Раді Вас бачити!

Учорашній план із пошуку автора статті закінчився провалом. Як і очікувалося. Виявилося, що цей репортер, Альберт, у них більше не працює. Ліна намагалася дізнатися бодай якісь його контакти, але жінка на лінії навідріз відмовилася допомагати. Вона сухо пояснила, що це конфіденційні дані, які редакція не має права розголошувати, навіть якщо йдеться про колишнього співробітника.

Звісно, ми були розчаровані, але я вглибині душі навіть зраділа: подумала, що це на краще і нам справді не варто туди пхатися.

Зранку я так і не застала Давида, але по зім’ятих простирадлах зрозуміла, що він усе ж приїжджав ночувати. Мабуть, повернувся пізно, коли я вже міцно спала, і просто не захотів мене будити. Хоч як мені не хотілося цього визнавати, я була глибоко засмучена тим, що прокинулася наодинці. Мені так бракувало його глибоких карих очей, які одним поглядом запевнили б: усе добре, ми з усім упораємося.

Я важко зітхнула, спершись руками на свій робочий стіл в офісі. Невже я настільки засліплена рожевими окулярами? Чи просто наївна дурепа, яка завжди сподівається на диво? Я неймовірно втомилася.

Коли я вранці йшла коридором, колеги чомусь не проводили мене засуджувальними поглядами, хоча я, мабуть, на це заслуговувала. Заслуговувала, бо обманювала всіх довкола, а сама завжди виступала за чесність. З моїх грудей вирвалося глухе, здавлене зітхання, сповнене безсилля.

Я безпорадно опустилася в крісло й потерла пальцями скроні. Головний біль накотив із небаченою силою.

— Ще один розірваний договір, — пригнічено зітхнув Влад, виходячи з кабінету.

Він зупинився навпроти мого столу. Його погляд не був спрямований на мене, але я чітко розгледіла в ньому розпач та безпорадність. Навіть не знала, чи не причаїлася за цим усім ще й якась особлива вразливість.

Мені не потрібно було нічого запитувати. Я й так знала, що все катастрофічно погано, і цей крах здавався неминучим.

— Не знаю, чи те, що я скажу, не звучатиме занадто песимістично, але… — Влад приречено похитав головою, — ми втрачаємо компанію. Вона просто вислизає з наших рук, наче якась довбана слизька річ.

Я мовчки сиділа, не знаючи, що відповісти. Усі слова наче вивітрилися з моєї голови, я була не в змозі придумати бодай щось для втіхи.

— Ти як? — раптом запитав він, пильно подивившись на мене.

Я трохи збентежилася:

— Не зовсім, але я буду в нормі, — запевнила його.

Це не був фізичний біль — це був біль душевний.

— Знаєш, у мене зараз немає для тебе жодних завдань, — сказав Влад, і в мене все всередині обірвалося. Я панічно боялася того, що послідує за цим. — Поки Давид не владнає питання з партнерами, ти можеш піти у відпустку.

Я розтулила губи, щоб заперечити, обуритися, але так і не змогла вичавити ні слова, тому лише безсило стисла їх знову.

— Я можу сподіватися, що якщо вам знадобиться допомога, ви мені про це повідомите? — тихим голосом запитала я.

— Авжеж, — кивнув чоловік.

Він не брехав, і я йому повірила. Що ж, гаразд. Знову додому. Чому всім так подобається відправляти мене назад до маєтку? У них що, одна хвороба на двох, чи вони щиро вірять, ніби так мене захищають? Мені не потрібен такий захист.

Я почала повільно збирати свої речі. Схопивши сумочку та телефон зі столу, я пройшла повз Влада. Він опустив погляд, замислившись про щось своє.

— Алісо, — покликав він, коли я вже майже підійшла до ліфта. Я зупинилася й обернулася, дивлячись на нього м’яким, сумним поглядом. — Мені щиро прикро, що все так вийшло.

— Тобі не має за що вибачатися, адже я постраждала найменше з усіх, — я спробувала усміхнутись, але вийшло погано. Навіть це не розбавило ситуації.

— Гаразд. Просто вибач, — наостанок сказав він та зник у своєму кабінеті, з гуркотом зачинивши двері.

