Спочатку:
На сторінку книги
Як тільки настав ранок, я швидко вистрибнула з ліжка та побігла у ванну приводити себе у порядок. Я вирішила не витрачати ні хвилини, і як найшвидше дослідити це місто. Вчора ми з Давидом встигли відвідати не так багато, тому сьогодні я вирішила усе надолужити та дослідити кожну вуличку цього затишного міста.
Я зовсім збилася з ліку часу, поки ми блукали серед старовинних будинків. Щоразу я із захопленням розглядала нову архітектуру, а Давид ішов поруч, спокійно спостерігаючи за всім довкола. Хоча я могла б заприсягтися, що дуже часто його погляд був зосереджений зовсім не на яскравих фасадах чи старовинних соборах, повз які ми проходили, — а саме на мені.
Не буду лукавити: мені це подобалося. Але я все ж вирішила нагадати йому, заради чого ми сюди прийшли. На що у відповідь почула:
— Я дивлюся на найкрасивіше в цьому місці. І, до того ж, мені цікаво спостерігати за твоїми емоціями.
Я могла по різному розцінювати ці слова, але це було зайве. З кожним днем я закохувалася в нього все дужче. Ці почуття підносили мене до небес, і я не боялася впасти. Ні, я просто раділа можливості бути поруч із ним — чоловіком, якого так відчайдушно кохала й чию взаємність відчувала кожною клітинкою свого тіла.
— Ти справді зробив це? Прогуляв уроки через футбол? — вражено спитала я, коли ми сиділи на терасі місцевого кафе з виглядом на море.
Звісно, я ніколи й не уявляла його зразковим хлопчиком — він зовсім не нагадував тихоню. Та й уявити його підлітком, який ганяє м’яча, було неважко. Зрештою, це багато чого пояснювало — зокрема й ту гору м’язів, які зараз так спокусливо обтягувала його футболка.
Я важко ковтнула, раптом відчувши сухість у горлі. Хотілося відвести очі, тож я квапливо схопила склянку із соком і спустошила її мало не одним ковтком.
Між нашими прогулянками я швидко зголодніла, тому Давид запропонував зайти сюди й пообідати. Я була неймовірно рада його пропозиції, адже кафе розташовувалося буквально за пару хвилин ходьби від нас.
Переді мною на тарілці стояла одна з місцевих страв, назву якої я вже встигла забути. Але на смак це було просто божественно — і, судячи із задоволеного вигляду Давида, у нього теж.
— У тебе також точно є подібна історія, — озвучив він свій здогад, ліниво відкинувшись на спинку крісла. — Ні за що не повірю, якщо скажеш «ні».
Мої брови здивовано злетіли вгору. Я схилила голову, опускаючи погляд на свою майже порожню тарілку.
— Невже ні? — він подався вперед.
— Ні, — підтвердила я, а тоді підвела на нього погляд. — Але одного разу я випадково заснула прямо на уроці, — поспішно додала я, наче на виправдання. — Це було у випускному класі. Я тоді повернулася з прогулянки далеко за північ.
— Це теж непогано, — пробурмотів він, зазирнувши мені за спину, а потім знову зосередив усю увагу на мені.
Часом я зовсім губилася в наших розмовах. Мені подобалася його відвертість і те, як невимушено він розповідав про свої підліткові роки.
— Тут неймовірно гарно, — прошепотіла я і озирнулася довкола, розглядаючи все навкруги.
У нас були, я б так сказала, козирні місця, адже звідси відкривався приголомшливий краєвид на прибережжя та частину міста.
— У тебе є ще трохи часу, — відповів він. — Насолоджуйся цим місцем, бо зовсім скоро ми звідси поїдемо.
Я перевела погляд на Давида, який саме допивав свій напій.
— Як скоро? — поцікавилася я.
Давид поглянув на годинник на своїй руці.
— Приблизно за дві години.
Від його слів мої брови злетіли вгору. На моєму обличчі, напевно, чітко відобразилося здивування, бо Давид простягнув свою широку долоню через стіл і ніжно стиснув мої пальці.
— Якщо хочеш, ми можемо приїхати сюди знову, — запропонував він.
Я кивнула, погоджуючись, а тоді вивільнила свою руку й підвелася з-за столу.
— Мені потрібно до вбиральні, — тихо сказала йому на вухо та швидко поцілувала його.
Я розвернулася, щоб піти, але Давид не очікувано спіймав мою руку, змусивши мене озирнутися.
— По коридору й праворуч.
Я кивнула, і він послабив свою хватку, а за секунду й зовсім відпустив мою руку. Я квапливо рушила вперед і повернула праворуч.
