Раді Вас бачити!

Давид

Я роздратовано глянув на годинник на своєму зап’ястку, зауважуючи, що стояв тут уже п’ять хвилин. Насправді це було останнє місце на землі, де я хотів би зараз опинитися.

Але те, що чекало попереду, я мусив побачити на власні очі. Її майбутній крах, розбитість та шок мали зробити мене щасливим.

Почувши, як відчиняються вхідні двері під’їзду, я випростався. Іра йшла до мене своєю звичною, самовпевненою ходою. Вона одягнула вузьку сукню, яка аж занадто відверто підкреслювала її вигини. І в думках я зловісно усміхнувся. Цей образ чудово пасував до того фіналу, який я для неї запланував.

— Привіт, — солодко прощебетала вона, одразу ж чіпляючись мені на шию.

Мені аж захотілося скривитися від її нудотного тону, але я стримав себе, зберігаючи кам’яний вираз обличчя.

— Не запросиш до квартири?

Іра нарешті прибрала руки, але при цьому навмисно повільно провела долонями по моїх грудях. Моє тіло залишалося абсолютно байдужим. Ця жінка більше не викликала в мене ні найменшого відчуття — лише суцільний гнів та презирство.

Коли вона потягнулася до мене для поцілунку, я міцно стиснув щелепи й різко відвернувся. Кулаки по обидва боки від тіла стиснулися самі собою.

Це була помилка.

Приходити сюди особисто — фатальна помилка. Я ледве стримувався, щоб грубо не відштовхнути її й не піти геть. Треба було просто залишитися в офісі й почути про результат розправи з інших уст.

— Не тут, — низьким, загрозливим голосом обірвав я її.

— Боїшся, що нас хтось побачить? — вона грайливо підняла брову.

Я скептично схилив голову набік.

— Ти зовсім не змінилася, — зауважив я. — Усе так само кидаєш мені виклики.

— Раніше тобі це подобалося.

Це було колись. До того, як я зустрів найпрекраснішу та найчарівнішу дівчину у своєму житті.

Увесь цей клятий тиждень я без упину думав лише про Алісу. Я марив її ароматом, її голосом. Часом мені здавалося, що я взагалі існував тільки заради її сміху — такого дзвінкого, щирого й неймовірно заразливого.

Я ні разу не збрехав, коли казав, що вона стала єдиним світлом для моєї зраненій душі. А зараз, без неї, я знову опинився в суцільній темряві.

— В мене є дещо для тебе.

— Справді? — на її обличчі чітко відобразилося глибоке здивування.

— Я хочу показати його тільки тобі. Тому… ходімо, піднімемося до твоєї квартири.

Вона заінтриговано глянула на мене. На її губах уже грала переможна усмішка, але ця жінка навіть не здогадувалася, що саме чекає на неї попереду.

Іра першою зайшла в під’їзд, а я впевненими кроками рушив слідом. Дізнатися її адресу виявилося банально просто. І мене щиро тішило те, що вона не ставила зайвих запитань про те, чому я тут і як дізнався де її нове житло.

Її просто до нестями тішила моя присутність. Адже вона наївно вважала, ніби я приповзу до неї на колінах благати про відновлення стосунків.

Коли ми опинилися в кімнаті, схожу на вітальню, я сягнув рукою в задню кишеню штанів. Я не мав наміру тягнути час, тож одразу перейшов до справи. У моїх пальцях опинилася оксамитова коробочка, і я холодно простягнув її Ірі.

Закусивши губу, вона забрала її й поспішно відкрила кришку. Вона щосили намагалася вдати байдужість, але я вловив момент, коли її очі хижо розширилися й засяяли.

Хоч якою була б жінка, вона ніколи не зможе приховати захоплення від коштовного подарунка.

— Це діаманти?

Я криво усміхнувся. Вона дістала з коробки браслет, рясно всипаний блискучим камінням, і почала приміряти його на зап'ястя.

— Ні, — спокійно відрізав я.

Іра підвела на мене відверто спантеличений погляд.

— Це штучне каміння. Таке ж фальшиве, як і ти сама, — її брови гнівно зсунулися. — На перший погляд воно здається справжнім, настільки сяючим, що аж очі сліпить. Але потім придивляєшся й розумієш, що це всього-на-всього підробка. Дешева, жахлива, підступна підробка.

— Я… я не розумію… — вона розгублено опустила погляд на коробку у своїх руках. — Ти що, знущаєшся з мене?! — раптом закричала вона. — Що за нісенітниці ти верзеш?!

— Я кажу правду.

— Перш ніж кидатися такими звинуваченнями, я раджу тобі добре подумати! — далі пролунав глухий удар об підлогу. — І свої дурні приколи тримай при собі. Жарти — це явно не твоє!

— Це був лише початок, — запевнив я її, холодно посміхнувшись.

Її губи стиснулися в тонку лінію. Вона зробила крок уперед і рішуче схрестила руки на грудях.

— Навіщо ти прийшов?

Кутик моїх губ задоволено піднявся. Я невимушено обійшов її й упевнено опустився на диван, даючи зрозуміти, що на нас чекає довга розмова. Іра сіла на крісло навпроти, пронизуючи мене пильним, гнівним поглядом.

— Ти справді добре постаралася, — я іронічно похитав головою. Її брови зсунулися, а дихання стало помітно важким і частим. — Знаєш, тобі не завадило б піти в акторки. Можливо, колись навіть отримала б «Оскар».

Вона знервовано зчепила пальці в замок.

— Я повторю ще раз: чого тобі треба?

— Ех, а мені так хотілося ще трохи пограти, — я розчаровано поклацав язиком.

— Або кажи, навіщо ти тут, або провалюй! — випалила вона.

