Спочатку:
На сторінку книги
Глава 23. План оперативників
У невеликому кабінеті грецької поліції вже кілька годин поспіль ніхто не міг нормально працювати.
На столі лежали фотографії, копії документів, рапорти, карта маршруту та кілька роздруківок із бази даних.
Посеред усього цього безладу сидів археолог.
Він виглядав так, ніби за останні дві доби постарів щонайменше на десять років.
— Ви розумієте, що цей шолом не просто старий метал? — вкотре повторив він. — Це історична пам'ятка! Це частина нашої історії!
Оперативник Нікос подивився на нього поверх окулярів.
— Ми це вже зрозуміли.
— Ні, ви не зрозуміли!
— Зрозуміли.
— Тоді чому ви досі сидите?!
Другий оперативник, Янніс, тихо прошепотів колезі:
— Може, тому що якщо ми почнемо бігати, він почне бігати за нами?
Нікос ледве стримав усмішку.
Археолог почув.
— Що ви сказали?
— Нічого.
— Ви сміялися!
— Я кашлянув.
— Це була не кашель.
— У мене дуже весела форма кашлю.
Янніс відвернувся, щоб не засміятися.
Але вже за хвилину атмосфера знову стала серйозною.
На столі лежала фотографія Максима.
Молодий чоловік.
Українець.
Учитель історії.
І водночас людина, яку через збіг обставин усі тепер вважали Арсеном Мирзоєвим.
Поруч лежала фотографія самого Арсена.
Нікос довго дивився на обидва знімки.
— Я досі не можу повірити, що вони настільки схожі.
— А я не можу повірити, що цей учитель опинився в центрі такої історії, — відповів Янніс.
— Саме тому ми не можемо зараз його заарештувати.
Археолог різко підняв голову.
— Але він же…
— Він не той, кого ми шукаємо, — перебив Нікос. — Принаймні все більше доказів на це вказує.
— Тоді хто він?
Нікос мовчав.
— Людина, яка опинилася не в тому місці й не в той час.
— І тепер шукає шолом?
— Саме так.
Археолог зітхнув.
— Це звучить божевільно.
— У цій справі все звучить божевільно.
Янніс перегорнув кілька сторінок папки.
— Є ще одна проблема.
— Яка?
Він поклав перед Нікосом фотографію.
На ній була Маліка.
Нікос уважно подивився на знімок.
— Донька Бахтіяра?
— Так.
— Та сама дівчина, яка зараз разом із Максимом?
— За нашою інформацією, так.
Археолог нахилився ближче.
— А вона знає, де він?
— Найімовірніше.
— Тоді потрібно знайти її.
Нікос не відповів одразу.
Він знову подивився на фотографію Маліки.
— Якщо Максим їй усе розповів…
— Тоді вона знає про шолом?
— Можливо.
— Про скарб?
— Можливо.
— Про справжню особу Максима?
— Майже напевно.
Археолог нервово провів рукою по волоссю.
— Тоді що ми робимо?
Нікос підвівся.
— Не лякаємо її.
— Що?
— Якщо ми зараз почнемо переслідувати дівчину, вона може зникнути разом із Максимом.
Янніс кивнув.
— А якщо Максим їй довіряє, то вона може стати єдиним шляхом до нього.
Археолог задумався.
— Тобто ви хочете використати її?
— Ні.
Нікос похитав головою.
— Ми хочемо поговорити з нею.
— А якщо вона нічого не скаже?
— Тоді хоча б не злякається.
Янніс посміхнувся.
— І не вирішить, що ми якісь страшні грецькі шпигуни.
Нікос глянув на нього.
— Ми й є оперативники.
— Але не страшні.
— Говори за себе.
Усі на кілька секунд замовкли.
Потім археолог тихо сказав:
— Є ще Бахтіяр.
Нікос кивнув.
— Саме про нього я й думав.
— Її батько?
— Так.
— Він не знає, у що втягнута його донька.
— І, мабуть, не повинен дізнатися це від когось іншого.
Янніс узяв телефон.
— Знайти його контакти?
— Знайти.
Через кілька хвилин на екрані з'явилися дані.
Нікос переглянув їх.
— Є номер.
— Телефонуємо?
— Ні.
— Чому?
— Спочатку поїдемо до нього.
Янніс здивувався.
— В Узбекистан?
— Так.
Археолог аж підвівся.
— Ви серйозно?
— Абсолютно.
— А як же тут?
— Тут ми вже зробили все, що могли. Якщо Максим зараз дійсно виконує завдання, його не можна витягувати з операції.
Археолог насупився.
— А якщо його заарештують?
Нікос подивився йому прямо в очі.
— Тоді ми матимемо проблеми набагато більші, ніж зараз.
Він відкрив іншу папку.
— Узбекистан не має стати місцем, де Максима просто схоплять через непорозуміння.
— Але він же перебуває під чужим ім'ям.
— Саме тому ми повинні пояснити ситуацію місцевим.
Янніс кивнув.
— І що робити з тими трьома?
На столі знову з'явилися фотографії Дениса, Віктора та Рашида.
Археолог одразу похитав головою.
— Їх треба посадити.
— За що саме?
— Вони ж злочинці!
Нікос спокійно подивився на нього.
— Ми можемо посадити їх зараз.
— Саме так!
— А можемо трохи зачекати.
Археолог насупився.
— Чому?
— Тому що вони можуть привести нас до шолома.
У кімнаті запала тиша.
Янніс повільно кивнув.
— Логічно.
— Якщо заарештувати їх зараз, ми втратимо можливість вийти на схованку.
— А якщо вони втечуть?
Нікос зітхнув.
— Тоді доведеться ловити їх.
— А якщо вони знову втечуть?
— Тоді ловитимемо вдруге.
Янніс усміхнувся.
— Гарний план.
— Дуже смішно.
Археолог усе ще не був задоволений.
— Але ж вони злочинці.
Нікос спокійно відповів:
— Ніхто не каже, що ми їх відпускаємо.
Він закрив папку.
— Просто зараз вони корисніші на волі, ніж у камері.
Через кілька годин рішення було прийнято.
Оперативники вирушать до Узбекистану.
Вони мають знайти Бахтіяра, поговорити з ним і пояснити ситуацію.
А вже після цього — спробувати вийти на Маліку.
Нікос ще раз переглянув фотографію дівчини.
— Вона може бути ключем.
— А якщо Максим справді їй усе розповів? — запитав Янніс.
— Тоді ми повинні зробити так, щоб вона не злякалася.
— А якщо вона пробовкається?
Нікос замислився.
— Сподіватимемося, що ні.
— Дуже заспокійливо.
— Я не обіцяв, що буде легко.
Він поклав фотографію назад у папку.
— Головне — не допустити арешту Максима.
— А тих трьох?
Нікос усміхнувся.
— Тих трьох посадимо.
— Коли?
— Коли вони приведуть нас до шолома.
-
Тим часом далеко від Греції Максим навіть не здогадувався, що кілька сотень кілометрів від нього вже вирішували його долю.
Він сидів у кімнаті й дивився на карту.
Поруч лежав той самий зашифрований напис.
Віктор щось тихо пояснював Денису.
Рашид сперечався з ними обома.
А Максим думав тільки про одне.
Маліка.
Вона погодилася їхати з ними.
І тепер він мав зробити все, щоб вона залишилася в безпеці.
Максим навіть не підозрював, що саме в цю хвилину оперативники вже прямували до Узбекистану.
І що зовсім скоро його таємниця може опинитися під загрозою.
Бо тепер у цій грі з'явилися нові гравці.
І ніхто ще не знав, хто першим добереться до шолома.
