Спочатку:
На сторінку книги
Глава 16. «Несподіване рішення»
Надвечір робота нарешті закінчилася.
Усі четверо чоловіків виглядали так, ніби щойно повернулися не з кишлаку, а з багатоденного будівництва.
Рашид кинув лопату на землю.
— Я більше ніколи не буду скаржитися на тюрму.
Віктор витер чоло.
— А я починаю сумувати за наглядачами.
— Не перебільшуй, — сказав Денис.
— Я серйозно.
Максим подивився на них і засміявся.
— Зате тепер ви знаєте, як живуть звичайні люди.
— Я знаю одне, — відповів Рашид. — Звичайні люди працюють надто багато.
Бахтіяр, почувши це, засміявся.
— Ви добре попрацювали. Увечері відпочиньте.
Він дозволив їм розпалити невелике вогнище у дворі.
Денис швидко знайшов дрова, Віктор приніс шампури, а Рашид урочисто заявив:
— Сьогодні буде справжнє свято!
За кілька хвилин над подвір’ям уже рознісся аромат смаженої баранини.
Чоловіки розсілися навколо вогню.
Вони сміялися, згадували події останніх днів і вперше за довгий час поводилися майже як звичайні друзі.
— От якби ще пива… — мрійливо сказав Віктор.
— Тоді взагалі було б ідеально, — погодився Рашид.
Максим скривився.
— Їжте м’ясо й не вигадуйте.
— Ти знову забороняєш?
— Я просто кажу.
— Арсен завжди був суворим, — засміявся Денис.
Максим похитав головою.
— Ви навіть не уявляєте, як мені набридло бути Арсеном.
Та його ніхто не почув.
Віктор голосно розсміявся, Рашид щось відповів, а за хвилину вони вже так реготали, що почали привертати увагу всього подвір’я.
Потім Віктор голосно відригнув.
Рашид розсміявся.
Денис ледь не впустив шампур.
Максим заплющив очі.
— Господи…
І саме в цей момент із сусіднього двору почувся жіночий голос.
Сусідка щось сердито вигукнула узбецькою.
Максим не зрозумів усіх слів, але тон був більш ніж красномовним.
— Тихіше! — крикнула вона.
Рашид щось відповів.
Сусідка обурено закричала ще голосніше.
— Ви що, зовсім сорому не маєте?!
Віктор почав щось пояснювати, але Максим уже не хотів цього слухати.
— Все. Я пішов.
— Куди? — запитав Денис.
— Подалі від вас.
Він підвівся й попрямував до будинку.
Усередині було значно тихіше.
Максим пройшов коридором і раптом помітив прочинені двері.
За ними була кімната Маліки.
На вікні висіли ніжно-рожеві штори.
Максим зупинився.
Він не збирався підглядати.
Просто хотів пройти повз.
Але щось змусило його поглянути всередину.
Кімната була простою, але дуже затишною.
На полицях стояли невеликі коробочки, баночки з косметикою, різнокольорові прикраси.
На ліжку лежав акуратно складений одяг.
Біля стіни стояли пакунки.
Їх було багато.
Максим нахмурився.
«Невже це придане?»
Він зробив крок назад.
І саме тоді побачив Маліку.
Вона сиділа біля вікна.
Але зараз була зовсім не схожа на ту веселу дівчину, яку він бачив уранці.
На ній був яскравий традиційний весільний одяг, прикрашений вишивкою та коштовними деталями. На шиї блищали прикраси, у волоссі були вплетені декоративні елементи.
Максим завмер.
Він ніколи не бачив її такою.
Красивою вона була завжди.
Але зараз…
Йому навіть важко було підібрати слова.
Маліка дивилася у вікно сумними очима.
— Привіт, — тихо сказав Максим.
Вона здригнулася й підняла голову.
— А… привіт.
Максим зайшов до кімнати.
— Ти… дуже красива.
Маліка ледь усміхнулася.
— Дякую.
Вона опустила погляд на своє вбрання.
— Це весільний одяг.
Максим відчув, як усередині все похололо.
Він поглянув на коробки.
— А це все…
Він не договорив.
Маліка сама відповіла:
— Придане.
Максим повільно кивнув.
— Тепер зрозуміло.
Кілька секунд панувала тиша.
