Раді Вас бачити!

Аліса

Тиждень потому

Повернувшись до своєї квартири, мені захотілося тотальних змін. Можливо, мені просто хотілося відволіктися, щоб укотре не забивати голову людиною, яка мене відштовхнула. Зізнаюся, відпускати було неймовірно важко. Але я вже доросла й… мені не вперше це робити, хоч як боляче це звучало.

Різкий дзвінок у двері врятував мене від чергової купи мотлоху, який я саме збиралася розібрати. Я навіть здивувалася, коли виявила у своїй оселі так багато речей. Більшість із них просто роками валялися без діла. Утомлено зітхнувши, я попленталася до передпокою.

Коли відчинила двері, помітила на порозі Ліну з паперовим пакетом у руках. Приємний, апетитний аромат умить розійшовся в повітрі. Я відступила вбік, пропускаючи подругу всередину.

— Тобі негайно треба зробити перерву, — вона швидко поцілувала мене в щоку й пройшла повз, прямуючи одразу на кухню. — Я принесла твою улюблену запіканку!

Кутики моїх губ розтягнулися в легкій усмішці. Ліна щосили намагалася поводитися зі мною обережно, боячись бовкнути щось зайве, що могло б остаточно мене зламати. Щоразу за її м’якою усмішкою я помічала приховану стурбованість. Я була безмежно вдячна їй за цю підтримку й щиро раділа, що в такий скрутний момент поруч опинилася саме вона.

Минулої ночі я все ж дозволила собі зламатися: виплакатися й добряче погорювати за нашими стосунками. Після цього мені нарешті полегшало, і я крок за кроком почала повертатися до реального світу.

— Ну ти йдеш? — гукнула вона з кухні.

Я кліпнула, помітивши, що весь час стояла на одному місці. Мені варто повертатися й перестати літати в думках. Зачинивши двері, я зайшла на кухню та сіла на стілець. На кухні запах в рази посилився. Відчутний запах запечених томатів та сиру завитав у повітрі, і я вдихнула його наповнюючи легені. В цей момент занадто гучно, але це все ж сталось, в мене забурчав живіт.

— Перестань бурчати, — я нахилила голову вниз та невдоволено глянула на свій живіт. — Зараз я тебе нагодую.

Я підвела голову, спостерігаючи за розгубленим виразом Ліни. Вона опустила голову, нахмурившись.

— Мені здається, що тобі варто перестати катувати свій живіт, — промовила поруч Ліна, та підсунула мені тарілку з їжею. — І взагалі, це виглядає дивно і… бентежно. Ти ж знаєш, що завжди можеш зі мною поговорити?

— Я в порядку, — запевнила її та тепло усміхнулася. — Просто за всім цим… — я обвела поглядом кімнату. — Елементарно забула. Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячна за твою доброту.

Її долоня лягла поверх моєї руки, ніжно погладжуючи пальці.

— Ми ж подруги.

Наступної миті я вже потонула в її теплих обіймах. Мабуть, саме тому ми й зблизилися — у нас схожі погляди на життя і, певною мірою, навіть характери. Ліна завжди готова першою прийти на допомогу.

Коли вона відсторонилася, то в удаваному невдоволенні звела брови:

— Їжа холоне, а ми тут розчулюємося, — пробурмотіла вона.

Тихо засміявшись, я похитала головою й нарешті взялася за їжу. Упродовж усього обіду ми обговорювали, що робити далі. Чіткої відповіді на це запитання я не мала — мені справді потрібно було багато чого обміркувати. У мене залишалися заощадження, які я відкладала зі своєї зарплати, і їх мало вистачити на перший час.

Днями мені прийшло сповіщення з банку про надходження величезної суми. Неважко було здогадатися, від кого ці гроші. Але я пообіцяла собі, що ні за що їх не торкнуся. Вони б лише повсякчас нагадували про те, що я припустилася фатальної помилки.

«Хіба можна почуватися добре, коли тебе публічно називають золотошукачкою?» — пригнічено подумала я.

Я сумно подивилася прямо перед собою. Було досі дико бачити подібну статтю про себе, та ще й у такому світлі. Мене обізвали мисливицею за грошима й звинуватили в тому, нібито я підступно звабила Давида. Повний абсурд!

Але знайшлися люди, які почали засуджувати, прийнявши це за правду.

— Я тебе так не називала, — серйозним тоном мовила вона. — Тим паче, ніхто з тих, хто знає тебе хоча б секунду, ніколи не повірить у цю брехню.

Я глянула на Ліну, яка в цей момент допомагала мені скидати непотрібні речі в мішок для сміття.

— Але ж саме такий заголовок був у тій статті, правда? — тихо запитала я.

Після того як я повернулася до свого колишнього помешкання, увесь час перебувала ніби в підвішеному стані. Насправді я наївно сподівалася, що біля моїх дверей ось-ось з’явиться Давид. Це було так нерозсудливо з мого боку… Звісно, він не прийшов, і від цього на душі ставало ще тужливіше.

