Раді Вас бачити!

Аліса

— Я не хочу залишати її одну…

Крізь сон я слабо почула чиїсь голоси. Розплющивши повіки, я помітила, що знаходилася у маленькій світлій кімнаті. Я піднялася на лікоть, щоб краще роздивитися. Білі стіни, мінімальний декор та картина з красивим пейзажем, яку я подарувала Ліні, коли вона розповіла, що придбала квартиру. Мій погляд впав вниз і я помітила, що лежала на дивані та була накрита тонким пледом.

Я не пам’ятала, як так сталося, що я заснула. Але, на жаль, добре пам’ятала, як побачила Давида з іншою. Від згадки про нього, відчула, як очі наповнилися слізьми, а в горлі утворився неприємний клубок.

Невже я була для нього черговою дівчиною, яку можна було легко забути?

Я похитала головою. Схоже, я покладала надто великі надії, що ми залишимося разом. Але вони не мали право на існування. Не з ним…

— Я розумію, — відповів чоловічий голос, який вочевидь належав Жені. — Якщо так буде краще, то нехай.

— Дякую, любий…

Голоси стихли, і я сіла на ліжку, втомлено потираючи очі. За мить у коридорі почулися тихі кроки, і двері до кімнати, де я перебувала, беззвучно відчинилися. Я обернулася й помітила Ліну. Вона дивилася на мене з невимовною стурбованістю.

— Я тут вечерю приготувала, — м'яко почала дівчина. — Може, підеш поїси з нами?

Вечеря? Яка зараз узагалі година?

Я розгублено зазирнула довкола, намагаючись відшукати поглядом свій телефон.

— Котра зараз година?

— Майже сьома вечора, — відповіла подруга. Вона підійшла ближче й присіла поруч зі мною на край дивана. — Насправді я хотіла запропонувати тобі це вже після вечері, але відчуваю, що варто сказати прямо зараз.

Вона пильно подивилася на мене, уважно вивчаючи моє обличчя, а тоді лагідно промовила:

— Залишайся в нас. Я вже поговорила з Женею, він абсолютно не проти.

Я заперечно похитала головою:

— Я щиро дякую тобі за твою доброту й гостинність. Але буде значно краще, якщо я все ж повернуся до себе.

Мене чомусь тягнуло до своєї квартири. Можливо через те, що я зможу дати волю своїм емоціям вийти на зовні. Я піднялася на ноги, і Ліна рушила слідом за мною.

— Я не хочу на тебе тиснути, але й залишати тебе саму в такому стані теж не збираюся.

— Усе буде гаразд, я впораюся, — тихо запевнила я її.

— Еге ж, розказуй! — пирхнула вона й красномовно закотила очі. — Я знаю тебе занадто добре. Ти зараз тільки-но переступиш поріг своєї квартири — і затопиш її нахрін власними сльозами.

Я здивовано підняла брови від такої прямолійності.

— Моментами ти ще та меланхолічка, — додала подруга.

— Я якось дам собі раду, — пробурмотіла я.

Двері кімнати раптом відчинилися, і в щілині з’явився Женя. Він ніяково прочистив горло й поправив окуляри.

— Дівчата, я зовсім не хочу переривати вашу розмову, але вечеря скоро вщент охолоне.

Чоловік якось дивно й багатозначно подивився на Ліну, а вона у відповідь лише безпорадно знизала плечима. Вони обмінювалися загадковими поглядами, поки я розгублено переводила очі з одного на іншого.

— Ми вже йдемо, — відповіла я йому.

— Гаразд, але не баріться.

Він кивнув і зачинив двері, залишаючи нас наодинці. Ліна підійшла до мене і злегка схилила голову набік.

— Моя пропозиція залишається в силі. Пам'ятай про це, — твердо сказала вона, а тоді міцно обійняла мене.

Я відчула, як усередині знову закипають емоції, але цього разу лише вдячно усміхнулася.

— Дякую, — прошепотіла я їй у плече.

Після вечері я не змінила свого рішення й вирішила повернутися до себе. В їхньому домі затишно та тепло, але я відчувала, що хочу пройти це сама. Ліна не стала наполягати на своєму, але я бачила жалісливий погляд, яким вона дивилася, коли я йшла з їхньої квартири.

«Усе буде гаразд, я впораюся», — подумки запевнила я себе.

