Спочатку:
На сторінку книги
Я з усіх сил стримувалася, щоб знову не розплакатися, крокуючи холодним лікарняним коридором. Із цими стінами в мене були пов’язані не найкращі спогади, тому я завжди намагалася триматися від лікарень якнайдалі. Коли сестра повідомила, що мені потрібно приїхати саме сюди, у мене наче земля пішла з-під ніг.
Серце забилося ще шаленіше, щойно я побачила Віолетту. Вона сиділа на кріслі, схиливши голову й упершись ліктями в коліна.
— Віолетто, — тихо покликала я її.
Вона підняла голову й зустрілася зі мною поглядом. Сестра миттєво підхопилася, підбігла й міцно обійняла мене за плечі. Я лагідно провела долонею по її золотавому волоссю, намагаючись заспокоїти.
Відірвавшись від мене, вона зацікавлено поглянула на чоловіка, який стояв за моєю спиною.
— Як тато? — стривожено запитала я.
— Його зараз оглядає лікар, — відповіла Віолетта, опустивши погляд. — А це хто з тобою?
Вона хитнула головою вбік. Я прочинила рот, намагаючись бодай щось пояснити, але Давид перебив мене:
— Я її бос.
Я полегшено видихнула, скосивши очі на свою праву руку. Не знаю, як у всій цій метушні я взагалі здогадалася зняти перстень, але це точно врятувало мене від зайвих розпитувань.
Віолетта підозріло примружилася, оцінювально окидаючи Давида поглядом.
— Ніколи не бачила, щоб велике керівництво так опікувалося своїми підлеглими, — уїдливо зауважила вона. — Ви до кожного свого працівника так ставитеся?
— Віолетто! — із погрозою в голосі прошепотіла я, кинувши на неї застережливий погляд.
— Що? — обурилася вона, поглянувши на мене. — Мені цікаво.
Віолетта знизала плечима й схрестила руки на грудях.
— Не до усіх, — спокійно сказав Давид. — Але зараз не час задавати такі питання. Твоя сестра сама ледь не втратила свідомість, поки ми їхали.
Я затамувала подих, коли двері палати відчинилися й звідти вийшов молодий чоловік у білому халаті.
— Добрий день. Ви родичі Олексія Ковальчука? — запитав він, ховаючи ручку у верхню кишеню.
— Так, він наш батько.
— Унаслідок падіння в нього утворилася незначна гематома на потилиці. Також ми взяли аналізи, а пізніше медсестра забере його на ще одну процедуру. Наразі причин для хвилювання немає.
— Ми можемо до нього зайти? — запитала я з надією.
— Не більш ніж на п’ять хвилин, йому зараз потрібен відпочинок, — серйозним тоном відповів лікар.
— Лікарю, можна вас на хвилинку? — краєм вуха почула я слова Давида, перш ніж зайти до палати.
На очі знову навернулися сльози, коли я побачила батька в такому стані.
— Тату, — тихо покликала я, сідаючи поруч із ним на лікарняне ліжко.
Він розплющив очі й глянув на нас своїм теплим поглядом.
— Мої дівчатка, — ледь чутно прошепотів він.
— Ми так злякалися за тебе, — сказала сестра, сідаючи на стілець поруч.
— Я в нормі, — прохрипів він.
Я міцно стиснула його долоню й тепло усміхнулася. Він завжди був для нас прикладом ідеального батька. Якщо в когось із нас виникали проблеми чи негаразди, він завжди вчив ніколи не здаватися. Ми пробули біля нього ще кілька хвилин, аж поки не прийшла медсестра.
Щойно ми вийшли в коридор, я схопила сестру за руку.
— Ти повертайся додому, а я ще тут залишусь, — мовила я.
— Лікар сказав, що з батьком все добре, — спантеличено сказала вона. — Ти від мене щось приховуєш?
Віолетта занепокоєно закліпала.
— З ним справді все добре, — запевнила її.
