Раді Вас бачити!

Я закинула голову й важко видихнула, повністю спустошуючи легені. Мене водночас дратувала й бентежила ця ситуація. А особливо — цей сталкер на мінімалках, який уже котрий день буквально ходив за мною слідом. Раніше я намагалася ігнорувати його присутність, але вдавати, що цього чоловіка не існує… ставало дедалі складніше.

Я різко розвернулася й зіткнулася поглядом із його глибокими карими очима, які м’яко дивилися на мене у відповідь.

— Перестань ходити за мною, — відрізала я.

Мій голос не здригнувся, і я була невимовно вдячна собі за цю стійкість.

Я щосили намагалася уникати зорового контакту, адже дивитися на нього й не мати змоги доторкнутися — було ще тим видом тортур.

Давид нічого не відповів, лише продовжував уважно вивчати моє обличчя. Його мовчання розлютило мене ще дужче, тому я рішуче підійшла впритул, зупинившись лише тоді, коли носки нашого взуття ледь не зіткнулися.

Після довгих днів болісної розлуки бачити його так близько було блаженством і прокляттям водночас. Його знайомий аромат умить огорнув мене, наче густа пелена, в якій мені так шалено хотілося залишитися назавжди.

Але я не могла собі цього дозволити.

— У тебе є бізнес, яким ти зараз зобов'язаний займатися, — холодно продовжила я. — Ти мусиш припинити вештатися за мною, наче друга тінь.

— Алісо, — тихо й неймовірно лагідно промовив Давид. — Я просто хочу поговорити.

— Я тобі більше не потрібна! І я вчинила саме так, як ти вимагав — я пішла! — дурні сльози знову почали підступати до очей, і я часто закліпала, відганяючи їх, а тоді гордо підняла підборіддя. — А зараз я прошу тебе, бодай із поваги до наших минулих стосунків: дай мені спокій!

На його обличчі промайнув такий гострий біль, наче я щойно дала йому дзвінкого ляпаса. Але ж це він першим зруйнував мене вщент.

Я розвернулася, щоб піти, але не встигла, бо Давид перехопив моє зап'ястя й одним рухом притягнув мене до себе. Його ривок був дещо різким, і я наосліп уткнулася грудьми в його міцну грудну клітку. Пульс миттєво злетів до божевільного ритму, а зрадливе тепло, якого зараз точно не мало бути, стрімко розлилося по всьому тілу.

— Не можу, — глухо промовив він.

Я вражено розтулила губи, приголомшена такою раптовою прямотою. На мить заплющила очі, а коли знову розплющила їх, то зазирнула в його погляд, ущерть сповнений розпачу та щирого каяття.

— Не можеш? — перепитала я, ледь помітно схиливши голову набік. — Чому?

Його пальці трохи послабили хватку на моєму передпліччі, і в моїх грудях усе болісно стиснулося. Давид помітно нервував, і бачити його в такому стані було надзвичайно дивно. Він сховав руки в кишені штанів і важко сковкнув.

Я дивилася на нього в напруженому очікуванні. Секунди тягнулися як вічність, але я затято чекала на його відповідь.

— Це неправда, — нарешті заговорив він, підбираючи слова, — неправда, що ти мені не потрібна. Ти — усе, що мені потрібно в цьому житті. Твоя неприязнь і твоя образа абсолютно виправдані, — він пригнічено опустив погляд і нервово провів пальцями по волоссю. — Я знаю, що дуже сильно завинив перед тобою, і благаю лише про один шанс. Дозволь мені все виправити.

Я заперечно похитала головою:

— Те, що ти вчинив, просто так не пробачають, — я чітко відчула несподівану твердість у власному голосі, тому впевнено продовжила: — Зараз ти благаєш про шанс. А якщо подібне повториться, тоді що, Давиде?

— Це ніколи більше не повториться, — його голос прозвучав непохитно й упевнено.

Я важко зітхнула.

Цілий тиждень я жила за двадцять хвилин пішки від його офісу й не чула від нього жодного слова. Він просто не виходив на зв'язок. А зараз він звалився на мене, як забутий кредит старої бабці — різко та неочікувано.

