Раді Вас бачити!

— Так, це особистий літак, — підтвердив мої думки Давид.

Я шоковано дивилася на злітну смугу, туди, де стояв літак, а тоді повільно перевела погляд на Давида.

— Ми кудись летимо?

— Нехай це залишиться сюрпризом, — сказав він і підморгнув.

Він мене зараз зведе з розуму. Я й так кожного разу мало не млію, коли він дивиться на мене теплим, м’яким поглядом. А зараз ще повинна ламати голову над тим, що ж він задумав.

— Зроби мені ласку і не напружуй свій мозок. Розслабся, — попросив він.

Мені здається чи він знущається? Розслабитися? Я не зможу розслабитися, допоки не дізнаюся, куди ми летимо й що він задумав. Та все ж я вирішила довіритися йому й не задавати зайвих запитань. Хай буде що буде.

— Гаразд, — видихнула я.

Він повів мене до літака, і вже за кілька хвилин ми злетіли в небо. Я дотримала слова і за весь час польоту жодного разу не подумала про те, що він приховує. Я просто насолоджувалася моментом. І мені це вдавалося. Я сиділа біля ілюмінатора, спокійно спостерігаючи за хмарами. Давид сидів поруч. Він невимушено тримав мене за руку, я відчувала неймовірний спокій.

Коли літак приземлився, я відчула, як сильно втомилася. Дві години польоту ніби й небагато, але в голові трохи шуміло. Я потерла скроні, потягнулася в кріслі й нарешті подивилася на вікно, намагаючись розгледіти, де ми опинилися.

— Ми проведемо вихідні на півдні Італії, — заговорив поруч Давид, коли ми заїхали в маленьке місто.

Італія? Він щойно сказав «Італія»?

— Боже… — я вражено визирнула у вікно. За склом миготіли затишні італійські вулички. — Тут неймовірно гарно.

— Ми можемо прогулятися містом пізніше, якщо захочеш, — запропонував він.

— Я дуже хочу, — щиро відповіла я.

Коли ми прибули на нашу тимчасову віллу, до мене раптом дійшло: я взагалі не взяла з собою речей. Усе відбулося так спонтанно. На мені був мій звичний одяг — коричневі штани та легка блузка, і це все.

— Давиде? — гукнула я, виходячи зі спальні.

— Так, сонечку? — відгукнувся він звідкись знизу.

Я спустилася сходами й помітила в його руках пакети з їжею. Вирішила не думати про те, де він устиг їх узяти, і повернулася до своєї проблеми.

— Мені зовсім немає чого вдягнути, — пробурмотіла я.

— Хочеш щось інше?

— Я не можу піти на прогулянку так, — я красномовно вказала на своє вбрання.

— Тоді прикупимо тобі щось прямо тут. Мабуть, поблизу є якийсь торговий центр, — він розгублено почухав потилицю. — Можемо поїхати просто зараз.

— Зараз? — я здивовано кліпнула.

Я ж бачила, що він говорить серйозно, але не втрималася, щоб не перепитати.

— Так, зараз, — відповів він.

Уже за пів години, переступаючи поріг розкішного торгового центру, я відчула легке хвилювання. Навколо блукали сотні людей, а очі розбігалися від яскравих вивісок та вітрин. Я б точно тут загубилася, якби поруч не було Давида.

— Думаю, нам сюди, — пробурмотів він.

Я глянула на вивіску магазину, а тоді, випустивши долоню чоловіка, рушила туди.

— Зачекай! — покликав він. Я застигла на місці й повернулася до нього.

Давид скоротив відстань між нами й протягнув мені пластикову картку. Я здивовано витріщилася на неї.

— Ось, візьми, — він кивнув на карту в своїй руці.

— Я… — слова раптом зникли, і я не змогла вимовити нічого притомного. Але, зібравшись на силі, все ж видавила: — В цьому немає потреби, я…

Він подивився на мене поглядом у стилі «Бери, бо я не відчеплюся», тож я здалася й забрала пластик. Тепер у моїй долоні лежала золота картка Давида.

— Там достатньо коштів, — продовжив він. — Купуй усе, що подобається.

Я вдячно кивнула.

— Ти не підеш зі мною? — запитала я, не відриваючи погляду від його очей.

— Мені потрібно відлучитися у справах, — відповів він. — Я знайду тебе трохи пізніше.

— Гаразд.

Він розвернувся й пішов у протилежному напрямку, а я так і залишилася стояти біля дверей магазину, проводжаючи поглядом його постать. Що ж… Схоже, пора йти за покупками.

Я зайшла до першого відділу, оглядаючи вішалки з одягом. З допомогою милої консультантки я вибрала легку молочну сукню з квітковим принтом, кілька базових футболок та джинсові шорти. На вулиці було неймовірно спекотно, тож кондиціонер, який працював тут на повну потужність, став справжнім порятунком.

Раптом я зупинилася біля ще однієї вітрини — сукня на манекені просто приголомшила мене. Вона здавалася, мабуть, дещо занадто відкритою, але мені шалено захотілося її приміряти.

Ноги самі завели мене до магазину. Вказавши консультантці на сукню, я запитала, чи можна її приміряти. Уже в примірочній, вдягнувши її, я просто не могла відвести від себе погляду. Безперечно, раніше я б нізащо такого не вдягла. Але мені шалено захотілося здивувати Давида, тому я її придбала.

Я так захопилася сукнями та іншим одягом, що геть забула про білизну. У пам’яті спливло, що трохи далі я бачила потрібну крамницю, тож вирішила повернутися. Я простягнула руку, торкаючись ніжного мережива. Комплект був яскраво-червоного кольору, який викликав якесь дивне, приємне тремтіння в тілі.