Я розвернулася й пішла геть. За кілька секунд я вже стояла в металевій коробці ліфта, що стрімко спускався вниз. На п’ятому поверсі кабіна зупинилася. Я підвела погляд на дівчину в легкій білій сукні з квітковим принтом. Я впізнала її миттєво, хоча було досить дивно бачити її в офісі в такому неформальному вбранні.

— Привіт, — привіталася вона, помітивши мене.

— Привіт.

Оля зайшла всередину й натиснула на кнопку. Ліфт рушив далі. Мій погляд ковзнув по її постаті, зупинившись на картонній коробці в її руках.

— Чому ти з коробкою? — здивовано запитала я, кивнувши на її речі.

Дівчина сумно опустила погляд:

— Я щойно звільнилася.

— Звільнилася? — приголомшено перепитала я.

— Теперішня ситуація підштовхнула мене спробувати щось нове, — пояснила вона. — Я наважилася на переїзд до іншої країни. Пам'ятаєш, я колись розповідала, як мені подобається Швеція, її культура, пейзажі… — Вона ніяково прочистила горло. — Тож я вирішила ризикнути й вирушити туди. Це так несхоже на мене колишню…

— Я щиро рада за тебе. Побачити світ — це найкраще рішення, — кутики моїх губ піднялися в м’якій, підбадьорливій усмішці.

— Я сумуватиму, — тихо зізналася Оля, поглянувши на мене.

— Я теж.

Мій погляд затуманився, і я ніяк не могла збагнути, як усе так швидко сталося. Емоції захлиснули мене з головою. Наступної миті я вже опинилася в міцних обіймах подруги. Оля притиснула мене до себе, а я у відповідь ніжно погладила її по спині. Ми справді стали хорошими подругами. Я познайомилася з нею в цій фірмі — і в цих же стінах ми прощаємося.

— Так, годі розпускати нюні, — удавано суворим тоном сказала дівчина. — Я ж не їду назавжди, до того ж у нас є телефони. Це така зручна штука…

Я щиро засміялася з її дотепності.

— О, це вже значно краще! — підморгнула вона.

Ліфт зупинився, і його металеві двері розсунулися. Щойно за нами зачинилися скляні двері офісного центру, я зупинилася й затамувала подих, спостерігаючи, як її постать поступово віддаляється. Оля виглядала щасливою, і це було єдине, що зараз мало хоч якийсь сенс…

Ближче до вечора Ліна знову з’явилася на порозі мого маєтку, і цього разу — з коробкою глазурованих пончиків. Ще одна солодка пристрасть, без якої ми просто не можемо прожити. Насправді можемо, але категорично не хочемо.

— Ти виглядаєш так, ніби ось-ось розплачешся, — пробурмотіла Ліна, примостившись поруч.

— Що? — розгублено перепитала я і шморгнула носом.

— Ти єдина з усіх моїх знайомих, хто примудряється плакати під легку романтичну комедію, — вона кинула на мене стурбований погляд. — Може, нарешті розкажеш, у чому справжня причина? — лагідно попросила дівчина.

— Я не плачу, — тихо заперечила я.

Вона зміряла мене поглядом, який красномовно говорив: «Я ж не сліпа». Я перевела погляд на екран, удаючи, що зосереджена на фільмі з Енн Гетевей у головній ролі. Спершу я міцно стиснула губи, але все ж наважилася озвучити те, що відчувала:

— Я просто трохи засмучена, — я швидко зиркнула на подругу, вона підняла брову в очікуванні.

— І що саме тебе засмутило? Якщо Давид тебе чимось образив… Я особисто надеру йому дупу, — пообіцяла вона.

— Він не ображав, та й річ зовсім не в цьому.

— Тоді в чому? — Ліна схилила голову набік, не зводячи з мене пильного погляду.

Я похнюпилася й подивилася на чашку, яку стискала в долонях. Чай уже давно охолов, але я все одно продовжувала тримати його, наче намагалася зігрітися.

— Я почуваюся зайвою, — тихо зізналася я. — Хоч як стараюся, не можу збагнути причину такого ставлення до мене. Спочатку Давид відправляє мене додому, тепер Влад дає мені відпустку, про яку я навіть не просила. Не розумію: це така турбота чи я їм просто заважаю?

