Спочатку:
На сторінку книги
— Це ти тут живеш?! Офігіти! — усмішка не сходила з мого обличчя відтоді, як до мене приїхала Ліна.
Уже понад два тижні я мешкала в домі Давида. За цей час я встигла призвичаїтися й почувалася тут цілком комфортно. Щоправда, інколи бувало занадто нудно. Кілька днів я рятувалася тим, що засиджувалася в бібліотеці. Виявилося, у Давида чимало різноманітної літератури. Я неабияк здивувалася, коли на одній із полиць натрапила на одне з перших видань «Енеїди».
За планом сьогодні в нас мали бути дівчачі посиденьки за келихом напівсухого вина та новинкою на Netflix.
Ми зручно влаштувалися на шкіряному диванчику в медіазалі. Я взяла пульт, щоб погортати список запропонованих стрічок. Наш вибір зупинився на фільмі, який очолював рейтинг.
— Тобі нереально пощастило, — заговорила Ліна, розглядаючи кімнату й сьорбаючи вино.
— На другому поверсі ще є бібліотека й спортзал, — байдуже додала я і поставила між нами тарілку з солодощами.
— Та ти жартуєш! — розсміялася вона, але, помітивши мій серйозний вираз обличчя, додала : — Це правда?
— Угу.
— Ну все, я тобі по-доброму заздрю.
— Давай вже дивитися фільм, — дорікнула я, прикувавши погляд до екрана.
Краєм ока я помітила, що Ліна активно комусь пише. Закінчивши, вона повернулася до мене з винуватою, але радісною усмішкою.
— Алісо, вибач, але мені просто життєво необхідно повернутися в місто, — випалила подруга.
Я вже й так чудово розуміла, з ким вона щойно так завзято листувалася.
— Женя написав?
Вона кивнула головою.
— Гаразд.
— Ти не ображаєшся? Ми мали разом подивитися цей фільм.
Вона махнула головою на екран.
— Не-а. Напишеш мені, що він знову тобі підготував!
Її очі засяяли. На прощання Ліна обійняла мене й просто-таки вилетіла з кімнати. У неї чудовий хлопець, принаймні з ним точно весело. Я тихо захихотіла, згадавши, як він привітав її з днем народження у костюмі білої гуски. Свій вибір він обґрунтував тим, що в прокаті не знайшлося костюма лелеки, тож довелося брати майже схожий. А лелекою він хотів натякнути, що минув ще один рік, відколи вона прийшла в цей світ і ощасливлює кожен день його життя.
Я закинула до рота ще одну цукерку.
Невдовзі роздратовано зітхнула й піднялася з дивана — мене вистачило заледве на десять хвилин. Ніколи не любила дивитися фільми наодинці, адже мені завжди кортіло обговорювати кожен крок героїв.
Піднявшись сходами на другий поверх, я підійшла до спальні Давида й без вагань легенько постукала в двері. Поки чекала, прокручувала в голові, з чого краще почати розмову.
Насупившись, я постукала ще раз, але ніхто так і не відчинив. Хоча я точно знала, що він удома.
— Давиде? — гукнула я, зазирнувши до його спальні.
— Я тут, — сказав він й вийшов з ванної у одному рушнику.
Я чесно намагалася не витріщатися. Правда.
Рушник тримався низько на стегнах, відкриваючи світло-оливкову шкіру та чіткі лінії м'язів. Темні вологі пасма недбало спадали йому на чоло. Мій погляд ковзнув по міцних плечах і опустився на прес. Я навіть не полінувалася порахувати: кубиків там було рівно шість.
І я анітрохи не почувалася жахливо, так відверто його розглядаючи.
Я стрималася, щоб не присвиснути, коли мій погляд перемістився на його руку. Чорні татуювання вкривали майже все праве передпліччя, сплітаючись у вигадливі візерунки.
«Це просто незаконно — бути таким красивим», — подумала я.