Мені потрібно його відпустити, але в глибині душі я досі палко кохала цього чоловіка. Усі мої думки неминуче поверталися до нього. Проте я не наважувалася прийти першою. Зрештою, він сам мене прогнав…

— Насправді я ніяк не можу збагнути, чому до нього прикута така шалена увага ЗМІ, — почала міркувати вголос Ліна. — Ну мільярдер, і що з того? Його друг теж мільярдер, але преса за ним чомусь не полює.

— До нього така увага, бо він — рідкість. Ти колись бачила, щоб хтось у тридцять років досяг такого шаленого успіху самотужки? — подруга знизала плечима й похитала головою. — Це не сімейний бізнес, який колись заснував дідусь, як-от у Єгора. Давид усього в житті досяг сам.

Він справді був живим прикладом того, що ніколи не варто здаватися. Можливо, глибоко в душі він залишався трохи зламаним через те, що в дитинстві так і не отримав заслуженої батьківської любові. Але він довів і собі, і батькам, що є сильним і йому підвладне геть усе.

У житті немає нічого неможливого — просто візьми й зроби це.

— Це багато що пояснює, але він теж людина і має право на приватність. Коли я стану відомою, точно не схочу собі такого життя, — буркнула Ліна.

Я тихо засміялася й підійшла до неї ближче. Вона забрала з моїх рук якусь стару рамку й рішуче кинула її в мішок.

— Хіба ти досі не відома? — запитала я з грайливою усмішкою.

Після її першого показу до неї звернулися багато відомих дизайнерів, щоб вона приєдналася до їхньої команди, оскільки їх дуже вразили її роботи. Але вона прийняла рішення віддати себе якомусь модному домі.

— Не настільки, щоб про мене писали статті, — весело сказала Ліна, розвівши руками.

Я сильніше засміялася. Ліна жартівливо штовхнула мене в бік, і притрималася рукою, щоб не влетіти в стіну.

— Я дуже рада, що в тебе хороший настрій, але давай викинемо цей непотріб з твого життя.

Ліна схопила пакет та вийшла з моєї кімнати. Мій настрій справді покращився за ці дні. Я не виглядала, як ходяча беземоційна катастрофа.

— Гаразд! — гукнула я, покрокувавши за нею у передпокій.

Я зупинилася біля дзеркала, щоб глянути у своє відображення. Можливо на моєму обличчі не було помітно розбитості та спустошення, яке я відчувала, але вони були присутні всередині мене.

— Який у мене вигляд? — запитала я.

— Нормальний як для людини, яка йде виносити сміття, — прокоментувала Ліна.

Я зітхнула, а потім провела пальця по своєму короткому чорному комбінезоні. Окинувши поглядом квартиру, я нахилилася та взяла ще декілька пакетів.

— Гаразд. Ходімо!

Я відчинила двері, пропускаючи Ліну вперед. Мені потрібно було викинути це сміття й знайти ще якесь заняття, аби позбутися гнітючого відчуття в грудях. Спускаючись сходовим майданчиком, я раптом відчула, наче повернулася в минуле — у ті часи, коли ще не знала Давида. Стара квартира, робота, яка дісталася мені дивом, на яке я навіть не заслуговувала… Цікаво, яким було б моє життя без нього? Напевно, я ніколи не пізнала б такого сильного, всепоглинального кохання, яким оточував мене Давид. Це почуття було схоже на залежність, коли хочеться отримати чергову дозу й більше ніколи не зупинятися. Але я мусила бути сильною, щоб протистояти цьому. Адже більше я цього не отримаю. Ніколи.

— У мене тут виникла ідея, — озвалася Ліна, струшуючи руки. — Не хочеш поїхати зі мною до моєї нової квартири? Можемо подивитися якийсь фільм.

Пропозиція була заманливою, але я все ж вагалася.

— Я не хочу заважати вам з Женею.

Вони лише нещодавно з’їхалися й оселилися в одному з найкращих районів міста.

— У нього з'явилися невідкладні справи, тож ти точно нікому не заважатимеш, — запевнила подруга. — А ми зможемо чудово провести час і відпочити.

Вона схилила голову набік, благально закліпала віями й широко усміхнулася.

Я тихо хмикнула.

— Це не виглядало благально, — я заперечно похитала головою. — Це виглядало смішно.

Її обличчя вмить насупилося, і Ліна ображено випросталася.

— Нехай, але я принаймні спробувала! То що, йдеш? — вона підняла брову, очікуючи мого рішення.

Я підійшла до неї та взяла її попід руку. Вона схвально кивнула.

— Добре, але цього разу фільм обиратиму я.

— Без проблем, — Ліна невимушено знизала плечима. — Тоді з мене закуски!

Ми вийшли з мого кварталу й звернули праворуч. Її нова квартира розташовувалася за двадцять хвилин пішки звідси. І я щиро раділа цьому, адже нарешті мала змогу трохи розвіятися після всього того часу, що просиділа у чотирьох стінах.

