Спочатку:
На сторінку книги
— Для початку почнемо з вечері, — почав Давид. — Я скажу своїй асистентці, щоб вона обрала заклад і зарезервувала нам столик.
Я намагалась швидко йти за ним, але почувши це зупинилась.
— Я можу це зробити, — сказала я, насупившись.
Він повернувся до мене. Його очі зустрілися з моїми. В мене пробіг мороз по шкірі від цих небезпечних карих очей.
— Я сказав, що це зробить вона, — мовив він, з небезпечними нотками, після чого продовжив йти.
Я закотила очі.
— І більше не роби цього!
— Чого саме?
— Ти знаєш про що я, — і з цими словами він зайшов у ліфт.
Я хотіла знову закотити очі, але стрималася. Ще було зарано, щоб почати жаліти.
— На коли мені підготуватись? — в останню мить запитала я.
— У тебе є час до восьми, — промовив він, перш ніж двері ліфта зачинилися перед моїм носом.
***
Я стояла посеред своєї кімнати, простір якої був завалений моїм одягом. Все, що я знаходила було не те. Занадто відкрите, занадто просте, занадто вишукане... Усе було "занадто". Відкинувши чергове плаття, я стала передивлятися одяг, який був розкиданий на ліжку. Судячи з того, що Давид є власником компанії, то скоріш за все ми підемо в не простий ресторан.
— Може ось це... — я приклала до себе плаття темно-зеленого відтінку.
Тканина на дотик була ніжною, а з правого боку був великий розріз, який досягав середини стегна. Воно цілком могло підійти.
— Ти вже вибрала?.. — Ліна замовкла, як тільки відкрила двері в кімнату.
— Це що? Тут впала бомба?! — вона зайшлася сміхом, коли долала гори з купи одягу.
Я знизала плечима.
— Не можу знайти відповідну сукню, — пояснила я.
— Ах! Щоб ти без мене робила, — вона поглянула на купу одягу та витягнула червоне плаття. Тонкі бретелі, ззаду відкрита спинка, довжина нижче колін — це був хороший варіант. Але мені воно здалось занадто відкритим.
— Воно не підійде, — я розчаровано видихнула.
— Ти йдеш на побачення. Це саме те! — вона простягнула мені сукню. — Біжи переодягатися. Твій принц не буде тебе довго чекати.
Я жартівливо кинула в неї спідницею, яка першою попалась під руку. Зачиняючи двері, почула її дзвінкий сміх. Звичайно, я не могла не розказати їй правду. Коли я повідомила їй, що йду на побачення, вона завалила мене питаннями: хто він і чи це хтось зі знайомих. А я не звикла брехати, тому розповіла їй все з самого початку.
Я провела рукою поверх плаття, дивлячись у дзеркало. Це не справжнє побачення, але я хвилювалась. Що ж, не щодня приходиться прикидатися фальшивою нареченою й ходити на побачення з фальшивим хлопцем. Сподіваюсь, нам вдасться зіграти закохану пару.
Вийшовши з під'їзду, помітила великий чорний джип, припаркований на узбіччі. Я попрямувала туди і побачила Ігоря — водія Давида. Він відчинив мені задні дверцята, і я ковзнула всередину, поглянувши на чоловіка, який сидів біля мене. Він був зосереджений на своєму телефоні, напевно, відповідаючи на робочі листи.
Давид був одягнений у стильний чорний костюм, безперечно, пошитий на замовлення, волосся укладене назад, а на руці виблискував новенький Rolex.
— Привіт, — привіталась я.
Він відірвав свій погляд від телефону і зосередив на мені. Його погляд пройшовся від мого світлого волосся, яке було укладене гарними хвилями, до чорних туфель на високій шпильці. Чесно кажучи, від цього розглядання в мене пройшовся мороз по шкірі.
Кивнувши, він повернувся назад до свого телефону.
Я пирхнула.
— Щось не так?
— Ні, все прекрасно, — саркастично мовила я.
Якщо не враховувати того, що мене розглядали як об’єкт, а потім тільки кивнули. Але що я хотіла? Ми просто граємо закохану пару, я не повинна чекати від нього компліментів.
— Ти готова? — запитав Давид, як тільки ми під’їхали до потрібного місця.
Я відірвала свій погляд від вікна і поглянула на нього.
— Готова, — впевнено промовила. Принаймні намагалась, щоб це звучало так.
Перед тим як вийти, я швидко поправила зачіску та перевірила макіяж. Хотіла, щоб все виглядало ідеально. Водій Давида відкрив мені дверцята й допоміг вийти. Я вдячно йому посміхнулась і попрощалась, коли він від’їхав.
— Ось. Візьми. — Давид зупинився перед входом, і простягнув мені маленьку червону коробочку.