— Я знаю про все, що ти накоїла.

Її очі панічно розширилися — чи то від страху, чи то від люті, важко було визначити. Вона кілька разів розгублено покліпала на мене очима.

— Не розумію, про що ти, — сухо відрізала вона.

Я на мить відвів погляд убік, відчуваючи огиду від цієї відвертої брехні, що злітала з її уст.

У цю гру завжди грають двоє.

— Я точно знаю, що ти причетна до зливу інформації про договір, який я уклав з Алісою, — твердо промовив я. — Будь-які заперечення марні! — різко перебив я її, коли вона спробувала розтулити рота. — У мене на руках є всі докази. Твій приятель-журналіст уже в усьому зізнався. Він підтвердив, що ти продала йому цю новину, запевнивши, що вона дорогоцінна. Не сумніваюся, що для жовтої преси вона була саме такою. Тільки дивно, що ти не опублікувала її під своїм іменем. Ти ж у нас вважаєш себе майстринею сенсацій! Ах, точно… — я глузливо клацнув пальцями. — Я й забув, що ти опустилася до рівня звичайної брехухи, яка через сліпу неприязнь не бачить нічого довкола.

— Як… як ти дізнався? — наприкінці речення її голос здригнувся й безсило зірвався.

Я поклацав язиком і нахилився ближче до неї.

— Хороші зв’язки і чудовий нюх на таких, як ти. Твій приятель-журналіст уже поплатився своєю кар’єрою і, напевно, просто зараз десь підмітає вулиці. Адже з його робочими рекомендаціями, його навіть до найгіршого видання не візьмуть.

— Чого ти від мене хочеш? — напруженим голосом запитала вона.

Я плеснув у долоні.

— А я вже думав, що ти так і не запитаєш, — пробурмотів я.

У голові крутилися різні варіанти розправи, але зрештою я вирішив зупинитися на банальному. Потрібно визнати, я став занадто м'якосердим.

Іра підвела на мене очі, у яких чітко читався панічний страх.

— Ти назавжди поїдеш із цього міста, — твердо відрізав я. — Забудеш сюди дорогу раз і назавжди.

Її брови здивовано злетіли вгору.

— І яка ж причина, чому я маю тебе послухати?

— У мене занадто багато компромату, який я можу використати проти тебе, — просто відповів я. — Варто згадати хоча б те, як ти постійно тинялася біля мого кабінету. Це вже тягне на кримінальну статтю про промислове шпигунство або крадіжку інформації. А Лев із задоволенням допоможе мені все це юридично й смачно оформити. То яка твоя відповідь?

— Ну ти й покидьок! — просичала вона.

Було приємно бачити її в такому розбитому, вщент спустошеному стані, але мені пора було рухатися далі. На мене чекала куди важливіша справа.

— Я значно гірший, — холодно кинув я наостанок.

Я підвівся з дивана, залишаючи її саму у вітальні. Біля одвірка зупинився, глянув через плече й холодно хмикнув:

— Можеш не проводжати, вихід знайду сам. І сподіваюся, ти покинеш місто до кінця тижня.

Вона підвела на мене розлючений погляд:

— Не хвилюйся, я залишу в спокої і тебе, і її! Але сумніваюся, що вона коли-небудь пробачить тобі.

— Це вже не тобі вирішувати, — буркнув я. — Маю надію, що це наша остання зустріч.

— Ти зробив усе, щоб вона була останньою! Я більше ніколи… — вона нервово видихнула, — не хочу бачити твого обличчя! А тепер забирайся геть із моєї квартири!

Щойно я вийшов, як за спиною пролунав гучний гуркіт — вона з усієї сили хряснула дверима. Швидко спускаючись сходами, я набрав Влада.

— Ну то як усе пройшло? Мені варто шкодувати, що я пропустив це шоу? — весело запитав він.

Я іронічно хмикнув:

— Це було шоу суто для мене. І воно однозначно було варте уваги.

Я вийшов із під’їзду не озираючись і попрямував до чорного «Мерседеса», на якому приїхав.

— Ти виставив їй ультиматум?

— Вона зараз, скоріш за все, гарячково збирає свої манатки. На неї чекає довга подорож якомога далі звідси.

У слухавці запала тиша. Я знав, що зараз друг обмірковує мої слова.

— Що плануєш робити далі? — серйозно поцікавився він.

— Повертатиму Алісу, — напружено відказав я.

Від однієї лише думки, що я знову її побачу, у грудях усе болісно стискалося, а серце шалено билося. Я так панічно прагнув зустрітися з нею, обійняти, відчути її запах.

Раптом почувши позаду дивний шелест, я зупинився й насупився. Обернувся, уважно озирнувся довкола, але нікого не помітив. Списавши все на нерви, я підійшов до машини й сів на водійське сидіння.

— Це правильне рішення, — озвався Влад. — Вона чудова дівчина і зовсім не винна, що ти такий кретин.

— У тебе що, немає зараз інших справ? — роздратовано запитав я.

— Нам дивом вдалося втримати фірму на плаву, тож, гадаю, я цілком заслужив на відпочинок, — відповів він.

— То ним і займайся!

Я завершив виклик, але в останню секунду встиг почути його тихий сміх. За останній тиждень ми справді виконали колосальну роботу й зуміли якимось чином зберегти більшу частину контрактів. Без збитків не обійшлося, але це зараз було другорядним.

Завівши двигун, я без жодних вагань рушив у напрямку будинку, де мешкала Аліса. Я досі не знав, що саме їй скажу і чи захоче вона взагалі мене слухати.

Але я був готовий благати про прощення на колінах. Адже чудово розумів, що катастрофічно облажався.

І якщо вона попросить, я без вагань покладу весь світ до її ніг…