Спочатку:
На сторінку книги
Після прогулянки ми повернулися до своєї вілли, щоб зібрати речі. Давид так і не зізнався, куди ми вирушаємо далі, лише згадав, що хотів би запросити мене до ресторану перед від'їздом. Я, звісно ж, погодилася. Оглядаючи свій новий гардероб, я зупинила погляд на чорній сукні, яку вчора спонтанно купила. Вона ідеально пасувала для сьогоднішнього вечора. Я швидко одягнулася, а от далі на мене чекало найважче — макіяж та зачіска. Якщо з волоссям усе було просто — я вирішила залишити його розпущеним, — то з макіяжем виникли труднощі. Я ніколи не вміла фарбуватися: мій щоденний максимум обмежувався тушшю для вій та блиском для губ. Але цього разу я наважилася на експеримент. Спочатку нанесла тонкий шар тонального крему, підкреслила брови й намалювала ледь помітні стрілки, які вдалися мені далеко не з першого разу. Фінальним штрихом мого образу стала яскраво червона помада.
Швидко застібнувши ремінці на босоніжках, я вийшла з кімнати. Легке хвилювання трепетало в тілі ще відтоді, як я переступила поріг спальні. Мені чомусь дуже хотілося його здивувати. Я не була впевнена, як він відреагує на мій новий образ, але, зважаючи на попередній досвід, мені це завжди вдавалося. Міцніше стиснувши в руці клатч, я попрямувала до виходу.
З Давидом ми зіштовхнулися вже біля самих дверей. Він зміряв мене таким палким, голодним поглядом, що в мене ледь коліна не підігнулися.
— Не знаю як, але ти дивуєш мене щоразу все дужче, Алісо, — прошепотів він біля мого вуха, залишаючи ніжний поцілунок на скроні.
Мурашки табуном пробігли по тілу від дотику його гарячого подиху. Незрозуміло як, але всередині водночас і все захололо, і спалахнуло полум'я. Серце спочатку завмерло, а потім шалено забилося. Ми стояли впритул один до одного. Коли я непомітно вдихнула, мої легені заповнив його парфум. Він просто п’янив.
— Це занадто гаряче, — прошепотів Давид і поцілував улоговинку на моїй шиї. — Ти зводиш мене з розуму.
Я задоволено усміхнулася, радіючи такій реакції.
Він продовжував осипати мене поцілунками, та за мить відсторонився й зазирнув мені в очі. Я помітила, що його й без того темні зіниці стали майже чорними. Якусь секунду він вивчав моє обличчя, а потім опустив погляд на губи.
Я важко ковтнула в передчутті. Коли він нахилився для поцілунку, мій вказівний палець торкнувся його губ, зупиняючи чоловіка.
— Ти зітреш помаду, — попередила я.
— Я куплю тобі іншу, — без вагань відповів він.
Я прочистила горло, відганяючи непристойні думки пов’язані з Давидом. Ми так ніколи не вийдемо з дому.
— Ти казав, що ми йдемо на вечерю.
Давид повільно провів пальцями від мого плеча до самого зап’ястка, а потім ніжно переплів наші пальці й ледь відчутно стиснув мої долоні.
— Ти справді цього хочеш? — тихо запитав він.
Мій внутрішній голос кричав «ні». Йому хотілося залишитися тут, із Давидом, і насолоджуватися кожною хвилиною, проведеною наодинці.
— Ти сам запропонував повечеряти, тож, гадаю, тобі варто стримати обіцянку, — натомість відповіла я, пильно вивчаючи його обличчя.
Давид неохоче кивнув, хоча на його зазвичай серйозному обличчі промайнуло розчарування. Мені ледь вдалося стримати усмішку від цього видовища.
— Твоя правда, — з його грудей вирвалося тихе зітхання.
Він відпустив мої руки, і без його дотиків мені вмить стало холодно. Чоловік пропустив мене вперед, і я вийшла на вулицю. Теплий вечірній вітерець овіяв мою гарячу шкіру, поки ми йшли до автомобіля.
За якихось пів години ми вже сиділи за затишним столиком ресторану.
— Розкажи мені щось про себе, — попросила я, зробивши ковток терпкого червоного вина, і поглянула на Давида.
— Що саме ти хочеш знати? — невимушено запитав він.
Я завагалася.
— Розкажи те, про що ще ніколи не згадував.
До цього Давид уже чимало розповів мені про себе: про дитинство, початок свого бізнесу і, хоч і неохоче, про батьків. Він був відкритим зі мною. Здавалося, я знала вже досить багато, але водночас була впевнена, що він досі приховує якісь таємниці.
— Хочеш, щоб я тебе здивував? — у його очах грайливо спалахнули вогники.
Я кивнула й нетерпляче ворухнулася на стільці.