На вулиці вже починало сутеніти, тож я пришвидшила ходу, аби якомога швидше дістатися свого під’їзду. Мені зовсім не хотілося блукати в темряві.

Я полегшено видихнула, коли нарешті повернула у двір свого будинку. Швидкими кроками забігла всередину й почала підійматися сходами. Ліфтом користуватися не наважилася — надто добре пам'ятала випадки, коли він застрягав у найневідповідніший момент.

Проте я не встигла навіть підійти до своїх дверей. Коли я підвела погляд, то завмерла на місці, побачивши аж занадто знайому постать. Ноги вмить наче вросли в землю, а серце пропустило кілька ударів. Я судорожно спробувала вдихнути, але повітря застрягло в легенях.

Я щосили закусила щоку зсередини, намагаючись стримати емоції, які були готові цієї ж миті бурхливо вирватися назовні.

Давид так само застиг, не рухаючись. Його погляд повільно ковзнув моїм тілом, а тоді зупинився на обличчі.

Я благала себе опустити очі, але просто не змогла поворухнутися. На ньому був той самий бездоганний дорогий костюм, а біла сорочка вдало підкреслювала міцні м’язи. Нарешті я наважилася зазирнути йому в обличчя. Його темні очі красномовно виражали невимовний жаль та повне спустошення. І я абсолютно не розуміла, чому він зараз дивиться на мене саме так.

Я прикусила щоку ще сильніше, мало не до крові.

«Алісо, просто пройди повз нього», — суворо наказала я собі.

Часто покліпавши, я змусила себе зробити крок і рушила вперед. Коли я зупинилася біля Давида, у мої ніздрі вмить ударив його знайомий парфум. Пальці шалено тремтіли, коли я почала гарячково поратися з ключем у замку.

— Алісо, — тихо й неймовірно м’яко промовив він, і в мене земля ледь не пішла з-під ніг. Від звуку його голосу тіло вмить усипало сирітками. Я почала крутити ключ іще швидше. — Будь ласка, вислухай мене…

Далі я вже нічого не чула, адже з гуркотом зачинила двері прямо перед його носом. Поспішно повернувши ключ у замку, я безсило сповзла по полотну дверей на підлогу й нарешті дала волю емоціям. Сльози ринули рікою, тож я підтягнула коліна до грудей і міцно обхопила їх руками.

Що він тут робить? Прийшов, щоб знову мене мучити?

Він відкрив рану, яка ще навіть не встигла затягнутися. Біль розривав мене зсередини. Я кохала його… І досі палко кохаю, хоч як важко мені це визнавати. Господи… Невже справжнє кохання приносить лише одні страждання?

Я безпорадно опустила голову, відчуваючи, що смертельно втомилася від усього цього. Мені хотілося просто зникнути, поїхати кудись далеко-далеко. Туди, де ніхто й ніколи більше не розіб’є мені серце.

— Алісо, відчини, будь ласка… — знову пролунав його приглушений голос із коридору.

Я підвела голову й диким, несамовитим поглядом подивилася на двері. Сподіваюся, він не планує просидіти там усю ніч.

Я криво усміхнулася власним думкам. Він точно не з тих, хто став би так принижуватися. Раніше Влад повідомив, що на фірмі справи ніби пішли на лад, але я все одно вирішила продовжити свою відпустку. Він не став розпитувати про причину — мабуть, і так уже все чудово розумів.

Я важко видихнула. Боюся, моя кар‘єра в тій компанії закінчилася назавжди. Я ще не обговорювала це з Владом, але таке рішення неминуче. Я просто не зможу там працювати, знаючи, що за кілька кабінетів від мене сидить Давид. А ще гірше — якщо одного дня я застану його з іншою.

Я міцно стиснула долоні в кулаки, аж нігті болісно вп'ялися в шкіру, намагаючись стримати чергову хвилю сліз. Моя голова безсило відкинулася назад і впиралася в тверду поверхню дверей. Я зробила глибокий вдих через ніс, а тоді повільно видихнула через рот. Повторивши це кілька разів, я нарешті спромоглася піднятися на ноги й попленталася до своєї кімнати.

Швидко переодягнувшись, я ковзнула під ковдру й затишно закуталася в неї з головою. Я міцно заплющила очі, намагаючись думати про будь-що на світі, аби тільки швидше заснути…

Я крутилася з боку на бік, марно намагаючись заснути, але нічого не виходило. Щось непереборно тягнуло мене вийти на сходовий майданчик, і я просто не змогла опиратися цьому раптовому бажанню.