На дворі стояла чудова сонячна погода. Лагідні промені ніжно пестили мою шкіру, а гул міста бадьорив своїм ритмом. Я підвела голову й замилувалася безкраєю блакиттю неба, на якому не було жодної хмаринки. Хоча в моїй душі досі панувала похмура осінь і, мабуть, навіть трохи дощило, я все одно вірила, що невдовзі там знову стане світло й ясно.

— Ох, як же я хочу в Антарктиду, — раптом пробурмотіла Ліна й провела тильною стороною долоні по лобі, витираючи піт.

Я здивовано глянула на неї, високо піднявши брови.

— Але ж там страшенно холодно, — зауважила я, проте подругу це не зупинило.

— Отож-бо й воно! — вона повчально підняла вказівний палець угору. — Я просто неймовірно втомилася від цієї спеки.

— А мені подобається сонце, — тихо зізналася я.

І саме з цього місця мої думки звернули не туди. Сонечко — саме так називав мене Давид. Від цього спогаду серце болісно стислося. Я більше так не можу. Мені потрібна якась вагома причина, щоб випалити його образ із душі, хоча я панічно боялася, що разом із ним доведеться вирвати й саме серце.

— Хоч би про що ти зараз думала — не треба, — застерегла мене Ліна, помітивши мою зміну в обличчі.

Я часто покліпала, намагаючись відігнати сльози, що раптово застелили мені очі. Мені було так соромно й боляче через те, що вона знову все помітила. Мені зовсім не ніяково від її турботи, але я так не хотіла, щоб подруга ставилася до мене зі ще більшою обережністю. Наче я якась крихка ваза, яку можна розбити від одного незграбного дотику. Хоча… я вже й так була надбита.

— Я… — я лише безпорадно похитала головою, не в змозі вичавити з себе слова, які так хотіла сказати.

— Я знаю, — вона зупинила мене й лагідно торкнулася моєї руки. — Важко відпускати того, хто повністю полонив твоє серце. Якби Женя скинув на мене таку саму бомбу, яку звалили на тебе, я б точно не витримала, — зізналася вона. — А ти найсильніша з усіх, кого я знаю. Ти намагаєшся жити далі, і колись обов'язково зустрінеш гідного чоловіка, який ніколи не розіб’є тобі серце.

Мені шалено хотілося заперечити їй. Сказати, що я вже віддала своє серце Давиду й не впевнена, чи зможу колись покохати когось іще бодай наполовину так само сильно.

Ліна кумедно зморщилася й подивилася на небо.

— Я зараз просто зварюся на цій спеці, — пробурмотіла вона, і кутики моїх губ здригнулися.

Решту дороги ми розмовляли про будь-що, аби тільки не згадувати про мої проблеми. Ліна захопливо розповідала історію про те, як ледь не зіпсувала сукню однієї дуже поважної пані. Проте згодом розкрутила ситуацію так, що клієнтка була в захваті від витонченого дизайну та ексклюзивного стилю вбрання.

Я знала, що в моді моя подруга — справжній професіонал.

— Стривай, це що, Давид? — раптом здивовано запитала Ліна.

Повітря вмить вирвалося з моїх легенів, а серце завмерло. Це справді був він, але… що він тут робив? Я розгублено застигла, намагаючись розібратися у вихорі емоцій, що захлиснули мене. На ньому, як завжди, був бездоганний дорогий костюм із розстебнутими верхніми ґудзиками сорочки. Чоловік стояв боком, пильно дивлячись на двері під’їзду, тому не міг мене помітити.

Ліна хотіла щось додати, але я миттєво схопила її за руку й затягнула за ріг будинку.

— Він на когось чекає? — пошепки запитала вона, розгублено звівши брови.

— Він дивиться прямо на двері, отже, звідти хтось має вийти, — почала міркувати я, тамуючи подих.

— Будинок величезний, тож я й гадки не маю, хто тут може жити з його знайомих.

Я притулилася до стіни й обережно визирнула з-за рогу. Давид усе ще стояв там. Схиливши голову, він повільно провів пальцями по волоссю, зачісуючи його назад. Я міцно закусила губу, не зводячи з нього очей. Кінчики моїх пальців аж свербіли від непереборного бажання підійти й торкнутися його. Хоча я навіть уявлення не мала, що б йому сказала.

Раптом він випрямився, і я помітила, що з під’їзду нарешті хтось вийшов. Якась дівчина швидко підійшла до нього й міцно обійняла. Горло вмить здавив спазм, а по щоці покотилася пекуча сльоза, коли я побачила, як вона потягнулася до нього, щоб поцілувати. Я поспішно сховалася за стіну, не в змозі витримати це.

Я навіть не зрозуміла, як опинилася на землі. Безсило схлипнувши, я закрила обличчя долонями. Наша історія могла закінчитися по-різному. Але тільки не так...