Спочатку:
На сторінку книги
Схоже, в когось сьогодні поганий день. Я зрозуміла це по тому, як сильно гримнули вхідні двері офісної будівлі. Озирнувшись, я широко розплющила очі, коли побачила, хто саме з самого ранку намагався рознести будівлю. На порозі стояла Оля, сердито смикаючи парасольку в спробах її скласти. Низ її штанів був заляпаний грязюкою, а мокре волосся прилипло до обличчя.
— Що з тобою? — запитала я, підійшовши ближче.
Вона так різко звела на мене погляд, що я мимоволі відсахнулася. Я ніколи раніше не бачила її такою розлюченою. Якби це було можливо, у неї з вух точно пішла б пара.
— Ох… Я тобі зараз розкажу, що сталося! — обурено вигукнула дівчина. — Я думала, що сьогоднішній день уже нічого не зіпсує. Зранку я ще змирилася з дощем і тим, як вітер вивертав мою парасольку дорогою до зупинки. Але мій терпець урвався, коли якийсь козел на швидкості пролетів повз мене й оббризкав мене брудом з ніг до голови.
— Це жахливо… — пробурмотіла я, намагаючись бодай якось її підтримати.
Оля замовкла, оглядаючи брудні плями, і розчаровано похитала головою.
— Гаразд, — сказала вона вже спокійнішим тоном. — Мені треба заспокоїтися. Зроблю це, поки приводитиму себе до ладу.
— Мені піти з тобою?
Я не хотіла залишати подругу наодинці й вирішила запропонувати допомогу, хоча й розуміла, що зараз їй краще побути самій.
— Я сама впораюся, — кинула вона і швидкими кроками попрямувала до вбиральні.
Я зітхнула й перевела погляд на табло ліфта, спостерігаючи, як миготять цифри. Чотири… Три… Два… Коли засвітився перший поверх, двері розсунулися, і я зайшла в кабіну. Слідом за мною заскочили ще кілька малознайомих людей, адже в будівлі розташовувався не лише наш офіс.
Скинувши піджак, я сіла за стіл і відкрила ноутбук. На пошті вже з'явилося кілька робочих листів. Я прокрутила сторінку до самого низу й почала з найпершого.
— Я тебе не відволікаю? — раптом почула поруч жіночий голос і відірвала погляд від екрана.
Я не подала виду, але все ж здивувалася появі помічниці Давида. Вона рідко сюди заходила.
— Ні. Ти щось хотіла? — люб'язно запитала я.
— Давид просив, щоб ти зайшла до його кабінету, — промовила Ліза.
Я мовчки кивнула й підвелася зі стільця, бо іншого виходу просто не мала. Виглядало б дивно, якби я почала шукати відмовки, аби лишень не йти до нього. Тим паче, коли всі навколо думали, що ми закохані.
Я пішла слідом за нею, нервово потираючи долоні. Подумки сварила себе за те, що так хвилююся, але ніяк не могла вгамувати шалене серцебиття.
Дійшовши до кабінету, я подумки здивувалася власній винахідливості. Поки ми йшли сюди, у мене з'явився чудовий план: змусити Давида першим почати розмову в потрібному мені руслі. Складність полягала лише в одному — як саме підштовхнути його до цього.
Я легенько постукала і після короткого «заходьте» прочинила двері. Давид сидів за столом, переглядаючи документи.
— Ти мене кликав? — запитала я.
Він повільно відклав папери й звів на мене очі. Його обличчя не виказувало жодних емоцій, тому я навіть не здогадувалася, про що він думає і чого мені чекати.
— Підійди ближче, — його тон був різким і суворим.
Я відійшла від дверей, зробивши кілька маленьких кроків. Вони були невпевненими й обережними — підходити надто близько було відверто лячно.
— Ближче, — знову наказав він низьким, грубим голосом.
Я набрала в груди повітря й підійшла ще на кілька кроків. Цього разу, схоже, виявилося достатньо, бо він більше нічого не казав.
Раптом Давид різко підвівся з місця й рушив у мій бік. Затамувавши подих, я міцно заплющила очі, слухаючи гуркіт власного серця. Але мої очікування перервав виразний звук клацання замка.
Я шоковано розплющила очі й гнівно подивилася йому в спину.
— Навіщо ти замикаєш двері?! — сердито запитала я.
— Щоб ти більше не змогла від мене втекти, — сухо відповів він і повільно підійшов, зупинившись навпроти мене. — Ти справді думала, ніби я не помічаю, як ти уникаєш мене чи вигадуєш відмовки, аби лишень не залишатися наодинці? Я все це бачу, Алісо.
Я опустила погляд, намагаючись приховати своє збентеження.
— І твоя тодішня відмовка була абсурдною, — продовжив він. — Влада тоді не могло бути в офісі, бо він поїхав на зустріч із партнерами.
Я різко звела погляд і відхилила голову, зазираючи в карі очі Давида. Як я могла забути, що йому все відомо?
— Чого ти від мене хочеш? — запитала я, схрестивши руки на грудях і тим самим створивши між нами хоч якусь дистанцію.
— Поговорити, — зітхнув він і подивився кудись убік. — Я хочу почути, що коїться в твоїй голівці й чого ти добиваєшся.
«Ти мені подобаєшся, і це мене лякає. Це не повинно було зайти так далеко…» — подумала я, але не наважилася вимовити вголос.
— Я не хочу розмовляти, — кинула я і, різко розвернувшись на носочках, попрямувала до виходу.
Я не була готова відкриватися йому. Принаймні, не зараз. Боялася, що він відштовхне мене, не хотіла знову почуватися покинутою. Сама лише думка про це лякала мене до самих кісток.
Та щойно я потягнулася до ручки, Давид різко схопив мене за руку, розвертаючи до себе. Я вражено ахнула, коли спина втиснулася в двері, а чоловік буквально навис наді мною. Його руки вперлися в дерево по обидва боки від моєї голови, замикаючи мене в пастці. Він дивився так суворо, що я мимоволі напружилася.
— Ти не вийдеш звідси, — пригрозив він. — А тепер відповідай на моє запитання. Чого. Ти. Добиваєшся? — вимовив він, чітко карбуючи кожне слово.
— Нічого! Я нічого не добиваюся, Давиде! — голосно крикнула я.
— Ти брешеш. Знову, — прошипів він і міцно зчепив зуби.
Його тон був непохитним. Він навіть уявлення не мав, що саме я приховую. Якби знав, ця розмова звучала б зовсім інакше.
— Я кажу правду!
— Я знаю, що ти щось приховуєш. Упевнений у цьому, тому можеш не напружувати свою голівку заради чергової брехні, — уїдливо кинув він.
З мене було досить.
— Відпусти мене! — закричала я і почала щосили штовхати його в груди. Але все було марно: я ніби била кам'яну стіну — він ні на крок не зрушив з місця.
Я миттєво замовкла, коли його долоні обхопили моє обличчя. Давид пильно вивчав мої риси. Він нахилився так близько, що наші губи опинилися за міліметр одні від одних. Мої руки застигли на його грудях, і я відчула, як шалено калатає його серце. Його парфум заворожував — терпкий та мужній. Я крадькома вдихнула глибше, заповнюючи ним свої легені.
— Що ти…
— Я хочу тебе поцілувати, — твердо перебив він.
Від цих слів мої губи почали поколювати, а в роті стало так сухо, неначе в пустелі. Я завмерла в передчутті.
— А як же наші обіцянки? — прошепотіла я йому просто в губи.
— Та плювати на ті обіцянки, — прошипів він і палко накрив мої вуста своїми.
