Спочатку:
На сторінку книги
Глава 25. Плов, пожежа і великі неприємності
Тим часом у готелі життя тривало своїм звичайним, майже мирним життям.
Майже.
Тому що Рашид вирішив приготувати плов.
На перший погляд — нічого небезпечного.
Рис, м'ясо, морква, цибуля, спеції.
Звичайна страва.
Але якщо до плову допустити Рашида, який останні кілька років більше мав справу з втечами, кримінальними пригодами та в'язницею, ніж із кухнею, результат міг бути непередбачуваним.
Він стояв біля плити, урочисто помішуючи казан.
— Ось так, — пробурмотів він. — Як мама робила.
На його обличчі з'явилася тепла усмішка.
Рашид на мить перестав бути тим самим похмурим чоловіком, якого всі звикли бачити.
Він згадав дитинство.
Невеликий будинок.
Запах свіжого хліба.
Маму, яка стояла біля плити.
І його самого — ще маленького хлопчика, який постійно крутився поруч.
— Рашиде, не чіпай!
— Я тільки подивлюся.
— Ти вже п'ять разів подивився!
— А раптом щось змінилося?
Мама сміялася й давала йому маленьку ложку.
Він допомагав їй чистити овочі, носив воду, помішував рис.
Тоді він навіть не уявляв, що одного дня його життя буде зовсім іншим.
Рашид перестав помішувати плов.
Усмішка зникла.
Бо разом із добрими спогадами повернулося минуле.
Батько.
Чоловік, який часто приходив додому п'яним.
Крики.
Сварки.
Мати, яка намагалася приховати синці й казала:
— Не хвилюйся, сину. Все добре.
Але нічого не було добре.
Рашид ріс і дедалі сильніше ненавидів безсилля.
Одного вечора все змінилося.
Він не зміг більше дивитися, як батько знущається з матері.
У тій страшній сутичці батько загинув.
Рашид злякався.
Він утік.
Його життя могло закінчитися тоді ж, якби його не знайшли люди Арсена.
Саме Арсенова банда дала йому прихисток.
Спочатку Рашид просто хотів вижити.
Потім почав виконувати доручення.
А потім уже сам не помітив, як став частиною цього світу.
І зрештою опинився у в'язниці.
Тепер він знову ризикував.
Шолом.
Скарб.
Небезпечні люди.
Втечі.
І Максим, який постійно повторював, що вони повинні діяти обережно.
Рашид дивився на казан.
— От би мама мене зараз побачила…
Він усміхнувся.
— Сказала б, що я нарешті навчився готувати.
За спиною почувся голос.
— Ти точно навчився?
Рашид обернувся.
На стільцях сиділи Віктор і Денис.
Перед ними стояли пляшки пива.
— Не заважайте, — сказав Рашид.
— Ми не заважаємо, — відповів Денис. — Ми контролюємо процес.
— Який процес?
— Щоб ти нас не отруїв.
Віктор підняв пляшку.
— За наше майбутнє!
— За багате майбутнє, — уточнив Денис.
— Саме так.
Вони мрійливо переглянулися.
— От знайдемо скарб…
— Куплю собі будинок.
— А я машину.
— Я — ресторан.
— Ти?!
— А що?
— Ти навіть яєчню спалюєш.
Денис задумався.
— Тоді куплю ресторан, де готуватиме хтось інший.
Рашид похитав головою.
— Ідіоти.
— Зате багаті ідіоти, — гордо відповів Віктор.
Рашид усміхнувся.
І саме в цей момент почувся дивний звук.
Фууух!
Потім — маленький спалах.
Рашид повернув голову.
— Ой.
Віктор перестав усміхатися.
— Що означає «ой»?
— Нічого.
Ще один спалах.
— Рашиде…
— Зараз усе буде нормально.
Полум'я раптом піднялося над казаном.
— А-а-а!
Денис схопився зі стільця.
— ПОЖЕЖА!
— Не кричи!
— Я НЕ КРИЧУ!
— Ти кричиш!
— БО ТИ ПАЛИШ ГОТЕЛЬ!
Рашид схопив рушник.
— Вийдіть звідси!
— А ти?
— Я загашу!
— Ти?!
Віктор подивився на полум'я.
— Ні, хлопці. Він точно не загасить.
За кілька секунд у коридорі почулися кроки.
Двері сусідніх номерів почали відчинятися.
— Що сталося?!
— Пожежа!
— Де?!
— На кухні!
— Хто її влаштував?!
Віктор без вагань показав на Рашида.
