Спочатку:
На сторінку книги
Епілог. «Життя, якого він не очікував»
Минуло три роки.
Греція зустрічала цей день сонцем, легким морським вітром і шумом хвиль, які тихо накочувалися на берег.
На набережній було людно.
Хтось фотографував море, хтось сидів у маленьких кафе, а хтось просто насолоджувався теплим ранком.
А поміж усіх цих людей бігав чоловік.
Точніше — бігав за маленьким хлопчиком.
— Ростиславе! Стій!
Хлопчик навіть не думав зупинятися.
Йому було два роки, і він вважав, що весь світ створений для бігу.
Маленькі босі ноги залишали сліди на піску.
— Татусю!
— Ростиславе, повернися!
Хлопчик озирнувся, засміявся і побіг ще швидше.
Максим засміявся.
— Ну і в кого ти такий?
І тут перед Ростиславом з'явився Денис.
— Ага! Попався!
Він легко підхопив хлопчика на руки.
Ростислав весело засміявся й одразу почав вириватися.
— Дядьку Денисе!
— Все, маленький злочинцю. Тепер ти мій заручник.
Максим підійшов до них, важко переводячи подих.
— Ти його спеціально ловиш?
— Звичайно.
Денис посадив Ростислава собі на плечі.
— Я ж його хрещений.
Максим усміхнувся.
— І хто б міг подумати?
Денис подивився на море.
Його обличчя стало серйознішим.
— Знаєш… якби три роки тому мені сказали, що я буду стояти тут, тримати дитину й думати про нормальне життя, я б не повірив.
Максим мовчки дивився на нього.
Денис зітхнув.
— Я довго думав про матір. Про все, що було. Злився. Не хотів повертатися до минулого.
Він погладив Ростислава по голові.
— Але одного дня зрозумів: якщо я постійно житиму минулим, у мене ніколи не буде майбутнього.
Максим кивнув.
— І ти пробачив її?
— Так.
Денис усміхнувся.
— Не одразу. Але пробачив.
Він подивився на хлопчика.
— Тепер хочу жити далі.
Максим усміхнувся.
— І стати хорошим хрещеним?
— Найкращим.
— Тоді тримай міцніше.
— Чому?
Максим посміхнувся.
— Бо він знову тікає.
Ростислав уже намагався спуститися з плечей Дениса.
— Ні-ні-ні! — засміявся той. — Сиди!
Саме в цей момент до них прибігли Рашид і Віктор.
Обидва виглядали так, ніби сталося щось дуже серйозне.
— Максим!
— Що?
— Там…
Віктор переводив подих.
— Там Маліка.
Максим одразу занепокоївся.
— Що з нею?
Рашид подивився на нього.
— Вона сказала, що дитина плаче.
Максим зблід.
— Що?!
— Дуже голосно.
— Де вона?!
— На пляжі.
Максим миттєво забрав Ростислава у Дениса.
— Ходімо!
— Я теж! — вигукнув Денис.
Вони побігли до моря.
І вже за кілька секунд Максим зупинився.
Його тривога зникла.
На піску сиділа Маліка.
На ній була легка синя сукня.
Її чорне волосся розвівав морський вітер.
Вона усміхалася.
А на руках тримала маленьку дитину.
Дівчинку.
Поруч сиділи дівчата Рашида та Віктора.
Усі вони сміялися.
— Маліко!
Вона підняла голову.
— Максиме.
— Ти казала, що дитина плаче!
Маліка ледь стримувала сміх.
— Я хотіла тебе побачити.
Максим завмер.
Потім подивився на Дениса.
На Рашида.
На Віктора.
— Ви…
Друзі зробили вигляд, що ні до чого.
— Це не ми, — сказав Віктор.
— А хто?
— Маліка.
Максим похитав головою.
— Я вас колись усіх залишу на острові.
Денис засміявся.
— Не залишиш.
— Чому?
— Бо ми твої друзі.
Максим усміхнувся.
— На жаль.
Він підійшов до Маліки.
Вона простягнула йому дитину.
Максим сів поруч.
Він дивився на маленьке личко донечки й не міг стримати посмішку.
— Даниела…
Дівчинка тихо ворухнулася.
Максим ніжно торкнувся її щічки.
— Дякую тобі, моя рідна.
Маліка подивилася на нього.
— За що?
— За нашу донечку.
Він поцілував Даниелу в маленьке чоло.
— І за нашого Ростислава.
Хлопчик тим часом підійшов до них разом із Денисом.
Він подивився на сестричку.
— Моя!
Маліка засміялася.
— Так, твоя сестричка.
Ростислав нахилився й дуже обережно поцілував Даниелу в щічку.
— Люба.
Усі розчулилися.
Навіть Денис витер очі.
Віктор подивився на нього.
— Ти плачеш?
— Ні.
— Знову пил?
— Так.
— На пляжі?
— Тут дуже підступний пісок.
Рашид засміявся.
Маліка притулилася до Максима.
Він обійняв її за плечі.
Вони подивилися одне на одного.
Максим ніжно торкнувся її носика своїм.
— Люблю тебе.
— І я тебе.
Вони поцілувалися.
Тихо.
Ніжно.
Без поспіху.
А навколо шуміло море.
---
Трохи далі сиділи Рашид і Віктор зі своїми дівчатами.
Віктор дивився на Максима, Маліку та дітей.
— Знаєш…
— Що? — запитав Рашид.
— Я теж хочу так.
Його дівчина усміхнулася.
— Що саме?
Віктор подивився на неї.
— Сім'ю.
Рашид кивнув.
— Я теж.
Денис почув їх і засміявся.
— Тільки не поспішайте! Спочатку навчіться за дітьми бігати.
Віктор кинув у нього жменю піску.
— Сам ти бігай!
Усі засміялися.
Максим дивився на своїх друзів і не міг повірити, наскільки все змінилося.
Колись перед ним стояли троє людей, яких він вважав злочинцями.
Тепер вони були його друзями.
Його родиною.
Хрещеними батьками його дітей.
Людьми, яким він міг довірити найцінніше.
І все це почалося через одну помилку.
Його переплутали з Арсеном.
Через це він втратив спокій.
Потрапив у небезпечні пригоди.
Побував у в'язниці.
Шукав стародавній шолом.
Знайшов скарб.
Закохався.
Знайшов друзів.
А потім отримав те життя, про яке навіть не мріяв.
Максим подивився на Маліку.
На Ростислава.
На маленьку Даниелу.
Потім — на Віктора, Рашида й Дениса.
Він усміхнувся.
Колись він думав, що найбільше боїться втратити свою свободу.
Тепер він знав інше.
Найбільше людина боїться втратити тих, кого любить.
А він мав їх усіх.
Дружину.
Двох дітей.
Справжніх друзів.
І дім, у якому його чекали.
Максим обійняв Маліку.
— Знаєш, я ні про що не шкодую.
Вона поклала голову йому на плече.
— Навіть про те, що тебе переплутали з Арсеном?
Максим засміявся.
— Навіть про це.
Він подивився на море.
— Бо якби тоді все не переплутали…
Він перевів погляд на свою сім'ю.
— Я б ніколи не знайшов вас.
Маліка поцілувала його в щоку.
Ростислав обійняв сестричку.
Денис, Віктор і Рашид засміялися.
А сонце повільно опускалося над грецьким морем.
Колись Максим випадково став «злочинцем».
А тепер він був просто чоловіком, який знайшов своє місце у світі.
І, мабуть, це була найкраща пригода з усіх.
Кінець
