Спочатку:
На сторінку книги
Глава 2. Греція
Максим прокинувся раніше, ніж зазвичай.
Не тому, що хотів.
Просто мозок вирішив, що сьогодні йому точно не можна проспати.
Він розплющив очі й кілька секунд дивився у стелю.
Потім різко сів на ліжку.
— Греція…
На обличчі з'явилася усмішка.
Сьогодні він летів до Греції.
Не у відпустку з друзями.
Не з дівчиною.
І навіть не просто як турист.
Його запросили на історичний семінар, присвячений археологічним знахідкам Давньої Греції.
Для звичайної людини це, можливо, звучало не надто захопливо.
Для Максима — майже як подарунок долі.
Він схопив телефон і подивився на час.
— Так… Якщо я зараз почну збиратися, то ще встигну випити каву.
Він замислився.
— Одну.
Потім похитав головою.
— Добре. Дві.
Через двадцять хвилин його валіза вже стояла біля дверей.
Максим перевірив документи.
Паспорт — є.
Квитки — є.
Запрошення на семінар — є.
Телефон — є.
Зарядний пристрій — є.
Ноутбук — є.
Фотоапарат — є.
Він зупинився.
— Фотоапарат?
Максим усміхнувся.
— А як же без нього?
Він давно мріяв побачити Грецію власними очима.
Скільки разів він показував учням фотографії Акрополя?
Скільки разів розповідав про античні міста, храми, міфи та археологічні відкриття?
А тепер міг нарешті побачити все це сам.
Максим узяв рюкзак і вийшов із квартири.
Перед тим як зачинити двері, він ще раз оглянув помешкання.
— Ну що ж. Сподіваюся, квартира дочекається мене.
Він зачинив двері.
І навіть не підозрював, що після цієї поїздки повернеться вже зовсім іншою людиною.
---
Дорога до аеропорту пройшла спокійно.
Максим сидів біля вікна й дивився на ранкове місто.
Люди поспішали на роботу.
Автомобілі стояли у заторах.
Хтось біг із кавою в руці.
Хтось сварився по телефону.
Звичайний ранок.
Максим усміхнувся.
Йому подобалося спостерігати за людьми.
Як історик він завжди помічав те, на що інші могли не звернути уваги.
У кожного була своя маленька історія.
І сьогодні він сам починав нову.
В аеропорту Максим кілька разів перевірив документи.
Потім ще раз.
І ще.
— Максиме Олександровичу, — пробурмотів він сам до себе, — ти їдеш не на війну. Заспокойся.
Він сів у залі очікування.
Поруч молода пара обговорювала, куди піде після прильоту.
Попереду чоловік читав газету.
Дівчина біля вікна фотографувала літак.
Максим дістав фотоапарат.
— А чому б і ні?
Він зробив кілька фотографій.
Потім сфотографував літак.
Потім табло.
Потім себе.
Подивився на останнє фото.
— Непогано.
Він зробив ще одне.
— Це вже краще.
Ще одне.
— Тепер точно нормально.
Чоловік поруч подивився на нього.
— Ви фотограф?
Максим усміхнувся.
— Ні. Учитель історії.
— А різниця?
— Фотограф фотографує людей. А я фотографую докази того, що вони існували.
Чоловік засміявся.
— Гарно сказано.
Максим теж засміявся.
Йому було легко.
Спокійно.
Ніщо не віщувало пригод.
---
Коли літак приземлився в Греції, Максим першим ділом дістав телефон.
Він увімкнув камеру.
Перед ним відкрився зовсім інший світ.
Яскраве сонце.
Блакитне небо.
Тепле повітря.
Білі будинки.
Гори.
Море.
Максим кілька секунд просто стояв.
— Оце так…
Він зробив фотографію.
Потім ще одну.
І ще.
— Треба буде показати це учням.
Через хвилину він уже фотографував усе навколо.
Дорогу.
Будинки.
Вивіски.
Пальми.
Море.
Навіть маленького кота, який сидів біля кафе й дивився на нього так, ніби Максим був головною туристичною пам'яткою дня.
— Ти теж історичний?
Кіт мовчав.
— Зрозумів. Місцевий.
Максим зробив його фото.