— Він.
— Зрадник! — обурився Рашид.
Денис теж показав на нього.
— Я теж бачив!
— Ви обоє сиділи й пили пиво!
— Саме тому ми чудові свідки!
Полум'я тим часом стало ще більшим.
— Виходьте! — закричав Рашид. — Усі надвір!
Гості готелю почали вибігати.
Хтось прихопив сумку.
Хтось — телефон.
Одна жінка взагалі вибігла з подушкою.
— Навіщо вам подушка?! — крикнув Денис.
— А РАПТОМ ГОТЕЛЬ ВИБУХНЕ?!
— Логічно!
Нарешті всі опинилися надворі.
А з вікна вже валив дим.
Віктор подивився на Дениса.
— Думаєш, Максим нас уб'є?
— Якщо пожежники не встигнуть першими.
— Дуже заспокоїв.
Саме в цей момент до готелю під'їхала машина.
З неї вийшли Максим і Маліка.
Максим зробив кілька кроків.
Побачив натовп.
Побачив дим.
Побачив Рашида.
Побачив Віктора й Дениса з пляшками в руках.
Зупинився.
— Я навіть питати не буду.
Маліка прикрила рот рукою.
— Знову?
Максим повільно повернув голову до неї.
— Саме це я й подумав.
Віктор махнув рукою.
— Все під контролем!
— Який контроль?!
— Ну…
Віктор глянув на палаючу кухню.
— Майже.
Максим схопився за голову.
— Ми від'їхали на кілька годин!
— Це не ми, — одразу сказав Денис.
— А хто?
Усі одночасно подивилися на Рашида.
Той підняв руки.
— Я випадково.
Максим завмер.
— Випадково?
— Так.
— Як можна випадково підпалити кухню?!
— Дуже просто.
— Розкажи.
— Я готував.
— І?
— Плов загорівся.
Максим закрив очі.
— Звичайно.
Він глибоко вдихнув.
— Я залишив вас самих на кілька годин.
— Ми сумували, — сказав Денис.
— Я бачу.
— Навіть дуже.
— Я бачу!
Маліка ледве стримувала сміх.
Максим повернувся до неї.
— Не смійся.
— Я не сміюся.
— У тебе очі сміються.
— Вони самі.
Максим знову схопився за голову.
— Усе. Місія провалена.
Рашид насупився.
— Не провалена.
— Пожежа.
— Так.
— Готель.
— Так.
— Люди.
— Усі живі.
Максим подивився на нього.
— Дякую, що хоч це.
Раптом Віктор постукав себе по кишені.
Максим помітив рух.
— Стривай.
— Що?
— Ти щось взяв?
Віктор усміхнувся.
— Може.
Він дістав невелику сумку.
Максим подивився на нього.
— Ти…
— Ми не такі дурні.
Денис теж дістав кілька речей.
— Документи.
Віктор показав карту.
— Записи.
Рашид — маленький згорток.
— І деякі речі, які нам можуть знадобитися.
Максим мовчав.
Потім повільно усміхнувся.
— А я вже подумав, що ви остаточно збожеволіли.
Віктор поплескав його по плечу.
— Ми могли бути безвідповідальними.
Денис кивнув.
— Але не дурними.
Максим уперше за весь вечір засміявся.
— Добре. Це я визнаю.
Потім його обличчя знову стало серйозним.
Він подивився на Маліку.
Взяв її за руку.
— Нам треба їхати.
— Куди?
— В інше місце.
— А хлопці?
— Підуть із нами.
Він дістав телефон.
— І ще я маю подзвонити археологу.
Віктор підняв брову.
— Навіщо?
— Щоб усе пояснити.
— Про пожежу?
— Про все.
Денис прошепотів:
— А про плов?
Максим подивився на нього.
— Особливо про плов.
Рашид образився.
— Між іншим, плов був майже готовий.
Віктор глянув на обгорілу кухню.
— Майже — ключове слово.
Маліка засміялася.
Максим теж не втримався.
Навіть Рашид через кілька секунд усміхнувся.
Попри весь хаос, вони були разом.
А це означало, що їхня маленька команда ще не розвалилася.
Максим стиснув руку Маліки.
— Поїхали.
Вона кивнула.
І вони рушили до машини.
Позаду залишався готель із задимленою кухнею, переляканими мешканцями та одним нещасним казаном.
А попереду чекали нові проблеми.
І Максим уже майже був упевнений:
після сьогоднішньої пожежі спокійного життя їм точно не варто було чекати.
