав… і сильно.

— В нього багато ворогів?

— Я не питала.

Ліна задумливо опустила погляд на келих, який тримала в руці. Вона повільно покрутила його, збовтуючи темно-рубінову рідину, а тоді зробила ковток.

— Слухай, — почала Ліна якимось дивним тоном, і я збагнула, що вона явно щось замислила. — А якщо ми самі з'ясуємо, хто це зробив?

— Ти… — я запнулася на пів слові, натрапивши на її рішучий погляд.

Я здивовано кліпнула й пильно подивилася на неї.

— У тебе, вочевидь, уже є план, якщо ти таке пропонуєш, — пробурмотіла я.

Дівчина підсунулася ближче й зручно вмостилася на дивані, схрестивши ноги.

— Думаю, нам варто почати з сайту, на якому розмістили статтю, — твердо сказала вона.

— І що це нам дасть? — запитала я, недовірливо піднявши брову.

— Очевидно, треба копати там, де ця інформація вперше з’явилася. У тебе тут є ноутбук?

— Звідки в тебе взагалі такі ідеї? — я була щиро вражена її винахідливістю.

— Наче ти ніколи не дивилася шпигунських фільмів! — пирхнула вона.

— Зараз принесу, — сказала я, підводячись із дивана.

Я швидко піднялася до нашої з Давидом спальні. Узявши ноутбук, я затисла його під пахвою та поспішила вниз. Ніколи в житті я ще не почувалася справжнім детективом так, як зараз. Я поставила його на низький білий столик перед нами. Щойно я підняла кришку, як екран засвітився, запускаючи систему.

— Господи, чим ми займаємося, — пробурмотіла я, схиливши голову.

Я досі не вірила сама собі, що справді погодилася на цю авантюру. Хоча, можливо, у цьому й немає нічого поганого.

— Ми робитимемо добру справу. І хіба тобі самій не цікаво, хто за цим стоїть?

— Давид і без нас цим зайнявся б і обов’язково знайшов би винного, — тихо зауважила я.

— Хіба в нього зараз і без цього мало клопоту на фірмі? — резонно запитала вона.

— Гаразд, давай уже візьмемося до справи, — втомлено зітхнула я.

Ліна підсунула ноутбук до себе й почала швидко стукати по клавішах. Я присунулася до неї по ближче, спостерігаючи, як вона шукає портал, де опублікували ту кляту статтю.

— Ось! Це він! — тріумфально вигукнула вона.

Вона прокрутила сторінку в самий кінець, де зазвичай зазначають автора. Я швидко пробігла очима по екрану, вловлюючи зміст тексту. Сама стаття мене не надто зачепила — там лише згадувалося, що фіктивна наречена є працівницею фірми. А от Давида висвітлили як не зовсім чесного керівника, який пішов на все, аби підписати контракт з однією великою компанією. Хоча я точно знала, що це брехня. Усе ж почалося з того безглуздого інтерв’ю, де брала участь його колишня, і Давид їй на зло бовкнув, ніби заручений. Але про це, звісно, ніхто сторонній не здогадувався, тож репортер написав те, що було вигідно йому — або ж таємничому замовнику.

Я насупилася, коли побачила незнайоме ім’я та прізвище журналіста.

— І що ми робитимемо з цим... Альбертом? — я ткнула пальцем в екран ноутбука.

— Подзвонимо в редакцію, — відповіла Ліна, гарячково шукаючи свій телефон.

— Ох… — пригнічено застогнала я, потерши чоло. — Це справді необхідно?

— Нам потрібно влаштувати зустріч із цим типом, — скривилася вона так, наче від вимови його імені в неї мав обсипатитися язик.

Я закусила нижню губу й озирнулася довкола, поки подруга переривала все догори дриґом у пошуках мобільного.

— І що ми йому скажемо? — запитала я, а тоді кумедно перекривилася, імітуючи суворий погляд небезпечного агента. — «Це ви написали статтю? А яка була ваша мета?»

Ліна голосно пирхнула й дружньо штовхнула мене плечем:

— Не обов’язково вдавати із себе серійного вбивцю. Ми просто з ним поговоримо, — упевнено заявила вона, натискаючи кнопку виклику.

Я приречено зітхнула й опустила плечі. Що ж, доведеться змиритися з тим, що відсьогодні я перетворилася на Шерлока.