— Я запитаю у свого адвоката, що з цим можна вдіяти, — спокійно зауважив він.
— Що? — я спантеличено витріщилася на нього. — Я сказала це вголос?
— Так, — на його вустах з'явилася легка, ледь помітна усмішка.
Подумки я дала собі добрячого ляпаса.
— То яка в тебе проблема? — повторив Давид.
— Ні, цього разу жодних проблем, — запевнила його. — Ми з Ліною планували влаштувати кіновечір, але вона втекла, бо їй написав хлопець. А дивитися одній — узагалі не варіант. Можливо, ти захочеш скласти мені компанію?
Я подивилася на нього благальним поглядом.
— Добре, — відповів він, і в думках я радісно заплескала в долоні, бо, чесно кажучи, до останнього не вірила, що він погодиться. — Але для початку, з твого дозволу, я вдягнуся.
Лише після цих слів до мене нарешті дійшло, що Давид усе ще стоїть переді мною в одному рушнику.
— Ой... так, звісно! — розгублено пролопотіла я.
Стрімко розвернувшись, я поспіхом вибігла з його кімнати.
Минуло не більш ніж п'ять хвилин, як двері відчинилися й увійшов Давид. Він умостився на іншому кінці дивана, поклавши ноутбук на коліна.
— Навіщо тобі ноутбук? — запитала я, насупившись.
— Мені потрібно відповісти на кілька листів, — відповів він, поки його пальці швидко літали клавіатурою. — Я не заважатиму.
— У тебе хоча б на мить виникало бажання влаштувати собі вихідний?
Він звів брови й підняв на мене погляд.
— Мені не потрібен відпочинок.
— Добре.
Я зосередилася на екрані, час від часу коментуючи сюжет. Давид уважно мене слухав — або принаймні вдавав, що слухає. Побачивши момент, де головна героїня подорожує на яхті, я не стрималася:
— Це так красиво!
— Що саме? — запитав він, не відриваючись від монітора.
— Подорож на яхті, — я кивнула на екран. — Додам це до списку своїх мрій.
Він хмикнув.
— А в тебе є мрія? — вирішила запитати я.
Давид поглянув на мене, здивовано піднявши брови.
— Я з тих, хто діє, а не мріє, — відрізав він і несподівано відклав ноутбук убік. — А в тебе? Ну, крім подорожі на яхті, звісно.
Я вмостилася зручніше, трохи ближче до Давида, і задумливо схилила голову.
— У мене їх багато, — зрештою промовила я.
— Розкажеш бодай кілька?
Я не розуміла, навіщо йому це, але парою мрій поділитися все ж хотілося.
— Тобі це здасться банальним, але я б дуже хотіла прогулятися нічним містом і потанцювати під дощем.
— Непогана мрія. І що заважає її втілити? — Він поклав руку на спинку дивана й з цікавістю схилив голову набік.
Я ледь не розсміялася.
— По-перше, мені немає з ким її здійснити. А по-друге, зараз я мушу вдавати твою наречену, тож це було б надто ризиковано.
— Ще якісь мрії є?
Я прикусила зсередини щоку, намагаючись вихопити з пам'яті якусь із десятків інших задумів.
— Ще хотіла б зустріти світанок у незвичному місці, — замріяно зізналася я.
Раніше я часто про це думала, і це бажання здавалося мені зовсім простим. Але часу, щоб його здійснити, так і не знайшлося.
— Цікаві в тебе мрії, Алісо.
— Я б сказала — особливі, — додала я, щиро усміхаючись.
Раптом кімнату прорізав звук мого мобільного. Я взяла слухавку.
— Алло! — радісно відгукнулася я.
— Алісо, тобі потрібно терміново приїхати... — швидко й нерозбірливо говорила Віолетта.
Щойно я почула наступні слова сестри, як усе перед очима розмилося, і гаряча сльоза покотилася по моїй щоці.
