Спочатку:
На сторінку книги
Глава 26. Самозванець
Автобус повільно від'їжджав від готелю.
Якщо, звісно, це місце тепер ще можна було назвати готелем.
Після пожежі від нього залишилося більше диму, ніж нормального вигляду, а запах підгорілого плову, здавалося, переслідував їх навіть на відстані.
Максим сидів біля вікна й дивився назад.
— Не обертайся так часто, — сказала Маліка.
— Чому?
— Бо складається враження, що ти сумуєш за готелем.
— Я сумую за своєю надією на спокійне життя.
Маліка усміхнулася.
— Ти ж знав, що з ними спокійно не буде.
Максим глянув на Віктора, Дениса та Рашида.
Денис щось жваво розповідав Віктору.
Віктор сміявся.
А Рашид сидів осторонь і виглядав винним.
Маліка помітила його погляд.
— Він справді не хотів підпалювати готель.
— Я знаю.
— Він дуже переживає.
— Я теж знаю.
Максим усміхнувся.
— Просто не знаю, як пояснити господарю, що пожежа була частиною нашого плану.
— А вона була?
— Ні.
— Тоді не пояснюй.
— Розумна порада.
Автобус зупинився біля невеликої зупинки.
Максим раптом підвівся.
— Я зараз вийду.
— Навіщо?
— Треба зробити дзвінок.
Він вийшов з автобуса, відійшов трохи вбік і дістав телефон.
Номер археолога був у нього записаний.
Максим кілька секунд дивився на екран.
— Ну що ж…
Він натиснув кнопку виклику.
Телефон відповів майже одразу.
— Максим?!
Голос археолога був таким гучним, що Максим автоматично відсунув телефон від вуха.
— Добрий день.
— Який ще добрий день?!
— Ну… звичайний.
— Ви де?!
— В Узбекистані.
— Це я вже знаю! Я питаю, де шолом?!
Максим потер перенісся.
— Ми працюємо над цим.
— Працюєте?!
— Так.
— Ви розумієте, що через вас я вже третю ніч не сплю?!
— Вибачте.
— Мені не потрібні вибачення! Мені потрібен шолом!
Максим подивився на автобус.
У вікні він побачив Маліку.
Вона саме щось говорила Рашиду, намагаючись його заспокоїти.
Максим ледь усміхнувся.
Археолог продовжував кричати:
— Ви повинні знайти його якнайшвидше!
— Знайдемо.
— І повернути!
— Так.
Максим замовк.
Він уже хотів розповісти про карту.
Про скарб.
Про шифр.
Про Ільяса.
Але раптом згадав, що археолог ще не знає про все.
І Максим передумав.
— Є ще деякі обставини.
— Які?
Максим знову глянув на своїх супутників.
Вони були дивною компанією.
Рашид — людина з важким минулим.
Віктор — хитрун, який міг знайти вихід навіть там, де його не існувало.
Денис — людина, яка могла пожартувати навіть під час пожежі.
І Маліка.
Вона взагалі не мала стосунку до всього цього.
Але тепер була поруч.
Максим раптом подумав: а що, як археолог дивиться на них лише як на злочинців?
Вони й справді наробили чимало.
Але чи самі вони обрали таке життя?
Максим не знав.
Він лише починав це розуміти.
— Я вам передзвоню, — сказав він.
— Максим!
— Обіцяю.
Він вимкнув телефон.
Кілька секунд просто стояв.
Маліка вийшла з автобуса.
— Ти не сказав йому?
— Ні.
— Чому?
— Не знаю.
Вона підійшла ближче.
— Можливо, ти хочеш спочатку зрозуміти їх.
Максим подивився на неї.
— Ти знову маєш рацію.
— Я часто маю рацію.
— Не звикай.
Маліка засміялася.
Максим поглянув на автобус.
— Знаєш, я весь час думаю про одне.
— Про що?
— Чому вони стали такими?
Він кивнув у бік хлопців.
— Вони могли бути зовсім іншими.
Маліка тихо сказала:
— Іноді життя штовхає людей туди, куди вони самі ніколи не пішли б.
Максим замислився.
Вона мала рацію.
Можливо, Рашид не народився злочинцем.
Можливо, Віктор і Денис колись мріяли про зовсім інше життя.
Можливо, просто одного дня кожен із них зробив неправильний крок.
А потім ще один.
І ще.
Поки дорога назад не зникла.