Я зупинилася біля дверей і глибоко вдихнула. Ключ м'яко повернувся в замку, я штовхнула полотно й рішуче вийшла на коридор.

Озирнувшись довкола, я зрозуміла, що тут уже нікого немає. Хвиля розчарування боляче вдарила в груди, вибиваючи залишки повітря. Я повільно повернулася назад у квартиру й безсило потерла обличчя долонями.

У нього справді не було причин залишатися тут. Та й, зрештою, я сама виставила його за поріг, зачинивши двері перед самим носом і відмовившись вислухати. Але хто знає, можливо, його слова поранили б мене значно сильніше, ніж це гнітюче невідання.

***

Раптом мою увагу привернув дзвінок у двері, і ми з Ліною наче за командою обернулися на звук.

— Ти когось чекаєш? — розгублено запитала подруга, відволікаючись від розмови.

Я заперечно похитала головою.

— Ні.

Дзвінок пролунав знову, і я поспішно звелася на ноги.

— Хтось дуже наполегливо намагається потрапити до тебе, — насторожено пробурмотіла дівчина.

Я винувато глянула на неї, подумки картаючи себе за те, що так і не розповіла про недавній візит Давида. У глибині душі я панічно боялася, що це знову він.

— Я подивлюся, хто там, — швидко кинула я й поспішила до передпокою.

Дещо невпевнено підійшла до дверей й відчинила їх. Я насупилася, побачивши перед собою кур’єра.

— Вітаю! Ви — Аліса Ковальчук? — запитав хлопець у білій кепці.

— Так, це я, — дещо розгублено відповіла я.

— На ваше ім’я оформлено доставку. Дозволите занести її до квартири?

— Так, звісно… — якось надто швидко погодилася я.

Він зиркнув кудись позаду себе, а тоді кивнув своїм напарникам.

Я відступила вбік, даючи їм можливість пройти. Але коли побачила, як передпокій починає вщент наповнюватися квітами, мої очі ледь не полізли на лоб. У цей момент із кімнати вийшла Ліна й шоковано витріщилася на це божевілля.

— Ви впевнені, що це все мені? — приголомшено перепитала я.

Кур'єр зазирнув у бланк замовлення, а тоді перевів спантеличений погляд на мене:

— Тут вказане саме ваші дані.

— А відправник?

Він важко видихнув, наче я заважала йому виконувати роботу.

— Нічим не зможу допомогти. Замовник побажав залишитися анонімним.

Мої плечі безсило опустилися. Я розгублено проводжала поглядом величезні оберемки соняшників, які тепер займали майже весь вільний простір у моїй оселі. Вона зараз нагадувала якусь кляту квіткову оранжерею.

— Що тут відбувається? — ошелешено запитала Ліна.

— Моє житло вирішило перетворитися на крамницю, — я безпорадно розвела руками, вказуючи на букети.

Тут було вже близько двадцяти величезних ваз, але хлопці заносили все нові й нові квіти, викликаючи в мене справжній напад паніки.

— Я бачу. Але хто за це зробив?

Подруга перевела пильний погляд на кур’єра, але той лише байдуже знизав плечима. Ліна закотила очі, а тоді знову подивилася на мене.

— Ми закінчили, — промовив хлопець. — Гарного дня!

Я зачинила за ними двері, а коли обернулася, помітила напружений погляд Ліни, яка уважно розглядала квіти.

— Соняшники? — вона іронічно хмикнула, а тоді схрестила руки на грудях.

Я стала поруч і так само знизала плечима.

— Випереджаю твої запитання: я й гадки не маю, від кого вони.

Вона глянула на мене, високо піднявши брови.

— А мені здається… — вона рішуче підійшла до одного з найближчих оберемків і витягла звідти маленьку записку, — я точно знаю, хто це.

— Хто?

Я зупинилася біля неї, і вона простягнула мені листівку.

— Ти маєш повне право прочитати це першою й розповісти мені, якщо захочеш. Усе ж таки це ваша історія.

Я вихопила з її рук записку й розгорнула її. Мої губи мимовільно розтулилися, а серце шалено забилося в грудях.

Мої очі зосередилися на рівному почерку, який я б впізнала з тисячі:

Алісо, пробач мені.

Я знаю, що не заслуговую на тебе,

але дозволь мені виправити все.

Я кохаю тебе, сонечку.