Кіт невдоволено відвернувся.
— Не хочеш слави? Твоє право.
---
Готель виявився невеликим, але затишним.
Максим залишив речі в номері й одразу вийшов на прогулянку.
Він вирішив, що до початку семінару ще достатньо часу, тому просто хоче побачити місто.
І це була одна з найкращих ідей за останні роки.
Він ішов вулицями, постійно зупиняючись.
— Оце треба сфотографувати.
Клац.
— І це.
Клац.
— І це теж.
Клац.
Через кілька хвилин Максим зрозумів, що зробив уже понад п'ятдесят фотографій.
— Якщо так піде далі, пам'яті телефону не вистачить.
Він зайшов до невеликого кафе.
Замовив каву.
Сів на терасі.
Перед ним відкривалася чудова панорама.
Максим дістав блокнот.
Він часто робив нотатки, коли кудись подорожував.
Записав:
«Греція. День перший. Враження: неймовірно.»
Подумав.
Дописав:
«Кава — чудова.»
Потім:
«Погода — чудова.»
Ще трохи подумав.
«Учнів тут немає. Це особливо чудово.»
Максим засміявся сам до себе.
Офіціант поставив перед ним каву.
— First time in Greece?
— Yes.
— Do you like it?
Максим подивився навколо.
— Very much.
І це була чиста правда.
---
Наступного ранку розпочався семінар.
Максим познайомився з кількома істориками та археологами.
Вони говорили про стародавні цивілізації, нові розкопки, музеї та знахідки.
Максим слухав уважно.
Особливо його зацікавила тема давньогрецької військової культури.
На екрані з'явилися фотографії стародавньої зброї та обладунків.
Максим нахилився вперед.
— Неймовірно…
Він завжди любив такі речі.
Не через золото чи ціну.
Для нього кожен стародавній предмет був маленьким шматочком минулого.
Річ могла пролежати під землею тисячі років, а потім одного дня знову опинитися в руках людини.
І тоді вона ніби повертала голос.
Після лекції Максим ще довго спілкувався з одним із дослідників.
— Ви працюєте в музеї? — запитав той.
— Ні. Я вчитель.
— Історії?
— Історії.
— Тоді вам точно сподобається наш музей.
Максим усміхнувся.
— Я вже зрозумів, що за один день Грецію не вивчиш.
— За життя теж.
— Оце вже звучить як виклик.
---
Увечері Максим знову гуляв містом.
Він фотографував захід сонця.
Потім море.
Потім старовинні будівлі.
Потім себе на фоні античних руїн.
Одне фото вийшло настільки добре, що Максим одразу поставив його собі на заставку.
Він сів на лавку й відкрив телефон.
На екрані було море.
Максим усміхнувся.
— Непогано ти живеш, Коваленко.
Він не поспішав.
Нікуди не треба було бігти.
Ніхто не вимагав перевірити зошити.
Не потрібно було готувати урок.
Не потрібно було пояснювати учням, чому Олександр Македонський не користувався смартфоном.
Просто Греція.
Сонце.
Море.
І кілька вільних днів.
Максим навіть подумав, що давно так спокійно себе не почував.
Він не знав, що неподалік від цього місця інша людина вже намагалася втекти від поліції.
Не знав про пограбований музей.
Не знав про давньогрецький бронзовий шолом.
Не знав про Арсена Мирзоєва.
І тим більше не знав, що незабаром його власне ім'я перестане бути таким простим.
Поки що Максим був просто туристом.
Учителем.
Людиною, яка фотографувала Грецію і думала, що найбільшою пригодою цієї поїздки буде знайти хороший сувенір.
Він підняв фотоапарат.
Навів об'єктив на захід сонця.
Клац.
Ще одна фотографія.
Максим подивився на неї й усміхнувся.
— Оце буде гарно показати дітям.
Він сховав фотоапарат у рюкзак і повільно пішов до готелю.
Звичайний вечір.
Спокійна Греція.
Жодної небезпеки.
Жодних підозрілих людей.
Жодних проблем.
Принаймні поки що.
Бо десь зовсім поруч історія вже готувала для Максима зовсім інший урок.
І цього разу він не буде стояти біля дошки.
