Спочатку:
На сторінку книги
Глава 6. Арсен на один день
Максим завжди вважав, що в його житті є речі, на які він ніколи не піде.
Він ніколи не стрибне з парашутом.
Ніколи не полізе в клітку до дикого звіра.
Ніколи не стане злочинцем.
І, що особливо важливо, ніколи не зробить татуювання.
Останній пункт був навіть не просто його особистою думкою.
Це була думка його мами.
А мамина думка, як Максим знав із дитинства, іноді мала силу закону.
Тому, коли він зайшов до невеликої кімнати й побачив крісло, лампу та майстра з набором для татуювання, у нього перехопило подих.
— Ні.
Археолог, який стояв поруч, здивовано подивився на нього.
— Що «ні»?
— Я передумав.
— Через татуювання?
— Саме через нього.
— Максиме…
— Ви казали, що треба лише зіграти Арсена.
— І це частина ролі.
Максим подивився на крісло.
— А без цього ніяк?
— На жаль.
— Намалювати ручкою?
— Ні.
— Наліпка?
— Теж ні.
— Фломастер?
Археолог похитав головою.
— Максиме, його люди знають Арсена дуже добре. У нього є характерна татуювання. Якщо вони її не побачать, можуть запідозрити підміну.
Максим важко зітхнув.
— Я історик. Я працював із книжками. Я перевіряв контрольні. Я проводив батьківські збори. Як я взагалі дійшов до того, що зараз обговорюю татуювання перед в'язницею?
— Життя непередбачуване.
— Це ви зараз дуже м'яко сказали.
Майстер усміхнувся.
— Не хвилюйтеся. Зображення буде тимчасовим.
Максим одразу ожив.
— Справді?
— Так. Воно має виглядати як справжнє, але після завершення операції його можна буде видалити.
— Повністю?
— Так.
Максим підозріло примружився.
— Ви всі це чули?
Археолог засміявся.
— Чули.
— А якщо моя мама запитає?
— Скажете, що це частина дослідження.
— Вона мені не повірить.
— Чому?
— Бо мама знає мене тридцять років. Вона знає, що я навіть на пляжі сорочку не знімаю, якщо поруч багато людей.
Майстер засміявся.
Максим зітхнув.
— Добре. Робіть.
Він сів у крісло.
— Але якщо буде боляче…
— Буде.
— Я просто хотів почути іншу відповідь.
---
Через кілька хвилин Максим уже сидів, стискаючи край крісла.
— Ви точно казали, що це тимчасово?
— Так.
— А чому тоді відчувається так, ніби мене назавжди вирішили прикрасити?
Археолог стояв поруч і ледве стримував сміх.
— Потерпіть.
— Легко вам говорити. У вас татуювання немає.
— У мене є.
Максим здивовано подивився на нього.
— Що?!
— На плечі.
— Ви серйозно?
— Так.
— І ви мені нічого не сказали?
— Ви не питали.
Максим похитав головою.
— От же ж змовилися всі проти мене.
Він знову заплющив очі.
У голові раптом виник образ мами.
Вона стоїть на кухні.
Дивиться на його руку.
Потім на нього.
Потім знову на руку.
— Максиме!
Він мимоволі здригнувся.
Майстер зупинився.
— Все добре?
— Так.
— Вам боляче?
— Ні. Я просто уявив маму.
Археолог усміхнувся.
— Вона справді так відреагує?
— Ви не знаєте мою маму.
Максим замовк.
— Вона колись сварила мене за те, що я намалював ручкою маленький символ на зап'ясті.
— У дитинстві?
— Мені було двадцять сім.
Археолог розсміявся.
— Тоді розумію.
Через деякий час майстер нарешті відсунувся.
— Готово.
Максим обережно подивився на своє плече.
Там красувався темний знак, який мав вигляд справжнього татуювання.
Він кілька секунд мовчав.
— Нічого собі…
— Схоже?
— На злочинця?
— Дуже.
Максим повернувся до дзеркала.
Відображення було дивним.
Перед ним стояв той самий Максим.
Але водночас зовсім інший.