— Гаразд, — втомлено видихнула сестра. — Подзвони, якщо буде щось потрібно.
— Іди вже, — сказала, відпускаючи її руку.
Я дивилася їй услід, доки вона не зникла за поворотом коридору. Зовні Віолетта була викапана мама: те ж саме світле тонке волосся, горіхові очі й тендітна статура. Та й характером інколи неабияк її нагадувала.
Раптом я відчула, як чиясь тепла долоня лагідно стисла моє плече.
— Я приніс тобі поїсти.
Давид простягнув мені паперовий стакан із чимось гарячим та пакет зі свіжою випічкою.
— Не знав, що ти любиш тому взяв все, що тут було.
Мене настільки переповнювали емоції, що я, сама до кінця не усвідомлюючи власних дій, піднялася навшпиньки й міцно його обійняла. Поривчасто вдихнула густий запах його парфумів. Перші кілька секунд Давид стояв як укопаний, але згодом я відчула, як його рука легенько й обережно торкнулася мого волосся. Не знаю, скільки часу ми так простояли, але мені зовсім не хотілося його відпускати.
— Все буде добре, сонечко, — прошепотів він мені в волосся.
Я трохи відсторонилася й зазирнула йому в очі, які, як мені здалося, зараз випромінювали щире тепло.
— Дякую, — промовила я від усього серця.
— Чай вихолоне, — м'яко зауважив він.
— Ти приніс мені саме чай? — здивовано перепитала я.
— Так. Але фруктового там не знайшлося, тому я взяв зелений.
Я вражено підняла брови, адже зелений теж був моїм улюбленим. Це, напевно, прозвучало б дивно, але тієї миті мені шалено захотілося його розцілувати.
Відпивши гарячого напою, я ледь не заплющила очі від задоволення. У грудях миттєво розлилося приємне тепло.
— Мені потрібно зробити один дзвінок. Я ненадовго відійду, — сказав Давид, змінюючи тон на більш діловий.
Я лише кивнула, не в змозі відповісти, оскільки мій рот був повністю зайнятий круасаном.
Покінчивши з їжею, я викинула обгортку в смітник і вирішила знайти Давида. Оскільки я вирішила залишитися в лікарні, мені знадобиться змінний одяг. Тож було б непогано, щоб хтось з'їздив за моїми речами.
— Мені вже набридло вдавати з себе шляхетного принца... — Почувши голос Давида, я різко зупинилася й притулилася спиною до стіни.
— Щойно термін договору спливе, я більше не хочу бачити її в нашій компанії. Зрозумів?
Від цих слів моє серце важким каменем упало кудись донизу, а всередині все миттєво похололо.
Я не могла повірити власним вухам. Він уже наперед вирішив мою долю в компанії! Я міцно стисла кулаки, нігтями впиваючись у шкіру до болю. Він виявився безжальним, справжнім лицеміром. Щоразу, дивлячись у його очі, я наївно вірила, що він дбає про мене за власним бажанням. Але все це було довбаною брехнею.
Я рішуче вийшла з-за рогу, чим одразу привернула увагу Давида.
— Я передзвоню, — кинув він у слухавку й завершив виклик.
Я підійшла ближче й просто завмерла перед ним, мовчки дивлячись куди завгодно, тільки не на нього.
— Ти готова їхати? — запитав Давид, ховаючи телефон до кишені штанів.
— Я залишаюся тут, — холодно промовила я.
— Тобі потрібно відпочити, — відрізав він, помітно стиснувши щелепи.
Давид уже починав лютувати, хоча право на гнів зараз мала тільки я.
— Зі мною все гаразд, — буркнула я й відвернулася.
— Не доводь мене, — загрозливо прошипів він.
— А то що? — фиркнула я, з викликом піднявши брову.
— Винесу тебе на плечі у всіх на очах. Ти ж не хочеш, щоб на це видовище витріщалася вся лікарня?
— Який же ти...
— Хто?
— Та облиш, — кинула я й рушила повз нього.