— Тобі личитиме, — пролунав над вухом знайомий голос.

Я злегка відсахнулася й зустрілася з карими очима Давида. Окинувши його поглядом, я не помітила в його руках нічого, окрім одного маленького пакета, тоді як у мене їх було вже два.

— Я не впевнена…

Я не встигла запротестувати, як він зняв цей комплект й упевнено поніс на касу. З іншим, якого я випадково торкнулася, чекала така сама доля. Цього разу я не стала заперечувати: зрештою, це його гроші, і якщо він хоче зробити мені подарунок, то нехай.

— Думаю, цього досить, — звернулася я до Давида й простягнула продавчині картку для розрахунку.

— Гаразд, — погодився він. — Тоді можемо повертатися на віллу.

Коли ми повернулися я одразу ж побігла в спальню, щоб переодягнутися. Я одягнула легке плаття блакитного кольору, а волосся зібрала у високий пучок. Закінчивши, схопила маленьку сумочку та вийшла.

— Куди підемо? — запитала Давида, коли спускалась сходами.

Він стояв переодягнений у світлу футболку-поло та кремові штани. Я помітила, як його погляд пройшов по мені, трохи затримавшись на ногах.

— Ми можемо прогулятися містом, — запропонував Давид.

— Це звучить непогано, — погодилася я.

Давид вийшов за мною, зачиняючи вхідні двері. За кілька кроків він наздогнав мене та взяв за руку, переплівши на пальці. Ми прогулювалися маленькими вуличками та оглядали все довкола. Я кілька разів змусила його зайти в сувенірну лавку, щоб придбати трохи сувенірів з подорожі.

Сонце вже сідало за обрій, коли ми вирішили наостанок прогулятися набережною.

Я схилила голову та притулилася до Давида, відчуваючи його тепло.

— Тобі холодно? — запитав Давид, притискаючи до себе.

— Ні, — заперечила я, хоча відкриті плечі сукні таки лоскотав морський бриз.

— Ми можемо повернутися, якщо ти втомилася чи змерзла.

— Ні, я хочу ще трохи пройтися, — тихо відповіла я.

Він без зайвих слів прийняв мою відповідь, і ми рушили далі під тихий шум хвиль.

— Хіба це не дивно? — раптом порушила я тишу.

Давид насупився й перевів на мене погляд.

— Що саме?

Я опустила погляд собі під ноги.

— Усе це. Наша подорож сюди... Вона здавалася мені божевіллям. Я досі не можу повірити, що ти просто залишив офіс і полетів зі мною в Італію. Особливо після всього, що нас пов'язувало... Це так не схоже на тебе.

— Це просто вихідні, — спокійно відказав він і поцілував мене в маківку. — І компанія без проблем проживе без мене ці кілька днів.

— І все ж... Тобі тут подобається? — запитала я, нарешті наважившись заглянути йому в очі.

Наші погляди перетнулися й наче прикуті застигли один до одного.

— Мені подобається бути тут поруч із тобою, — тихо відповів Давид. — Де ти, там і я.

Він сильніше стиснув мою долоню, а тоді нахилився й ніжно поцілував мене в оголене плече, змусивши моє серце зробити сальто.

— Зараз може линути злива, — тихо пробурмотів Давид.

— З чого ти взяв? — зацікавлено запитала я.

Він перевів погляд убік, на море.

— Хвилі, — коротко пояснив він.

Я звернула увагу на те, як сильно вода б'ється об берег. Він мав рацію. Ось-ось почнеться дощ, і нам потрібно якнайшвидше дістатися вілли.

Ми були вже недалеко від нашого будинку, коли я відчула, як перші краплі впали мені на шкіру.

— Ходімо швидше! — скомандував Давид.

Я пришвидшила крок і, саме коли почалася сильна гроза, забігла під навіс будинку. Широко всміхаючись, я глянула на двір, а тоді раптом піддалася пориву і зробила кілька кроків вперед, опинившись просто під зливою.

Я стояла, заплющивши очі й насолоджуючись моментом. Дощ уже не був таким сильним, як на початку — великі краплі з глухим шумом розбивалися об бруківку. Я повернулася до Давида, який так і залишився стояти біля відчинених дверей, і грайливо схилила голову набік.

— Іди до мене! — гукнула я, усміхаючись.

Я бачила, як він вагався, але за мить усе ж зрушив із місця й зупинився впритул до мене. Я заворожено спостерігала за тим, як дощові краплі стікають його обличчям. А тоді зазирнула в його очі — такі теплі, сповнені турботи та несподіваного спокою.

Я взяла його руку й упевнено поклала собі на талію. Давид здивовано підняв брову, але з цікавістю стежив за кожним моїм рухом.

— Я знаю, як це робиться, — буркнув він, коли я спробувала перехопити його іншу руку.

— Не сумніваюся.

Він сам простягнув мені долоню. Я вклала в неї свою, і ми почали повільно хитатися. Давид ні на мить не зводив з мене свого погляду. Ми були наче прикуті один до одного. Дві самотні половинки, які нарешті з’єдналися в одне ціле.

— Ти божевільна, — пробурмотів Давид, і на його губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Я твоя божевільна, — виправила я його й тихо засміялася.

Наш сміх змішався із шумом дощу, створюючи навколо нас наш власний затишний світ.

— Так. Моя, — погодився Давид.

Тільки коли ми остаточно промокли, то поспіхом забігли в дім, щоб решту вечора зігріватися гарячим чаєм та обіймами.