— Що це?
— Обручка, — сказав незворушно.
Я здивовано кивнула й відкрила коробку. Звідти на мене дивився величезний камінь розміром з горіха. Діамант виблискував від світла ліхтарів, а по боках помітила ще декілька крихітних.
— Господи... Він не завеликий? — запитала я.
Моя рука в порівнянні з обручкою виглядала такою маленькою. В мене одразу з’явився страх не загубити її, бо тоді прийдеться розплачуватись за неї до кінця життя. Я боюсь навіть уявити скільки та каблучка коштує.
— Здається ти забула, що у тебе наречений володіє найбільшою логістичною компанією. — Давид нетерпляче зиркнув вбік — Одягай її, і ходімо в заклад.
Я кивнула та легенько витягнула її з коробки, одягаючи на свій палець. Вона виглядала такою красивою. Давид простягнув мені руку, і я, вхопившись за неї, попрямувала з ним в середину.
Мої підбори цокотіли по мармуру, коли хостес вела нас до нашого столика. Ресторан, як я й підозрювала, був не зі звичайних. Тут усі були елегантно одягнуті та вишукані. У залі грала тиха класична музика. А приглушене освітлення додавало інтимності та затишку.
Давид відсунув для мене стілець. Я подякувавши йому, сіла на м'яке сидіння, яке він плавно підсунув до столу. Він швидко зайняв місце на проти мене.
— Ти неперевершена у цьому платті, — сказав він.
Я відчула, як мої щоки вкрив легкий рум'янець. Звичайно я розуміла, що він це сказав для того, щоб я розслабилась. Адже, я стискала пальці на колінах так, що кінчики пальців побіліли.
— Дякую.
Коли до нас підійшов офіціант, я довірилась Давиду у виборі страв і попросила обрати страву замість мене. Він погодився. Коли офіціант прийняв замовлення й пішов, між нами запала тиша.
— Тут гарно, — промовила я, оглядаючи приміщення.
Інтер'єр поєднував у собі мінімалізм та лофт стилі. На стелі висіли красиві люстри. А позаду було місце для танців; декілька пар легенько рухались під музику.
Я розуміла, чому він хотів, щоб ми повечеряли у людному місці. Тут нас зможуть побачити його знайомі.
Після декількох секунд тиші, я запитала:
— Можливо, ти б хотів дізнатися щось про мене? — Не почувши нічого у відповідь, я продовжила. — Гаразд. Якщо ти не питаєш, я сама розповім...
Не встигла я продовжити, як він почав:
— Аліса Ковальчук. Двадцять чотири роки. Є молодша сестра. В школі ходила на танці...
— Звідки ти це все знаєш? — перебила його.
— Ти працюєш в моїй компанії. Дізнатись інформацію про тебе це не проблема.
Я видала здивоване "О".
В цей момент до нас підійшов офіціант з нашим замовленням. Я зробила ковток вина, щоб трохи освіжитись.
— На цьому тижні повинен відбутись благодійний вечір, — почав Давид. — Я туди запрошений і ти маєш скласти мені пару, як моя наречена.
Я кивнула.
— Але нам потрібно вигадати історію нашого знайомства? — припустила я.
— Так. І це я беру на себе.
Я зосередила свій погляд на Давиді.
— Мені цікаво, чому ми повинні вдавати так довго?
Я примружилась та почала стежити за його рухами.
— Ми маємо підписати важливу угоду, а це займе не мало часу. Тому, щоб не складати жахливе враження ми будемо вдавати, — просто сказав він, а потім додав : — Я розумію, ти думаєш, що я міг би знайти виправдання, що ми розійшлися, але як я вже й сказав це для того, щоб не складати жахливе враження для майбутніх партнерів.
— А що на рахунок закоханості?
— Ти можеш з кимось зустрічатись, просто будь обережна, — сказав Давид.
— Ні, ти не зрозумів. Я мала на увазі, що якщо, припустимо, хтось з нас закохається і...
— Ти можеш бути спокійна, — я помітила, як кутик його губ піднявся вгору. — Цього не буде. Я не закохуюсь.
Гучні слова для такого чоловіка.
— Ти впевнений? — зухвало мовила, з широкою усмішкою.
Він допив своє вино й нахилився до мене.
— Давай зробимо так: щоб тобі було спокійніше, ми дамо один одному обіцянки, що ми з тобою не закохаємось один в одного. Я зі свого боку — обіцяю, — промовив він і невимушено повернувся до вечері.
Я уважно слідкувала за його рухами, роздумуючи. Ніколи не знаєш, коли прийде це кохання, але, обіцяючи, я перекреслюю цю можливість.
— Обіцяю.
