Спочатку:
На сторінку книги
Глава 4. Справжній Арсен
У той час, коли Максим спокійно гуляв вулицями Греції, фотографував стародавні храми й навіть не здогадувався про небезпеку, зовсім в іншій частині міста кілька людей працювали над справою, яка могла змінити його життя.
Українські співробітники правоохоронних органів разом із грецькими колегами вже кілька днів шукали Арсена Мирзоєва.
Його ім'я було добре відоме тим, хто займався міжнародними злочинами.
Пограбування музею.
Зникнення давньогрецького бронзового шолома.
Троє спільників, яких вдалося затримати.
І головне — сам Арсен, який зник одразу після пограбування.
На столі перед співробітниками лежали фотографії.
На одній був Арсен.
На іншій — Максим.
Один із українських співробітників довго дивився на них.
— Це неймовірно.
Грецький колега нахилився над столом.
— Вони справді настільки схожі?
— Не просто схожі. Подивіться на форму обличчя, очі, ніс…
— Але це різні люди.
— Саме так.
Співробітник узяв фотографію Максима.
— Наш чоловік — учитель історії. Він приїхав сюди на семінар. Жодного стосунку до пограбування не має.
— Тоді чому вони виглядають як близнюки?
— Цього ми поки що не знаємо.
Раптом у двері постукали.
— Є інформація, — сказав один із грецьких поліцейських. — Наші люди знайшли людину, схожу на Мирзоєва.
У кімнаті запала тиша.
— Де?
— Неподалік від старої частини міста.
Усі одразу підвелися.
---
Чоловік ішов вулицею, не поспішаючи.
На ньому була темна куртка, кепка і сонцезахисні окуляри.
Він час від часу оглядався.
Поліцейські стежили за ним здалеку.
— Це він? — тихо запитав український співробітник.
Грецький колега подивився на фотографію.
— Схоже на нього.
— Нам потрібне підтвердження.
Чоловік звернув за ріг.
Через кілька секунд поліцейські перекрили йому дорогу.
— Арсен Мирзоєв?
Чоловік завмер.
Потім повільно зняв окуляри.
— Ви помилилися.
— Руки так, щоб ми їх бачили.
— Я не той, кого ви шукаєте.
Один із поліцейських подивився на фотографію.
Потім на чоловіка.
Схожість була майже ідеальною.
— Ви затримані.
Чоловік спробував щось сказати, але зрозумів, що сперечатися марно.
Його заарештували.
Через кілька хвилин він уже сидів у машині.
Один із співробітників задоволено усміхнувся.
— Нарешті.
— Не поспішай радіти, — відповів його колега.
— Чому?
— Спочатку переконаймося, що це справді Арсен.
---
У відділку чоловіка посадили в кімнату для допиту.
Він поводився спокійно.
Навіть занадто спокійно.
— Назвіть своє ім'я.
— Арсен Мирзоєв.
Співробітники переглянулися.
— Дата народження?
Чоловік назвав її.
Один із поліцейських перевірив дані.
Його погляд змінився.
— Зачекайте.
Він відкрив папку.
Порівняв фотографії.
Потім ще раз подивився на затриманого.
— Це не він.
— Що?
— Дата народження не збігається. Документи теж.
Грецький співробітник швидко перевірив відбитки.
Минуло кілька хвилин.
Потім він поклав папку на стіл.
— Це не Арсен Мирзоєв.
У кімнаті повисла тиша.
Чоловік усміхнувся.
— Я ж вам казав.
Український співробітник важко видихнув.
— Як же ми могли так помилитися?
— Через схожість, — відповів грецький колега.
Він поклав перед ними дві фотографії.
Арсен.
І Максим.
— Тепер зрозуміло, чому ми спочатку подумали, що це він.
— Але де справжній Арсен?
Це питання зависло в повітрі.
---
За кілька годин усі знову зібралися в кабінеті.
На столі лежала справа.
Фотографії.
