Спочатку:
На сторінку книги
Глава 7. Арсен повернувся
Максим сидів біля вікна й нервово крутив у руках паспорт.
— Все добре? — запитав чоловік, який супроводжував його.
— Так.
— Ви дуже блідий.
— Я вчитель. Для мене це нормальний колір обличчя перед відкритим уроком.
Чоловік ледь усміхнувся.
— Не хвилюйтеся. Ви під захистом.
— Це ви мені вже говорили.
— І це правда.
Максим подивився на нього.
— А якщо мене випадково посадять не в ту камеру?
— Не посадять.
— А якщо ті троє зрозуміють, що я не Арсен?
— Не повинні.
— А якщо…
— Максиме Олександровичу.
— Так?
— Перестаньте уявляти всі можливі катастрофи.
Максим задумався.
— Я історик. Ми якраз цим і займаємося. Вивчаємо, як люди доводили себе до катастроф.
---
Коли літак приземлився в Греції, Максим ще кілька хвилин не наважувався вставати.
Він подивився у вікно.
Сонце.
Блакитне небо.
Море десь далеко.
Красиво.
Неймовірно красиво.
— От і Греція, — прошепотів він.
На мить Максим навіть забув, навіщо приїхав.
А потім згадав.
— В’язниця.
Настрій одразу покращився.
Точніше, погіршився.
Його зустріли представники місцевої влади. Далі все відбувалося швидко: документи, перевірка, автомобіль, короткі пояснення.
Максиму дали одяг, який мав відповідати образу Арсена, і ще раз показали його фотографії.
— Вам потрібно поводитися впевнено, — нагадали йому.
— А якщо я не вмію?
— Просто говоріть менше.
— О, це я вмію.
— Справді?
— Ні. Я вчитель.
---
Біля в’язниці Максим відчув, як у нього пересохло в роті.
Велика кам’яна будівля зовсім не нагадувала місце, де хотілося провести навіть одну ніч.
— Остання можливість передумати, — сказав супроводжуючий.
Максим подивився на нього.
— Ви зараз серйозно?
— Так.
— А чому ви не сказали це до того, як я сів у літак?
— Бо ви могли передумати.
— Тепер уже пізно.
— Саме так.
Максим глибоко вдихнув.
— Добре. Пішли.
Двері за ним зачинилися.
І в цей момент він уперше по-справжньому зрозумів, що опинився всередині.
Не на екскурсії.
Не на семінарі.
У справжній грецькій в’язниці.
Коли Максима провели коридором, він почув голоси.
— Кажу тобі, він прийде!
— Та замовкни вже!
— А я кажу, що прийде!
— Денисе, ти можеш хоча б п’ять хвилин мовчати?
Максим зупинився.
Він знав ці голоси з матеріалів справи.
Денис.
Рашид.
Віктор.
Двері камери відчинилися.
Троє чоловіків одночасно повернули голови.
І завмерли.
Максим теж завмер.
Кілька секунд ніхто не говорив.
Денис повільно підвівся.
Рашид навіть відсунувся від стіни.
Віктор примружився.
— Бос?
Максим проковтнув клубок у горлі.
Він згадав усі інструкції.
Говорити впевнено.
Не нервувати.
Не пояснювати зайвого.
Він підняв підборіддя.
— Ну що ви так дивитеся?
Денис зробив крок уперед.
— Арсене?
Максим мовчав.
— Це ти?
Він змусив себе посміхнутися.
— А кого ви очікували побачити?
Денис розсміявся.
— Я ж казав! Я казав, що він прийде!
Рашид похитав головою.
— Але як?
Віктор уважно оглянув Максима.
— Ти змінився.
У Максима всередині все похололо.
— Люди змінюються.
— Не настільки, — відповів Віктор.
Максим відчув, як спітніли долоні.
— Ви хочете поговорити чи будете розглядати мене до вечора?
Денис усміхнувся.
— Оце наш Арсен.
Максим подумки видихнув.
Перший етап пройдено.
— Сідай, босе.
Максим сів.
Денис сів навпроти.
Рашид залишився біля стіни.
Віктор не спускав із Максима очей.
— Ми думали, тебе вже немає, — сказав Денис.
— Як бачите, є.
— Поліція казала, що ти зник.
— Поліція багато чого говорить.
Максим сам здивувався, наскільки переконливо це прозвучало.
Рашид усміхнувся.
— Точно він.
Максим мало не зітхнув від полегшення.
Але Віктор продовжував дивитися на нього.
— Чому ти прийшов до нас?
Максим на секунду розгубився.
Цього питання в підготовці не було.
Він швидко придумав відповідь.
— Бо ви мої люди.
Денис посміхнувся.
— Оце правильно.
Максим подумав, що слово «мої» зараз прозвучало особливо страшно.
Він був учителем.
У нього були свої учні.
А тепер перед ним сиділи троє чоловіків, які щиро вважали його ватажком.
І чомусь це працювало.
Поки що.
---
— То що з шоломом? — раптом запитав Рашид.
Максим завмер.
Ось воно.
Саме заради цього він тут.
Він повільно подивився на чоловіка.
— Який шолом?
Усі троє переглянулися.
Денис засміявся.
— Ти жартуєш?
Максим знизав плечима.
— Просто хочу почути, що ви скажете.
Віктор підійшов ближче.
— Шолом у безпеці.
— Де?
Запала тиша.
Денис поглянув на Рашида.
Рашид — на Віктора.
Максим зрозумів: вони не скажуть.
Принаймні зараз.
— Ви мені не довіряєте? — холодно запитав він.
— Довіряємо, — відповів Віктор. — Але справа надто серйозна.
— Я знаю.
— Тоді навіщо питаєш?
Максим ледь усміхнувся.
— Перевіряю, чи ви не стали дурнішими за час моєї відсутності.
Денис зареготав.
— От тепер точно наш бос!
Максим подумки подякував усім історичним діячам, яких знав.
---
Минуло ще кілька хвилин.
Чоловіки почали розповідати про пограбування.
Максим уважно слухав.
Він ставив прості запитання, намагаючись не видати себе.
І поступово зрозумів одну важливу річ.
Ці троє не були головними.
Вони виконували накази.
А хтось інший керував усім із тіні.
— А хто забрав шолом після пограбування? — запитав Максим.
Віктор мовчав.
— Відповідай.
— Не тут.
Максим насупився.
— Чому?
— Бо не всі стіни тут глухі.
Максим подивився на камеру.
У нього по спині пробіг холодок.
Він зрозумів, що ця гра набагато небезпечніша, ніж йому розповідали.
---
Тієї ночі Максим лежав на вузькому ліжку й дивився в стелю.
— Ну от, — прошепотів він сам до себе. — Приїхав до Греції.
Він перевернувся на бік.
— Хотів побачити античні пам’ятки.
Повернувся на спину.
— Побачив.
Поряд почувся хропіння Дениса.
Максим заплющив очі.
Через кілька секунд хропіння стало ще голоснішим.
— Ні, — прошепотів він. — Це вже не античність. Це покарання.
Але попри жарт, заснути він не міг.
Перед очима стояло обличчя Арсена.
Його фотографія.
Його ім’я.
Його злочини.
І тепер троє справжніх злочинців називали Максима своїм босом.
Він ще не знав, що найскладніше попереду.
Бо завтра вони почнуть говорити з ним не про минуле.
А про те, де насправді захований давньогрецький шолом.
Далі буде...