Він поправив волосся.
Насупив брови.
Спробував зробити суворий вираз обличчя.
Вийшло смішно.
— Ні.
Він спробував ще раз.
Тепер було трохи краще.
— Мені бракує кримінального досвіду.
— Його ми зараз компенсуємо легендою, — сказав археолог.
Максим одягнув сорочку.
— Головне, щоб мама ніколи цього не побачила.
---
Наступні кілька годин вони витратили на підготовку.
Максиму розповіли все, що він мав знати про Арсена.
Його манеру говорити.
Його звички.
Його характер.
Те, як він дивиться на людей.
Як тримає руки.
Як ходить.
Коли мовчить.
Коли посміхається.
А головне — як не видати себе.
— Арсен не жартує без причини, — пояснював співробітник.
Максим кивнув.
— Добре.
— Він говорить коротко.
— Добре.
— Не пояснює своїх рішень.
— Це складніше.
— Чому?
— Я вчитель. Я звик усе пояснювати.
— А тепер не пояснюйте.
Максим зітхнув.
— Учні мене не впізнали б.
Потім йому дали текст промови.
Максим прочитав її один раз.
Потім другий.
Потім почав повторювати.
— «Я повернувся, тому що незакінчені справи завжди повертаються до того, хто їх залишив».
— Ще раз, — попросив співробітник.
Максим повторив.
Тепер нижчим голосом.
— «Я повернувся, тому що незакінчені справи завжди повертаються до того, хто їх залишив».
— Краще.
Максим подивився на нього.
— Мені залишити роботу в школі й піти в театр?
— Поки що ні.
— Шкода. Я вже відчув талант.
Усі засміялися.
Але через кілька хвилин атмосфера знову стала серйозною.
Максим ще раз повторив фрази.
Тепер уже без жартів.
Він поступово змінював голос.
Ставав стриманішим.
Холоднішим.
Уважнішим.
Навіть його погляд змінився.
Археолог спостерігав за ним.
— Ви швидко вживаєтеся в роль.
Максим усміхнувся.
— Просто я багато років працюю з підлітками. Повірте, після двадцяти п'яти учнів у класі навчитися тримати серйозне обличчя можна дуже швидко.
---
Увечері Максим стояв біля автомобіля.
Попереду була поїздка до в'язниці.
Він подивився на свої руки.
На секунду йому захотілося просто розвернутися.
Повернутися до готелю.
Зібрати валізу.
Полетіти додому.
Завтра прийти до школи.
Почути:
«Максиме Олександровичу, а можна перенести контрольну?»
І зрозуміти, що все це було лише дивним сном.
Але він знав, що не зробить цього.
Бо десь там, у в'язниці, троє людей знали, де знаходиться стародавній шолом.
А ще був справжній Арсен.
Небезпечний злочинець, який досі залишався на волі.
Максим сів у машину.
Археолог сів поруч.
— Готові?
Максим подивився на нього.
— Ні.
— Це чесно.
— Але поїхали.
Автомобіль рушив.
За вікном пропливали вечірні вулиці Греції.
Максим мовчав.
Він ще раз повторював у голові слова Арсена.
І раптом зрозумів найстрашніше.
Зіграти злочинця перед дзеркалом — легко.
Зіграти злочинця перед справжніми злочинцями — зовсім інша справа.
Він торкнувся рукою тимчасового татуювання.
— Тільки б вони не зрозуміли, що я вчитель.
Археолог подивився на нього.
— Головне — не поводьтеся як учитель.
Максим серйозно кивнув.
— Зрозумів.
Через кілька секунд він додав:
— А якщо я випадково почну пояснювати їм історію Давньої Греції?
— Тоді ми матимемо серйозні проблеми.
Максим усміхнувся.
Машина їхала далі.
Попереду була в'язниця.
Попереду були троє злочинців.
Попереду була роль Арсена.
І Максим ще не знав, що вже цієї ночі йому доведеться переконати людей, які знали справжнього Арсена, що він — саме той, за кого себе видає.
А одна помилка могла коштувати йому свободи.
