Раді Вас бачити!

Зранку я вкотре покрутилася біля дзеркала, оглядаючи себе з ніг до голови. Сьогодні я трохи постаралася над своїм вбранням й одягла щось надто незвичне для мене. Замість звичних штанів я вдягла білу спідницю-олівець і чорну сорочку з укороченими рукавами та V-подібним вирізом. Як на мене, це виглядало елегантно й витончено — саме того, чого я й домагалася.

Нам рідко випадала нагода їхати до офісу разом, тому сьогодні мені хотілося мати бездоганний вигляд. Нахилившись до дзеркала, я освіжила губи блиском і всміхнулася своєму відображенню.

— Ідеально! — прошепотіла собі під ніс.

Схопивши зі столика сумочку, я поспішно спустилася сходами. Мої підбори дзвінко цокотіли, відбиваючись десь у грудях. Моє серце пропустило кілька ударів, коли я помітила Давида. Він стояв у вітальні, повернувшись до мене спиною і невимушено засунувши руки в кишені чорних штанів.

Затамувавши подих, я тихо підійшла ближче. Чоловік був настільки зосереджений на краєвиді за вікном, що не одразу почув мої кроки.

— Доброго ранку! — спокійно промовила я.

Давид спершу озирнувся, а тоді розвернувся всім тілом і підійшов упритул.

— Доброго ранку, — сказав він, повільно роздивляючись мій образ. — Ти сьогодні занадто красива.

Я ніяково відвела погляд, відчуваючи, як до щік підступає рум'янець. Ну от як мені звикнути до його слів, до цієї прискіпливої уваги й до того, як саме він на мене дивиться? Від цього ж можна просто збожеволіти!

— Мені сприймати це як комплімент? — запитала я, зазирнувши йому в очі.

Боже, ці прекрасні очі... Мені інколи здавалося, що я закохалася саме в них. Такі темні, зазвичай звиклі випромінювати холод і небезпеку, але зараз вони були геть іншими. Вони виказували тепло й захват, яких я раніше ніколи в них не бачила.

Він повільно, зовсім не поспішаючи, нахилився до мого вуха й тихо, але твердо промовив:

— Тільки як комплімент.

А наступної миті він ніжно взяв мене за руку й повів до виходу:

— Нам час їхати.

Ми вийшли з маєтку, тримаючись за руки. Точніше, Давид міцно тримав мою долоню у своїй і, схоже, взагалі не мав наміру відпускати. Але мені це шалено подобалося. Мої пальці так затишно почувалися в його теплій руці, що якби моя воля — я б ніколи не розривала цей зв'язок.

— Ти хоч іноді відпочиваєш? — запитала я, порушуючи тишу, в якій ми їхали. — Тобто… я хотіла сказати, у тебе ж буває вільний час, але ти навіть зараз витрачаєш його на відповіді на листи.

Він не одразу відірвав погляд від екрана. Але коли нарешті глянув на мене, я не помітила в його очах ні роздратування, ні невдоволення, хоча підсвідомо готувалася саме до такої реакції.

— Мені подобається моя робота, — спокійно, без зайвих емоцій відповів він.

Цікаво, а що ще йому подобається? Я мимоволі подивилася на власне коліно, де лежала важка долоня Давида. Він поклав її туди, щойно ми сіли в автомобіль, а я не стала заперечувати.

— А як щодо хобі? — вирішила детальніше розпитати я, хоча всередині вже закрадалися серйозні сумніви.

— Немає, — рівним тоном промовив він, знову повертаючись до смартфона. — Я вважаю за краще витрачати час на те, що приносить гроші.

Я сперлася підборіддям на руку й задумалася. Звісно, можна було здогадатися, що в нього немає жодних захоплень. Він увесь час присвячує виключно розвитку компанії. Проте я завжди вважала, що кожен має мати віддушину — заняття, яке приносить не гроші, а душевне задоволення.

— Давиде Олександровичу, ми приїхали, — голос водія раптово вирвав мене з роздумів.

Давид коротко кивнув йому, а потім перевів погляд на мене. Його пальці все ще злегка стискали моє стегно.

— Побачимося ввечері, сонечко.

І знову це прізвисько.

Давид першим вийшов з машини й подав мені руку. А далі сталося те, чого я геть не очікувала: прямо на парковці офісу він нахилився і м'яко поцілував мене в губи.

— Не можу втриматися, щоб не поцілувати тебе, — з напівусмішкою пояснив він свій вчинок.

Я просто завмерла, не знаючи, що відповісти. Мені здається, чи він справді натякає на те, що закохався? Чи це просто гарна акторська гра? Про почуття вголос він ще не говорив, та й зважаючи на те, що минув лише тиждень від дня, коли ми офіційно стали парою…

Відчувши раптову сухість у горлі, я ніяково кашлянула, намагаючись повернути самовладання.