Карти.
Документи.
Звіти про пограбування.
Але головного вони так і не мали.
Арсена.
І шолома.
— Ми затримали трьох його людей, — сказав грецький поліцейський. — Але вони мовчать.
— Навіть після допитів?
— Жодного слова.
— Вони знають, де шолом?
— Майже напевно.
Український співробітник задумався.
— Якщо Арсен не з ними, то він міг залишити їм наказ сховати шолом.
— Або забрати його сам.
— Тоді чому ми досі не знайшли жодного сліду?
Ніхто не відповів.
Саме в цей момент до кімнати зайшов археолог, який працював із музеєм.
Він поклав на стіл фотографію стародавнього шолома.
— Ви шукаєте не просто дорогий предмет, — сказав він. — Ви шукаєте частину історії.
Усі подивилися на нього.
— І цей шолом може бути важливішим, ніж ви думаєте.
— Що ви маєте на увазі?
Археолог зітхнув.
— Я не знаю всіх деталей, але якщо злочинці викрали саме цей предмет, вони могли бути зацікавлені не лише в його вартості.
— Тобто?
— Можливо, вони знали щось, чого не знаємо ми.
Він помовчав.
— Або знають ті троє, які зараз сидять у в'язниці.
Український співробітник глянув на нього.
— Вони не говорять.
— Тоді потрібна людина, якій вони повірять.
— Ми вже пробували.
Археолог похитав головою.
— Ні. Ви пробували допитувати їх як злочинців.
Він узяв фотографію Максима.
— А якщо говорити з ними через когось іншого?
Усі подивилися на нього.
— Через кого?
Археолог поклав фотографію поруч із фотографією Арсена.
— Через цього чоловіка.
— Максима?
— Так.
— Він учитель історії.
— Саме тому.
Співробітник насупився.
— Поясніть.
— Ви самі казали, що він дуже схожий на Арсена. Якщо ці троє справді працювали з Мирзоєвим, то побачивши людину з таким самим обличчям, вони можуть повірити, що перед ними їхній бос.
— Ви пропонуєте використати його як приманку?
— Я пропоную використати єдину перевагу, яку дала нам ця дивна схожість.
У кабінеті знову запала тиша.
Співробітник подивився на фотографію Максима.
Звичайний чоловік.
Двадцять дев'ять років.
Учитель історії.
Приїхав до Греції на семінар.
Фотографує храми, гуляє містом і, судячи з інформації, навіть не знає, що його життя вже опинилося в центрі міжнародного розслідування.
— Він погодиться? — запитав хтось.
— Не знаю, — відповів співробітник.
— А якщо відмовиться?
— Тоді будемо шукати інший спосіб.
Археолог ще раз подивився на фотографію.
— Але якщо ми хочемо знайти шолом, кращого шансу може не бути.
---
Тим часом Максим сидів у маленькому кафе.
Перед ним стояла чашка кави.
На столі лежав фотоапарат.
Він гортав зроблені за день фотографії.
— Оце гарно.
Наступне фото.
— А це взагалі треба на заставку.
Він усміхнувся.
Максим не поспішав.
Він не знав, що неподалік його фотографія вже лежала на столі у правоохоронців.
Не знав, що троє злочинців у грецькій в'язниці скоро можуть побачити його обличчя.
І не знав, що люди, яких він ніколи не зустрічав, уже обговорювали його майбутнє.
Максим допив каву, взяв фотоапарат і підвівся.
— Завтра ще музей.
Він вийшов на вулицю.
Над Грецією повільно опускалися вечірні сутінки.
А десь у іншому кінці міста співробітник закрив папку зі справою.
На першій сторінці було написано:
АРСЕН МИРЗОЄВ.
Під ним лежала фотографія Максима Коваленка.
Співробітник довго дивився на неї.
— Вибач, Максиме, — тихо сказав він. — Але, схоже, твоє спокійне життя закінчилося трохи раніше, ніж ти думав.