— Іноді, коли мені потрібно випустити пару, я... — він на мить завагався, — я боксую з Домініком.
— Ви б’єтеся?!
На моєму обличчі відобразилися суміш глибокого здивування та жаху. Вони б’ються... Це ж жахливо! Я зовсім не очікувала такого від Домініка. Під час першої зустрічі він мені навіть сподобався, адже не здавався жорстоким. А особливо не чекала цього від Давида...
— Ми не б’ємося до втрати свідомості, — заспокоїв Давид, помітивши моє хвилювання. — У нас є чіткі правила.
— І де ви цим займаєтеся? — поцікавилася я.
— У нашому заміському будинку.
— Що ж, це справді шокує, — пробурмотіла я трохи згодом. — А як щодо чогось менш приголомшливого?
Я й гадки не мала, які ще секрети він береже, але мої думки все ще були зайняті їхнім із Домініком жорстким захопленням.
— Насправді я інтроверт, — тихо зізнався він.
— Як це?
Я насупилася й замислилася. Раніше я ніколи не помічала, щоб він уникав людей чи своїх працівників. Так, в офісі його всі боялися, але водночас безмежно поважали.
— Тепер ти розумієш, чому всіма переговорами займається Влад? — усміхнувся Давид. — Я беру в них участь лише за нагальної потреби.
У цей момент усі пазли нарешті склалися. Я часто міркувала над тим, чому Влад узяв на себе ці обов’язки. Виявилося, він нічого не брав — Давид сам доручив йому цю роботу, щоб захистити себе та свій особистий простір.
Коли ми вийшли з ресторану, Давид повів мене в інший бік міста, де ми ще не бували. Я не надавала цьому великого значення, але помітила, що ми йдемо в бік моря. Цікавість брала гору, проте я стримувала себе, просто чекаючи, що з цього вийде.
Як і очікувалося, ми опинилися на набережній. Згодом я збагнула, що це не просто прогулянкова зона, а справжній порт. Розкішні яхти, наче за лінійкою, стояли пришвартовані біля причалу.
Мені не варто було так відверто демонструвати свої емоції, але я нічого не могла з собою вдіяти й дивилася на цю красу з роззявленим ротом.
— Чому ми тут? — нарешті спромоглася запитати я.
Десь у глибині душі я вже знала відповідь, але мій розум відмовлявся в це вірити. Мені хотілося почути підтвердження саме від нього.
— Сьогодні ми вирушаємо в подорож, — його голос звучав тихо й спокійно. — Наша яхта он там.
Він кивнув у бік однієї з яхт попереду. Мої брови здивовано злетіли вгору. Якщо це не сон, то я вже не знаю, що й думати. Усе виглядало настільки казково, ніби варто мені заплющити очі — і все зникне.
Але ні, не сон.
Гострий біль спалахнув у шкірі, коли я нишком ущипнула себе для перевірки. Ноги наче вросли в землю, і я продовжувала нерухомо витріщатися на судно. Давид уже рушив уперед, але, помітивши, що я не йду слідом, зупинився.
— Ти підеш сама чи мені віднести тебе на руках?
Його слова змусили мене вийти із заціпеніння. Я поспішно похитала головою й кинулася наздоганяти чоловіка. Пульс шалено почастішав, коли я повільними, обережними кроками підіймалася на борт. Раніше мені ніколи не доводилося бувати на яхтах, тому серце стискалося від хвилювання.
— Вітаю, Матео, — привітався Давид із чоловіком, який сидів у капітанській рубці.
Той підняв руку на знак вітання, після чого Давид знову повернувся до мене.
— Твої речі вже в каюті внизу, — повідомив він. — Відпливаємо за кілька хвилин. Сподіваюся, ти не страждаєш на морську хворобу?
— Ні, все гаразд, — заперечила я.
— Це добре, — тихо промовив він.
Раптом він підійшов ближче й ніжно провів тильною стороною долоні по моїй щоці. Його погляд зупинився на мені, уважно вивчаючи кожну рису мого обличчя.
— З тобою все гаразд? — стурбовано запитав він, ковзнувши рукою вниз по моєму плечу.
Від цього дотику по тілу знову пробігли сироти, а в грудях розлилося приємне тепло.
— Так. Я просто досі не можу повірити, що опинилася тут.
Він ледь помітно кивнув:
— Це і була моя мета — здивувати тебе.
Давид говорив це з такою гордістю, що мені аж захотілося легенько штовхнути його в плече за те, що він так майстерно тримав інтригу й ні словом не натякнув про свої плани.
— Тобі це вдалося, — я відповіла йому ледь помітною усмішкою.
Хоча насправді всередині мене вирували такі сильні емоції, що знадобиться чимало часу, аби вони нарешті вщухли.