— Здається, на тебе чекають, — тихо сказала я, помітивши за його спиною дівчину з папкою в руках.

Її погляд знервовано перебігав з нас на підлогу. Вона явно почувалася ніяково, ставши свідком нашого інтимного моменту.

— На мене завжди хтось чекає, — зітхнув Давид, а тоді нарешті відпустив мою долоню й розвернувся, щоб піти.

Він упевнено рушив уперед, а я слухняно пішла слідом. У холі було досить галасливо: усі кудись поспішали, і цей ранковий офісний шум чудово відволікав мене від настирливих думок. Я навіть не помітила, як ззаду підбігла Оля й різко потягнула мене в інший бік коридору — подалі від чужих очей.

— Я все бачила! — її очі неприродно блищали, що мене навіть трохи налякало. — Брехня не приймається. Ви тепер справді разом? По-справжньому?

Вона нетерпляче вдивлялася в моє обличчя. Після кількох секунд паузи я здалася й мовчки кивнула.

— А-а-а! — заверещала подруга й міцно стиснула мене в обіймах.

— Тихіше ти! — прошипіла я, озираючись.

У цю мить вона поводилася як маленька дитина, якій щойно довели, що Санта-Клаус насправді існує.

— Я так рада за тебе! — Оля нарешті відступила й звичним жестом розправила блузку.

— А з тобою що? — примружилася я. — Навіть не думай відкручуватися. Я ж бачу, щось не так. Ти якась знервована.

Її обличчя скривилося, наче я зачепила вкрай неприємну для неї тему.

— Пам’ятаєш той день, коли я прийшла в офіс уся в багнюці? — почала вона здалеку.

— Авжеж пам’ятаю. Ти тоді була просто злюща, — підтвердила я.

Оля кивнула й стишила голос:

— Учора, коли я поверталася з магазину, раптом помітила на вулиці ту саму автівку.

Я здивовано ахнула, а вона емоційно закивала:

— Так-так! Я сама остовпіла від несподіванки!

— І що ти зробила?

— Я була настільки розлючена, що вирішила помститися. Ну… я взяла свої ключі й добряче подряпала йому крило… — зізналася вона, закусивши нижню губу.

Я застигла, переварюючи почуте. Загалом я категорично проти псування чужого майна, але як згадаю, в якому жахливому стані Оля тоді прийшла на роботу… Що ж, по заслузі козлу. Але одне питання все одно не давало спокою.

— Чекай, а де саме ти її помітила? Тебе точно ніхто не бачив?

— А от це найцікавіше, — похмуро прокоментувала вона. — Машина стояла на парковці в моєму ж дворі. Я спершу зраділа, що доля підкинула таке везіння. А виявилося, усе геть кепсько. Цей тип — мій новий сусід з будинку навпроти.

Я злегка відкрила рота від подиву. Оце так збіг обставин…

— Але ти не хвилюйся, він не знає. Принаймні, поки що.

— Ти дзвони, якщо знадобиться допомога, — сказала я, підбадьорливо стиснувши її передпліччя.

— Щоб сховати труп?

— Сподіваюся, до цього не дійде, — буркнула я.

Вона слабо всміхнулася мені.

— Гаразд, я піду вже, — зітхнула подруга й пішла.

Я опустила руку й подивилася їй услід. Олина розповідь мене відверто насторожувала, адже коли не знаєш людину, ніколи не здогадаєшся, чого від неї чекати. Але все ж я намагалася заспокоїти себе думкою, що подруга за потреби зуміє за себе постояти.

***

Насупившись, я ще раз перечитала робочий лист, що надійшов з самого ранку. Нам відмовили. Я стрімко піднялася зі стільця й поспішила до кабінету Влада.

Після короткого стуку я рішуче зайшла всередину.

— Якщо це не дуже важливо, залиш мене наодинці, — пробурмотів він, не відриваючи погляду від екрана ноутбука.

— Компанія, якій ми надсилали запит, відмовилася з нами співпрацювати, — слова вилетіли з моїх вуст на одному подиху.

Влад миттєво підвів голову, його очі небезпечно звузилися.

— Негайно домовся про найближчу зустріч.

— Буде зроблено.

Я розвернулася й вийшла, морально готуючись до дуже важкого й напруженого дня.

Наступні кілька годин перетворилися на суцільний телефонний марафон, але мені таки вдалося досягти свого.

— Вони готові зустрітися сьогодні, — повідомила я, знову зупинившись навпроти його столу.

— Отже, їх усе-таки цікавить, що саме ми можемо запропонувати, — задумливо пробурмотів Влад, прокручуючи між пальцями ручку.

— Можливо, — припустила я.

— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною, — сказав він, відкинувши ручку вбік.

— Гаразд. Я зараз же забронюю нам столик для переговорів, — запевнила я.