— Ти даєш обіцянку, яку просто не в змозі виконати, — тихо промовила я. — Ми вже давали обіцянки на самому початку, — Давид важко сковтнув клубок у горлі, і я це помітила. — Але ніхто з нас їх не дотримався. Ми закохалися, і ось до чого це призвело. Я більше не хочу повторення, чуєш?

— Це зовсім інше, Алісо! — заперечив він. — Вона не має до цього жодного стосунку!

Я міцно обхопила себе руками, відчуваючи незрозумілий, пронизливий холод, який раптом огорнув усе тіло. Раптом я знову відчула його гарячий подих на своїй шиї. Усередині все затремтіло: я ніяк не могла збагнути, чи хочу зараз відштовхнути його, чи навпаки — притягнути ближче.

Ні! Я зобов'язана його відштовхнути. Наші долі не можуть злитися в щось, що ми згодом просто не зможемо втримати. Він зробив мені боляче, навіть двічі, коли був з іншою. Але… чи справді він був із нею? У мене просто не було моральних сил копатися в цьому бруді.

Я зробила впевнений крок назад, і помітила, як його обличчя вмить насупилося.

— Для мене все це має значення, — твердо сказала я йому. — Усе, що відбувалося між нами, було прекрасним. Але ти завжди вирішував усе самотужки, тоді як ми мали робити це разом. Навіть зараз, — я важко зітхнула, — ти просто з’явився й заявив, що хочеш повернути наші стосунки. Це неправильно, Давиде. Я не іграшка, яку можна спочатку викинути, а потім так само легко підібрати назад. Розумію, що ти рятував компанію від банкрутства, але… ти мусиш нарешті визначитися, що для тебе справді важливе.

— Мені важлива ти! — не вагаючись ні секунди, відповів він.

Я сумно похитала головою. Як же важко тепер вірити його словам.

— Якось ти сказав, що я надто хороша для тебе, — гірко згадала я. — Тоді я не сприйняла ці слова серйозно, а дарма! Тепер я почуваюся наївною дурепою через те, що дозволила собі закохатися в тебе. Через те, що впустила у свою душу. Через те, що наївно повірила, ніби здатна відчувати щось настільки прекрасне. Ти подарував мені неймовірні спогади, але зараз вони вщент спотворилися в моїй пам’яті. Щоразу, коли згадую все те, що ти робив для мене, я вірила, що справді важлива тобі. Але тепер я просто не можу тебе зрозуміти. Мені неймовірно важко від усього, що сталося. Ти змусив мене повірити в казкове кохання й сам же зробив усе, щоб воно зникло.

Він спробував зробити крок мені назустріч, і я одразу ж відсахнулася. Його обличчя насупилося ще дужче. Йому було боляче, але мені — анітрохи не легше.

— Мені щиро шкода, що я повівся як останній дурень, — тихо промовив Давид.

Я так довго чекала на ці слова, але він запізнився щонайменше на два тижні. Хоча якась маленька, наївна частинка мене досі була готова все йому вибачити. Але цієї ж миті в пам’яті знову виринули хвилини, коли я захлиналася сльозами, побачивши його в обіймах іншої. Цей спогад виявився сильнішим за будь-яке милосердя.

— Я думаю, тобі варто припинити ходити за мною. Ти просто даремно гаєш час, — пробурмотіла я. — І перестань надсилати мені квіти.

— Я не можу перестати робити цього, сонечку, — повільно відказав він.

— Ти не отримаєш мого прощення, якщо просто закидатимеш мене коштовними подарунками, — твердо відрізала я.

Він кивнув і важко зітхнув:

— Я чекатиму стільки, скільки буде потрібно, і робитиму все, що в моїх силах. Тільки благаю — пробач мені. Я не можу жити в цьому світі без тебе.

— Ти можеш узяти собі за дружину будь-кого, Давиде. І жити з нею довго та щасливо, — холодно кинула я.

Раптом на язиці стало гірко й кисло від власних же слів. Я фактично сама запропонувала йому створити сім’ю з кимось іншим.

— Я можу, але не хочу, — упевнено заперечив він, не зводячи з мене свого погляду. — Мені не потрібна жодна інша жінка в цьому всесвіті. Тільки ти.