На кілька секунд я відчула полегшення від того, що нарешті поділилася цим із кимось. Ліна простягнула руку й акуратно забрала в мене чашку. Я хотіла було запротестувати, але просто безсило опустила руки.

— Це більше схоже на турботу, про яку не просили, — пробурмотіла вона. Раптом її брови здивовано злетіли вгору. — Стривай, а може, Влад просто закоханий у тебе?

Я аж пирхнула від сміху. Більшої дурниці мені ще не доводилося чути.

— Він не закоханий, повір мені, — заперечила я, усе ще сміючись.

— Ой, та уяви тільки цей любовний трикутник! Давид викликає Влада на лицарський двобій або… — вона швидко підсунулася ближче на колінах і сперлася рукою на спинку дивана, — як у Середньовіччі: змагаються на мечах, поки хтось не прикінчить суперника!

— У тебе часом немає гарячки?

Вона кумедно насупилася:

— Я в цілковитому порядку, — запевнила вона. — І, як бачиш, мені таки вдалося тебе розвеселити!

— Тобі ще й як вдалося. Більшої нісенітниці я у своєму житті не чула.

І ми разом вибухнули щирим сміхом.

***

Обхопивши себе руками, я йшла доріжкою до воріт, щоб провести Ліну. Біля входу вже стояв автомобіль її хлопця. Дівчина швидко заскочила на переднє сидіння, і за мить пролунав гуркіт двигуна. Я помахала їй рукою на прощання, а коли машина рушила, повернулася в двір.

Щойно я переступила поріг будинку, як пролунав звук дверного дзвінка. Я здивовано насупилася й миттєво розвернулася на п'ятах, підходячи до відеодомофона. Очевидно, я нікого не чекала, а в Давида були ключі, якими він завжди користувався. Серце шалено забилося від легкого хвилювання та передчуття.

Впізнавши чоловіка, який стояв біля воріт, я швидко натиснула кнопку, щоб пропустити його. Я не могла збагнути, навіщо Домінік прийшов так пізно, але вглибині душі сподівалася, що нічого поганого не трапилося.

Я зупинилася на ґанку, спостерігаючи за його наближенням. Від Домініка йшла зовсім інша енергія, ніж від Давида — вона одразу була більш відкритою та невимушеною.

— Давид у себе? — запитав Домінік, зупиняючись навпроти мене.

— Його ще немає, але ти можеш зачекати всередині, — запропонувала я.

— Не хотів би завдавати тобі незручностей.

— Ти їх не завдаси, — заперечила я. — До того ж не личить залишати гостей на порозі.

Він криво усміхнувся. Глянувши кудись убік, чоловік на мить завагався, але зрештою почав підійматися сходами.

— Давид же нічого не скаже на те, що ми залишатимемося наодинці? Мені б не дуже хотілося ходити з розбитим обличчям, — сказав він, злегка зсунувши брови.

— Йому зараз не до мене, — сумно зітхнула я. — Принаймні тепер.

— Так, я чув про вашу ситуацію, — Домінік пильно подивився на мене. — Досі не можу повірити, що він повівся настільки необачно. Це зовсім на нього несхоже.

— Сама не розумію, як усе так вийшло.

Я похнюпилася, розглядаючи свої ніжно-рожеві кімнатні капці.

Раптом на моє плече лягла велика чоловіча долоня. Я здивовано зиркнула вбік, а потім перевела погляд на Домініка.

— У вас усе налагодиться, — щиро запевнив він. — Спочатку я був шокований, побачивши вас разом, але згодом помітив те, що називають справжнім коханням. Він кохає тебе, і мене навіть тішить те, яким він став поруч із тобою.

Кутики його губ піднялися в легкій усмішці, а долоня все ще залишалася на моєму плечі.

— Ходімо, я пригощу тебе чаєм, — оговталася я й кивнула в бік дверей.

— Він хіба що може піти геть, поки я не натовк йому пику, — раптом пролунав грубий, крижаний голос.

Мої очі розширилися, а подих перехопило від шоку.