Максим зітхнув.
— Я зараз для них хто?
Маліка усміхнулася.
— Їхній ватажок.
— Прекрасно.
— Ти ж прикидаєшся Арсеном.
— Саме це мене й лякає.
Максим подивився на своє відображення у склі автобуса.
І раптом подумав:
А де зараз справжній Арсен?
---
Відповідь на це питання була набагато ближче, ніж Максим міг уявити.
В іншій частині Узбекистану біля невеликого будинку зупинився чорний автомобіль.
Із нього вийшов чоловік.
Він був спокійний.
Занадто спокійний.
На обличчі — легка усмішка.
Він підійшов до дверей і постукав.
Тук.
Тук.
Тук.
Ільяс відчинив.
Побачив чоловіка.
І завмер.
Його обличчя зблідло.
— Ти…
Чоловік усміхнувся.
— Ну привіт.
Ільяс зробив крок назад.
— Давно не бачилися.
— Арсене…
— Нарешті впізнав.
Ільяс одразу зрозумів.
Це був справжній Арсен.
Той самий погляд.
Та сама холодна усмішка.
Та сама манера говорити.
— Що тобі потрібно?
Арсен зайшов усередину.
— Я чув, що до тебе приходили гості.
Ільяс мовчав.
— Не хочеш розповісти?
— Я не знаю, про що ти.
Арсен усміхнувся.
— Не бреши мені.
Ільяс спробував зачинити двері.
Але Арсен різко схопив його за руку.
— Я не хочу проблем.
— А я хочу відповіді.
У будинку почувся дитячий голос.
Ільяс одразу змінився в обличчі.
Арсен це помітив.
— У тебе тепер сім'я?
— Не чіпай їх.
— Тоді говори.
Ільяс стиснув кулаки.
— Іди звідси.
— Я запитаю ще раз.
Арсен зробив крок ближче.
— Де моя команда?
Ільяс мовчав.
— Де вони?
— Я не знаю.
Арсен подивився на нього холодним поглядом.
— Ти знаєш.
— Я нічого не скажу.
Арсен дістав ніж і поклав його на стіл.
Не піднімаючи голосу, він сказав:
— Я не хочу завдавати шкоди твоїй родині.
Ільяс подивився на нього.
— Тоді забирайся.
— Просто скажи мені, де вони.
Ільяс важко дихав.
Він розумів, що сперечатися небезпечно.
Тому нарешті сказав:
— До мене приходив один чоловік.
— Хто?
— Він виглядав так само, як ти.
Арсен завмер.
— Що?
— Твоє обличчя.
На губах Арсена з'явилася повільна усмішка.
— Моє?
— Так.
— І він сказав, що його звати?
Ільяс вагався.
— Не Арсен.
— А як?
— Він називав себе Максимом.
Арсен замовк.
На кілька секунд його обличчя стало абсолютно беземоційним.
Потім він тихо засміявся.
— Максим…
Він відступив від столу.
— Отже, у мене з'явився двійник.
Ільяс мовчав.
Арсен підійшов до дверей.
— Де він?
— Я не знаю точно.
— Але знаєш, куди він пішов?
Ільяс важко зітхнув.
— Він шукає твою команду.
Арсен усміхнувся.
— Мою команду…
Він поправив куртку.
— Значить, він вирішив погратися в Арсена.
Ільяс похитав головою.
— Він не схожий на тебе.
Арсен обернувся.
— Що?
— Я кажу, що він не схожий на тебе характером.
Арсен кілька секунд дивився на нього.
— Це ми ще перевіримо.
Він вийшов.
Біля автомобіля зупинився й озирнувся.
— Самозванець…
На його обличчі з'явилася усмішка.
— Подивимося, хто з нас справжній Арсен.
Автомобіль рушив.
А Ільяс залишився біля дверей.
Він уже розумів: тепер небезпека стала набагато серйознішою.
Тим часом Максим повернувся до автобуса.
Маліка вже чекала його.
— Все добре?
— Поки що.
Він сів поруч.
Автобус рушив.
Максим подивився у вікно.
Десь там був справжній Арсен.
А він навіть не знав, наскільки близько той уже підійшов до їхнього сліду.
Максим заплющив очі.
Попереду були шолом, карта, скарб і загадковий шифр.
А тепер — ще й людина, чиє обличчя було майже таким самим, як його власне.
Справжній Арсен почав полювання.