Мені справді не хотілося так швидко покидати це місто. Не вистачило б і дня, щоб сповна дослідити всі його затишні куточки. Але в глибині душі я вірила: колись я сюди обов’язково повернуся.
Трохи раніше, привівши себе до ладу у вбиральні, я провела вологими долонями по шиї та щоках, намагаючись бодай трохи врятуватися від літньої спеки. Поправивши довге світле волосся, зібране у високий хвіст, я перекинула його на ліве плече. Я не стала більше затримуватися, щоб Давид не чекав, і, тихо зачинивши за собою двері, повернулася назад на терасу.
Коли я вже підходила до нашого столика, то помітила поруч офіціанта. Давид, ніби фізично відчув мою присутність, одразу ж перевів погляд на мене. Його очі на мить потеплішали, і я мимоволі пришвидшила крок.
— Ти ще чогось хочеш? — запитав він, коли я зайняла своє місце.
Я заперечно похитала головою.
— Принесіть нам рахунок, будь ласка, — попросив він офіціанта.
Коли той пішов, Давид підвівся на повний зріст. Я провела по ньому поглядом, а потім знову зазирнула в його очі.
— Я зараз повернуся, — кивнув він мені.
Я саме оглядалася довкола, коли мою увагу привернула маленька дівчинка років п’яти. Вона стояла спиною до своїх батьків, кумедно надувши губки. Її очі вже налилися слізьми, тож я не втрималася — підійшла й присіла навпочіпки поруч із нею.
Побачивши мене, мала на мить розгубилася. Вона здивовано витріщилася на мене своїми великими блакитними оченятами, а тоді несміливо простягнула руку до моєї голови. Її дотик був неймовірно обережним і ніжним. Маленькі пальчики торкнулися світлих пасм, і я помітила, як її губи розпливлися в радісній усмішці. Від недавніх сліз не залишилося й сліду.
— Тобі подобається моє волосся? — запитала я, тепло всміхаючись.
Моя італійська була поганою, але я могла нею розмовляти.
Вона озирнулася на матір, а тоді захоплено вигукнула на все кафе:
— Рапунцель!
Я усміхнулася ще ширше. Приємно було, що я змогла відволікти цю крихітку бодай своїм волоссям, урятувавши її матір від чергової істерики.
— Вона й справді схожа на Рапунцель, — відповіла жінка з легкою усмішкою.
Дівчинка продовжувала дивитися на мене завороженим поглядом, а тоді раптом підняла очі вгору. Я простежила за її напрямком і зустрілася з карими очима Давида.
— Бачу, ти тут не сумуєш, — зауважив він, невимушено засунувши руки в кишені штанів.
Дівчинка зніяковіла й підбігла до матері, яка саме оплачувала рахунок. Вона схопила її за спідницю й тепер сором’язливо визирала з-за її спини, не зводячи з мене очей. Давид простягнув мені долоню, допомагаючи підвестися.
Коли вони вже йшли, італійка вдячно кивнула мені, а я помахала дівчинці на прощання. Ця маленька незнайомка була неймовірно милою.
— Вона порівняла мене з Рапунцель, — озвалася я, коли ми повернулися до нашого столика.
Давид нічого не відповів. Можливо, йому просто знадобилися пояснення?
— Це такий мультфільм про принцесу з довгим волоссям, — уточнила я.
У відповідь пролунало лише коротке й байдуже: «Угу».
Давид дістав із гаманця картку й поклав її у книжечку, яку щойно приніс офіціант. Його поведінка здавалася мені дивною.
— Вона ж така мила, правда? — мій рот не замовкав, на відміну від мовчання Давида, що здавалося нестерпним.
— Так. Вона… просто дитина, — байдуже відповів він.
З моїх уст зірвалося тихе зітхання. Я відвернулася до краєвиду, яким милувалася останні пів години.
Чомусь мене боляче зачепило те, як саме це прозвучало. Звісно, він не міг відчувати того ж, що й я, адже бачив цю дівчинку вперше в житті. Вони навіть не заговорили.
А що, як він узагалі терпіти не може дітей?
Від цієї думки всередині все болісно стиснулося. Я так і не наважилася зізнатися йому, що завжди мріяла про донечку. Це було моє найпотаємніше: я, мій чоловік і маленька дівчинка, яка б бігала будинком, дзвінко сміялася й ховалася, щоб її не знайшли…
— Ходімо, — спокійно промовив Давид, вириваючи мене з думок.
Я швидко кивнула й піднялася зі стільця.