Мене завжди виснажували подібні бізнес-зустрічі, адже доводилося занотовувати кожну дрібницю й пильно стежити, аби нічого не пропустити… Але водночас я любила цю роботу. Та й працювати в компанії Влада завжди було комфортно.

— Думаєш, нам вдасться їх переконати? — запитав він, коли ми вже спускалися до машини.

— Ми обов'язково їх переконаємо, — оптимістично відповіла я.

Він хмикнув і криво всміхнувся:

— Сподіваюся, ти маєш рацію.

Коли наше авто нарешті зупинилося біля призначеного ресторану, я знервовано опустила погляд на своє вбрання. Провівши спітнілими долонями по гладкій тканині білої спідниці, я глибоко вдихнула й міцніше притиснула сумочку до колін.

— Ти маєш чудовий вигляд, — заспокоїв мене Влад, глянувши на мене краєм ока.

Діставши телефон, я розблокувала екран, щоб перевірити час.

— Нам час іти, — звернулася я до Влада. — Вони мають бути тут з хвилини на хвилину.

— Добре. Нам не варто запізнюватися, якщо ми справді хочемо підписати цю угоду.

Я ствердно кивнула й потягнулася до ручки, відчиняючи дверцята машини. Коли вийшла на вулицю, в обличчя дмухнув теплий літній вітер, розвіваючи моє волосся, ретельно зібране в низький хвіст.

Кинувши швидкий погляд на фасад ресторану, я рушила слідом за Владом усередину. Біля входу привітна хостес уточнила деталі бронювання й провела нас до потрібного столика.

— Ви будете щось замовляти зараз? — запитала офіціантка, щойно підійшовши.

— Ми зробимо замовлення трохи пізніше, — люб’язно усміхнувся їй Влад.

— Гаразд, — кивнула дівчина й відійшла, залишаючи нас наодинці.

Повернувши голову в бік скляних дверей, я помітила, як до нашого столика впевнено прямують двоє чоловіків. Кожен тримав у руці діловий портфель, і обидва мали вкрай рішучий вигляд.

— Вони йдуть, — стиха прошепотіла я Владу.

Він ледве помітно кивнув і випростався, якраз коли партнери зупинилися поруч.

За годину запеклих дискусій ми так і не змогли дійти згоди. Мене це неймовірно дратувало й виснажувало. В якийсь момент я майже зневірилася, очікуючи, що угоду буде повністю провалено і нам доведеться шукати інший шлях.

— Нам категорично не підходить ваша пропозиція, — відрізав старший із них.

Цей тип не сподобався мені ще відтоді, як сів навпроти. Його пихатий тон просто виводив із себе.

— Послухайте, ми пропонуємо вам унікальні умови, — несподівано для самої себе втрутилася я, намагаючись говорити максимально впевнено й твердо. — Співпрацюючи з нашою компанією, ви зможете в рази збільшити свій чистий прибуток. Ми гарантуємо повну надійність. Наша команда щодня працює над розширенням та вдосконаленням послуг. І нам би дуже хотілося бачити вас серед партнерів, які нам довірилися. Але якщо цей варіант здається вам ризикованим, ми все зрозуміємо й запропонуємо співпрацю вашим конкурентам.

Чоловіки здивовано переглянулися між собою. Нарешті один із них прочистив горло:

— Нам потрібно порадитися. Дайте нам п’ять хвилин.

Ці п’ять хвилин тягнулися як ціла вічність. Усередині все тремтіло від хвилювання, хоча зовні я намагалася зберігати абсолютний спокій. Я була впевнена в кожному своєму слові, але тепер панічно боялася, що могла все зіпсувати своєю надто сміливою промовою.

Серце забилося десь у самому горлі, коли чоловіки повернулися й подивилися на нас непроникними поглядами. Передбачити їхнє рішення було неможливо.

— Що ж, ми готові з вами співпрацювати, — зрештою вимовив той самий суворий представник.

У мене наче камінь з душі впав, і я нарешті змогла полегшено вдихнути. Влад усе ще зберігав серйозний вираз обличчя, діловито обговорюючи з партнерами технічні деталі підписання контракту. Але щойно чоловіки пішли, я полегшено видихнула й подивилася на свого начальника. У нас вийшло. У мене вийшло!

— Блискуча робота, Алісо, — задоволено промовив він, помітно розслабившись. — Я вкотре переконався, що не помилився, коли запропонував тобі стати моєю правою рукою.

— Думаю, ми були чудовою командою, — тепло відповіла я йому.

Він щиро всміхнувся й підвівся:

— Замов собі все, що забажаєш, компанія оплачує цей обід.

Кинувши це наостанок, Влад попрямував до виходу з ресторану.

Наче почувши його слова, біля мого столика миттєво опинилася офіціантка, готова прийняти замовлення.

— Що ви можете запропонувати з десертів? — з усмішкою запитала я.