— Батько хоче видати мене заміж найближчими днями, — сказала Маліка.
Максим різко повернувся до неї.
— Заміж?
— Так.
— Але ти…
Він замовк.
— Що?
— Ти цього хочеш?
Маліка похитала головою.
— Не знаю.
Вона сумно посміхнулася.
— Я кілька разів бачилася з цим чоловіком. Він непоганий. Але я не впевнена, що хочу виходити за нього заміж.
Максим стиснув пальці.
— Тоді скажи батькові.
— Не все так просто.
— Чому?
— Бо він вважає, що так буде правильно.
Максим мовчав.
Він дивився на дівчину й раптом відчув, наскільки сильно його це зачепило.
— А ти… когось любиш?
Питання вирвалося саме.
Маліка здивовано подивилася на нього.
А потім тихо засміялася.
— Ні.
Максим видихнув.
— Тоді…
— Але є одна людина, яка мені подобається.
Максим завмер.
— Хто?
Маліка подивилася прямо на нього.
— Ви.
У Максима перехопило подих.
— Я?
— Так.
Вона усміхнулася.
— Ви дивний українець. Спочатку я думала, що ви просто кумедний.
— Дякую.
— Це був комплімент.
— Тоді приймаю.
Маліка засміялася, але її очі залишалися сумними.
— Мені подобається, що ви захищаєте мене. Що допомагаєте. Що не поводитеся так, як інші чоловіки.
Максим не знав, що сказати.
— Але доля вирішила інакше, — тихо додала Маліка. — Можливо, скоро я вийду заміж. І тоді вже не буду вільною пташкою.
— Маліко…
— Мені шкода буде з вами розлучатися.
Максим відчув, як у ньому щось обривається.
Він не міг дозволити їй вийти заміж лише тому, що так вирішили за неї.
І тим більше не міг змусити її відмовитися від власного щастя.
— Я… мушу йти, — раптом сказав він.
Маліка здивовано подивилася на нього.
— Зараз?
— Так.
Він швидко вийшов із кімнати.
Маліка залишилася сама.
Максим повернувся до двору.
Денис саме перевертав м’ясо на вогні.
— Чого такий вигляд?
— Нам потрібен план.
Рашид підняв голову.
— Який?
Максим нахилився до них.
— Треба допомогти Маліці.
— Що сталося?
— Її хочуть видати заміж.
Чоловіки переглянулися.
— А вона не хоче?
— Не хоче.
Віктор задумався.
— І що ти пропонуєш?
Максим кілька секунд мовчав.
А потім сказав:
— Ми її заберемо.
Рашид аж відкрив рот.
— Викрадемо?
— Не називай це так.
— А як?
Максим задумався.
— Влаштуємо… дуже несподівану втечу нареченої.
Денис повільно посміхнувся.
— Тепер я починаю розуміти.
Віктор теж ожив.
— А це вже цікаво.
— Вона буде у своєму весільному вбранні, — продовжив Максим. — Ми вивеземо її звідси, а потім вона сама вирішить, куди хоче їхати.
— А якщо її батько нас уб’є?
Максим зітхнув.
— Тоді будемо дуже швидко бігати.
Рашид засміявся.
— Оце вже наш бос.
Денис кивнув.
— Якщо Арсен щось вирішив, він це зробить.
Максим відчув дивне хвилювання.
Але він ще не знав, що хтось уже почув їхню розмову.
Біля прочиненого вікна стояла Маліка.
Вона почула майже все.
Її серце шалено билося.
Вона мала б злякатися.
І частина її справді боялася.
Але інша частина…
Та, яка роками мріяла самостійно вирішувати власну долю, — раптом відчула неймовірне хвилювання.
Маліка торкнулася рукою своїх прикрас.
— Вони хочуть мене забрати…
Вона подивилася у темний двір.
І тихо усміхнулася.
— А може, я сама хочу піти?
За годину Максим збирався розповісти їй усю правду.
Про своє справжнє ім’я.
Про Арсена.
Про поліцію.
Про шолом.
Про те, чому вони опинилися в Узбекистані.
Але тепер він навіть не здогадувався, що Маліка вже знала частину його таємниці.
І, можливо, саме вона зробить наступний крок назустріч пригоді.