Як ще мені набридла ця брехня. Минулого тижня він досить не заморочувався над цим. Тоді, коли обіймав та цілував іншу жінку. Мій мозок кипів, а ноги тремтіли від злості. Тому я не витримала та вилила, це на нього.

— Як ти можеш так нахабно брехати мені в очі? — закричала я. — Розповідаєш, як тобі важко і як ти мрієш повернути мене, хоча сам майже одразу знайшов мені заміну і…

— Що ти таке кажеш? — різко перебив він, спантеличено дивлячись на мене.

— Я бачила тебе! — зізналася я. — Минулого тижня, коли ми з Ліною йшли до її нового помешкання, я бачила тебе на власні очі. Ти стояв біля під’їзду й чекав на когось. А потім звідти вийшла красива жінка, міцно обійняла тебе, а після цього… Благаю, скажи, що мені це просто наснилося чи привиділося, — попросила я. Мій голос остаточно зірвався, а очі застелила густа пелена сліз.

На його обличчі промайнула розгубленість.

— Я справді був там, — тихо вимовив він, і моє серце вкотре розбилося на друзки.

— Отже, це правда… — ледь чутно прошепотіла я. — Нам більше немає про що розмовляти. І припини вештатися за мною, бо інакше я буду змушена написати заяву в поліцію за переслідування!

Він хотів щось заперечити, але я не дала йому вставити ні слова. Різко розвернулася й стрімко пішла геть. Не пройшовши й половини кварталу, я знову відчула, а потім і побачила Давида, який уперто йшов слідом.

Я спробувала пришвидшити ходу, але це не дало жодного результату — чоловік був значно вищим і робив один упевнений крок там, де мені доводилося робити два.

У грудях спалахнуло полегшення, коли попереду нарешті з’явилася вивіска кав’ярні, де ми мали зустрітися з Ліною. Схоже, Давид збагнув, що я збираюся звернути саме туди, тому одним різким рухом перегородив мені шлях. Я встигла лише розтулити губи, щоб обурено запротестувати, але він миттєво випередив мене.

— Я справді був там, — знову повторив він, пильно заглядаючи мені в очі. — Але тільки для того, щоб розставити всі крапки над «і». Я не очікував, що вона накинеться на мене. І я не вчинив нічого, що можна було б прирівняти до зради. Ти можеш вірити мені, можеш не вірити, але це чиста правда. Я ніколи в житті не став би зраджувати тобі, Алісо.

Я приголомшено розтулила губи, а мої брови здивовано злетіли вгору.

— Пробач, я…

Усередині раптом кольнуло гостре почуття провини за те, що я так легко звинуватила його в тому, чого він насправді не робив. Йому, вочевидь, було неймовірно боляче чути подібні закиди на свою адресу.

— Це тільки моя провина, — перебив він, перехоплюючи ініціативу. — Я сам змусив тебе повірити, ніби здатний на таку ницість. Я нічим не ділився з тобою, закривався в собі. Але все зміниться, обіцяю. Я готовий дати тобі все, що ти забажаєш. Хочеш поїхати в іншу країну? Гаразд. Хочеш назавжди кинути роботу? Добре. Хочеш, щоб я просто зараз став перед тобою на коліна посеред цієї вулиці? Я зроблю це, і навіть більше!

— Я не хочу, щоб усе знову зводилося до грошей, — тихо зізналася я.

— Цього не буде, — прошепотів він, ніжно стискаючи мою долоню, поки іншою рукою лагідно заправляв неслухняне пасмо мого волосся за вухо. — Ми будемо разом проводити кожну вільну хвилину. Просто благаю тебе — дай нам один єдиний шанс.

Я важко сковтнула клубок, що підступив до самого горла, а потім обережно вивільнила свою руку. Мені було фізично боляче позбавляти себе його тепла, але я вже пройшла через надто важкі випробування. Мені знадобиться час, щоб остаточно прийти до тями й зрозуміти, чи справді я готова ризикнути й дати йому цей шанс.

Я панічно боялася, що знову зазнаю фатальної невдачі й цього разу розіб’юся на значно дрібніші друзки, ніж раніше.

— Пробач… — це було останнє, що я спромоглася прошепотіти перед тим, як швидко зайти до кав’ярні.